Іван Білик - Дикі білі коні (сторінка 27)

Нарешті настав довгосподіваний день, якого всі чекали з болем, і страхом, і нетерпінням, і, заполонений вихором нових думок і загадок, Лютибор Пугачич стояв і силкувався пригадати, про кого мовить йому жупан. Нарешті таки згадав і ляснувся по лобі, бо без тих людей навряд чи зміг би дійти ладу з греками. Та на думку спало й щось інше, й про се він мав сказати Боримислові ще звечора, та до вороття Чернеги не встиг.

— Жупане! — схвильовано вигукнув він. — Перси вже по нас не женуться!.. — Тоді почекав запитання, та запитань не було, й він докинув: — Которяться перси межисобицями. Тогодні кинули жереб на кожного десятого воя!.. — Боримисл і тут не перебив його. — Й кожного десятого з'їли!

Обличчя в Боримисла ще дужче скам'яніло. Сього дня він чекав одколи, й дбав про нього, й підготовляв його прихід, і хтозна, як би повівся, коли б йому про се сказали бодай сідмицю тому, навіть учора… Сьогодні ж він лише перепитав отим своїм скрегучим голосом:

— Речеш «кожного десятого»? Пождемо, коли з'їдять п'ятого.

— Беруться, жупане! — застеріг його Лютибор Пугачич. — Беруться всп'ять утікати! Не тягнімо далі кота за хвіст!

Боримисл ізвів брови й надовго замовк, нерухомий і змертвілий, тільки червоні від несну повіки його важко падали й ще важче підіймались, аби потвердити, що жупан не спить. І він урешті мовив:

— Звели, княже Лютиборе, загубити сьогодні тисячу голів худоби великої.

— Загубити? — не зрозумів його Лют Пугачич.

— Загубити, — байдуже повторив молодий біловолосий жупан. — Лишити на згарищі персам. — Тоді перевів важкий погляд на Рядивоя: — А ти так само вчиниш узавтра. — Й знову спитав старшого, Люта: — Одним волом п'ятсотеро душ нагодувати ж можна? — Та, перш ніж сіверський князь устиг прикинути, спитав його інше. — Зодкуди відаєш про самоїдство?

— Ускоків половили бродники й кривичі: купців перських, і повій, і людей рукомисних, і ратників перських чи іншого племені, то й речуть се.

— Може, зумисне лжуть?

— Нє! Вельми многі ускоки, й усі речуть одне й те саме. — Лют Пугачич глянув на Рядивоя, й той кивнув. — Пекли ми вогнем декоторих — і сі речуть: кожного десятого!

Тоді йдіть, княже, й ти, брате, до Дунаю. Хай вас веде Соварог!

У сю мить обізвався перший ріг, а по ньому загуло в усьому стані, се було знамено Совароже, на якого сіверяни й русичі рекли Біг, і Лютибор Пугачич аж сіпнувсь од раптового холоду по спині.

Усі останні дні й ночі голова Дар'яваушеві йшла обертом, і він згадав про свою ганьбу в тому верблюдячому повозі тільки через три доби, ідучи верхи попереду безсмертних. Тоді він стерпів, і се здалося дивом навіть самому собі, тепер же цар усього живого відчув, що жили на скронях почали сіпати зовсім нестерпно, а се означало тільки одне: мусить бодай на комусь зігнати зло. Почувався геть ображеним, справа була, звичайно, не в тому клятому робі та тих верблюдах, але ніщо живе не сміло ображати його безкарно.

Ввечері, коли вої напнули його намет і під'їхали візки з жонами, він уперше за ввесь похід звелів:

— Тільки Парміс… і… Парміс. Наліжниць в окрему полотку!

Мітробатеша здивувала царева примха, й він почав голосніше, ніж звично, підганяти решту євнухів:

— Мерщій! Мерщій трясіть сало своє! Там ставте! — він кивнув їм та робам, що юрмилися кругом царської полотки, не менш від нього спантеличені, й пішов за ними до найближчого вибалка, та цар спинив його нетерплячим порухом:

— Отого приведи!

— Котрого, найвищий за всіх?

— Свого верблюдника. Того самого.

Мітробатеш ураз пригадав страшну подію того дня, коли Дар'явауш сидів у критому возі. Цар повагався й докинув:

— І верблюда.

Останніх слів цар міг би й не підкреслювати, бо Мітробатеш усе добре пам'ятав і так.

Коли в балці неподалік піднявсь великий намет, майже як царський завбільшки, для двадесяти наліжниць та їхніх служниць і роб, Мітробатеш повернувся. Слідом за ним ішов на бронзовому ланцюжку, пристебнутому до нашийника, погонич. Його вів ратник у чорному плащі безсмертного, ще один такий самий ратник тяг за повід худезного верблюда, в якого обидва горби порожньо звисали в різні боки, мов роздерті міхи, а вовна трималася клаптями на маслакуватих клубах і ребрах. П'ятим дибав у хвості цибатий, наче жердина, й схожий на захлялого верблюда мабед магів