Дикі білі коні - Іван Білик (сторінка 26)

Вони побачили їх десь аж на сьомий день, коли, за словами оратаїв, у яких Тимна розпитував дорогу, мало по праву руку з'явитися гирло Здвижу. Молодий дружинник іще не знав і не відав, як повестись і куди йти. Найлегше було б одвезти жупанича додому, в його рідний город Іскорость. Отак Тимна збув би сей тягар і, полегшено зітхнувши, подався б шукати рать і своїх товаришів, які вже десь напевно січуться з персіянином. Про свою поранену руку він і не думав, але від однієї згадки за нічних волошбитів під стіною темного жупанського хорому серце поймав смуток. Тимна дивився на малого, й той, щось відчувши, теж позирав на свого старшого товариша повними запитання й муки очима.

Й коли молодий дружинник правував жердиною на бистрині між двома острівцями, Велеслав торкнув його за поранену руку, Тимна скрививсь од болю, та, глянувши на берег, забув про все на світі. Над високою кручею з правого боку стояло двоє комонів, і се були ті самі перси з довгими щитами. Власне, щит уже тримав один з них, кощавенький, а гладкий почепив свого до конячої холки, й Тимна тільки тепер здогадався, чому вони тоді не погналися за ним у воду: ліва рука гладуна висіла підв'язана до шиї.

Перси стояли над самою кручею, лук у кощавого лежав упоперек сідла, й Тимна пристав до меншого острівця, на око вимірюючи відстань. Так минуло з годину, і ті й ті, пантруючи одні одних, не рушали з місця. Стріла сюди, звичайно, долетить, міркував Тимна, півпоприща, та її на сухому з такої відстані можна якось уникнути.

Й раптом він почав одштовхуватися. Плотик виплив на стрижень, але молодий можик не поправував до персів, а дав волю воді. Й коли з берега загалакали, він підняв очеретну мату, поставив її сторч і кивнув жупаничеві, щоб і той сховався за нею. Й саме вчасно: з берега дзизнула стріла й уп'ялася жалом у тріскучий очерет.

Можик виглянув і побачив гладкого, який сердито махав кощавому й сварився. До них було кроків зо двадесять, і Тимна мало не крикнув од несподіванки, впізнавши в гладунові сіверського болярина Малка з Мени. Приголомшений таким відкриттям він устав на ноги, Малк теж зрозумів, що його впізнано, й почав гукати:

— Видибай, хлопе! Видибай сюди, не бійся, ми не перси!

Тимна лише дививсь і правував далі, Малк же їхав берегом верхи й умовляв його видибати. В можиковій голові вовтузилася згадка про той давній напад сіверян біля могили десь там, над Ужем, і він вирішив не йти на жодні вмовляння. Тимна нічого не розумів, але тут належало шукати якихось болярських хитрощів, і в сьому він був уже переконаний.

— А чого ви нападали тоді? — нагадав він по якомусь часі Малкові.

Малк, закликаючи в свідки свого кощавого супутника, який їхав горою, вигукнув:

— Бо Батура хотів запродати жупанича персам, дурню!

Тимна згадав про нічне волохування, та тут знову щось не плелося докупи.

— Я бачив сам, як Батура січеться з персами.

— Видів, та не всього свідомий! — розпачливо гукав Малк.

— Речи, то й відатиму, — сказав Тимна, та той почав погрожувати стрілами, й молодий можик остережливо погріб далі від берега.

— Не горни туди! — заволав Малк.

— Пощо?

— Там персіяни!

Але Тимна відгрібався. Кощавий почав лаятися з Малком:

— Для чого ти з ним панькаєшся? Потнемо сього здорового телепня, та й годі!

— Не руш! — огризнувся Малк. — Улучиш малого!

— Тоді лізь у воду, та й полапаємо їх!

Але тут Тимна вже був цілком певний. На плоту жоден комонник його не візьме, навіть двоє, тим паче, що в одного рука перев'язана. Він гріб жердиною й гріб, лише тримав жупанича поряд себе, збагнувши, що Велеслав потрібен сим сіверянам тільки живий. Про якусь там Іскорость уже й не йшлося, бо коли сі двоє не витягнуть їх із води, то на сухому впіймають одним помахом. А боронитися не мав ні оріжжя, ні змоги, слабий і хворий, ще й з хворим отроком на потилиці.

Тоді Велеслав байдуже махнув рукою:

— Річка…

Се було гирло 3движу, вони пливли все далі й далі від Іскорості… Тимна важко зітхнув і ліг на очеретяну мату. Болярин зі своїм придружником стали на косі між двома річками, й кощавий люто посварився вслід плотові кулаком.

— Поправуй трохи, — сказав Тимна жупаничеві, й малий узяв жердину, нахиляючи заповиту полотниною голову на праве плече, певно, щоб не так боліло вухо.

— Втечемо!.. Втекли вже! — зрадів отрок, та Тимна тільки кволо махнув рукою, певен, що коли не сього вечора, то вранці Малк знову їх наздожене.

На ніч вони сховались у заростях верболозу під лівим берегом, і Тимна й хвильки не спав, бо не відав, звідкіля чекати нападу; та й вогонь міг виказати втікачів, але Тимна не зважився заливати жар. Удосвіта Тетерів оповило туманом, однак щойно рушили й зійшло сонце, як туман розтав, і Тимна побачив Малка Менського та кощавого сіверянина на тому березі.

— Утекли? — поглузував гладкий болярин, і Тимна нічого не відповів йому.

Сонце вже піднялось і так його розморило, що він далі не міг сидіти.

— На тичку! — сказав можик Велославові. — Й стережи вогонь. А якщо тамті почнуть щось… ти мене ногою! Зрозумів?

Малий кивнув, а Тимну сон ґвалтом потяг у свої чорні прірви.

Та нічого не сталося, коли не лічити найбуденніших речей. Житній сніп скінчився ще вчора, й відтоді ні Тимна, ні Велеслав не мали в роті й ріски, поблизу не видно було ні села, ні хлібної ниви, пускатися ж річки Тимна не міг. Малий Боримислич стійко мовчав і за прикладом старшого друга час по час нахилявся пити воду, від якої різало в порожньому животі.

На третій день Тимна витрусив чиїсь ятері з лящами та підустами, їли цілий день аж до нудоти несолону рибу, а наступного дня решта попсувалася, й мусили кинути в річку, яка тут геть заросла очеретом.

Краєвид нагадував околиці його рідного Межибожа, й Тимні боляче стислося серце, та він узяв себе в руки, бо коли людина починає недоречно згадувати такі щемоти, вічі їй наливаються слізьми, й вона нічого не бачить попереду.

Тоді очерети скінчились, пліт почало метляти й виштовхувати то під лівий, то під правий берег, у чорториї, й молодий можик одпихався жердиною, а Малк із кощавим сіверянином кидались аж у воду. Та далі сього болярин не йшов, бо мав лише праву руку, а ліва висіла на перев'язу.

Так тривало ще день, а потім береги раптом розступилися й переплутались, вода під плотом завирувала, вогонь зашкварчав і згас, а Малк Менський, мов несамовитий заволав:

— Сюди!.. Сюди, йолопе, невіголосе!.. Персіяни!..

Тимна зіп'явся навшпиньки й мало не впав. До лівого берега неслося десятків зо два комонців, і се вже були правдиві перси. Він і справді зашарпав жердиною, щоб підгребтися до правого берега. Хоч там був Малк Менський, але людина з двох лих обирає завжди менше. Проте тичка не могла вже боротися з такою глибокою й кипучою водою, пліт понесло на середину, й Тимна збагнув, що се вже Славута, на якого сіверяни мовлять Данапр, і що лише кумири могли врятувати їх у такий спосіб. Але чи надовго?

Перси стирлувались на березі Славути, й одні махали в бік плотика, інші ж — на той берег Тетерева, де видніло двоє комонних можів: здоровий і маленький. Урешті, перси полізли в Тетерів, а Малк із супряжним своїм зострожили коней і подалися понад Славутою вниз.

Та на третій день, коли позаду лишилися високі кручі Славутича-города, Тимна, який уже схилявся до думки, що перси втратили слід, раптом побачив на лівому березі гурт комонців у чорних корзнах. Вони гнали мокрою смугою піску й раз по раз махали бичами на середину великої річки, де виднів маленький кострубатий плотик із двома людьми.

Розділ 18

Воєвода жупанської дружини Чернега, якого Боримисл на чолі комонної тисячі послав рятувати свого сина Велеслава, повернувся над вечір першої неділі вересневого місяця, в сьомий день, коли рать уже спинилася на ночівлю. Йому показали, на якому горбі шукати жупана, він лишив і свою приведену сотню, й ту тисячу, яку вирядив був навздогін йому жупан, і пішов пішки. Всю дорогу від самого Данапра він думав, що скаже Боримислові, а тепер у голові було порожньо, мов у дірявому дзбані, й Чернега, зсутулившись, плентав нога за ногою, добираючи найкрутіші й найдовші стежки.

Та кожна стежка врешті десь кінчається, так покладено Марком-Мірилом, і Чернега опинився перед наметом свого жупана. Двоє чатових, що сиділи край маленького вогнища, спершись на сулиці, лише встали навстріч воєводі, вичитавши в його очах лиху звістку.

В полотці було душ із десять князів, панів та боляр, хтось вигукував: «За ноги його!.. За ноги та двом коням до хвостів!..» А коли ввійшов Чернега, всім наче поціпило, й кожен застиг, як сидів. Воєвода жупанської дружини скинув шапку й торкнувся нею землі, та так і не знайшовся на міжності випростатись до кінця, сивий і зарослий густою щіттю.

Боримисл, який сидів у протилежному від уходу краї полотки, звівся й теж закляк, тоді, поволі продираючись між князями та болярами, пішов до Чернега, мало не впав, перечепившись об чобіт Рядивоя, перед воєводою.

Чернега нарешті випроставсь і лише глипнув у бік Боримисла, та знову відвів погляд, утупивши невидющі віча в темну глибінь намету, далі розстебнув гуньку, дістав із-за пазухи невеликий смушевий ковпак і простяг своєму жупанові. Боримисл пойняв ковпачок обома руками, й усі бачили, як вони тремтять, оті його великі й дужі руки, й вуса теж дрібно сіпаються, й гостре яблуко на шиї ходить угору й униз, та всіх немов приволочило до землі. Древлянський жупан спитав тихо, майже пошепки:

— Де?..

Й Чернега, дивлячись у темне закуття, теж відповів опівпошепки:

— Під городом Славутичем руського князя Добромира, на ріці Либеді.

Лют Пугачич, який сидів під середньою підпорою намету й дивився Боримислові в спину, моргнув до Рядивоя, й вони мовчки вийшли. За ними потяглися Базар з Калевом, і Мачик із баном кривичів, який прибився до спільної раті два дні тому, й решта панів та боляр. Вони так і розходилися по двоє й по троє, бо ні про яку раду сього вечора вже не йшлося.

Рядивой промовив, коли вони лишилися вдвох:

— Боюся за його…

Лютибор Пугачич поглянув у бік полотки древлянського жупана, тоді — на незліченні вогні стану, мовчки стиснув полянському княжичеві руку над ліктем і пішов назад...

— Спатиму коло його порогів, — мовив він сам до себе, але мовив, певно, вголос, бо ззаду хтось проказав:

— І я, княже…

Коли вони підійшли до намету, Чернега вже виходив. Стишившись коло них, він тільки розпачливо махнув шапкою й пірнув у вогняне ряботиння стану.

Лют Пугачич і Рядивой просиділи біля вогнища сторожів цілу ніч, пильно наслухаючи в бік намету, та звідти не було чути ні згуку, ні шереху. Полянський княжич кілька разів підходив ближче й наставляв вухо, та знову марно; вони з Лютом Пугачичем думали про одне й те саме, хоч уникали навіть дивитись один одному в вічі й були готові кинутися до намету за першим згуком.

Так минули й перші, й другі, й треті чати, сторожі теж мовчали, наслухаючи, бо ввесь стан уже знав про велике лихо, що спіткало жупана Боримисла. Й коли не кожен, то багато хто думав, що майже два місяці сієї невірогідної раті, власне вскакування, зійшли на марницю, бо тільки Боримисл убачав у тому втіканні звитягу, інші ж бачили в тому слабість, і ляк, і незмогу впиратися такому нашесникові. Тепер же мало все стати на місце, й кожен князь потягне супротиву Дарієві, а то сила небачена, й не відомо, чим усе кінчиться, бо коли Боримисл не заподіє собі сам смерті, то збудеться розуму, й у тім уже ніхто не сумнівався, хоча б трохи знаючи древлянського жупана.

Коли розвиднілося, Лют Пугачич із Рядивоєм підійшли до Боримислового намету ще й роги в сотнях не гули й тільки де-не-де в неозорому стані між коней ходили чатники. Й тієї самої миті ширма полотки гойднулася й вийшов Боримисл.

Сіверський князь із Рядивоєм стали, мов почаровані, бо сьому ніхто б не повірив: Боримисл був о всім зоружінні, застебнутий на всі петлі й підпасований широким червленим поясом. І голова його простоволоса, й засмаглий вид узялися густою сніжно-білою щіттю, лише кінчики вус та кіски були темні, майже чорні, й від того ставало ще страшніше дивитися на нього.

Та найстрашнішими видалися й сіверському князеві, й молодому синові Ярополка його карі вічі під густими, не торкнутими сивиною брівми. Вони були великі й чорні, мов вуглини, обведені кривавими білками. Чоло Боримислові перетинали два рівчаки навкіс од перенісся, міцно стулені вуста аж побіліли, й коли він обізвався до них, у Лютибора Пугачича було враження, що жупан над силу розтуляє їх.

— Підеш, Люте, до Дунаю. — Голос був рипучий, але в ньому сьогодні скреготало залізо, й сіверський князь навіть не поспитав, чому має йти на полудень. — І ти з ним, — глянув на свого родака-русина негнучким поглядом Боримисл.

Люта Пугачича раптом заполонила така радість, аж голос його всякнув і зірвався молодим півником:

— До мосту, жупане?!

— До мосту, — відповів і досі нерухомий жупан. — Візьмете Маха й Нехоту.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx305 Кб2395
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2839 Кб2506

Пошук на сайті: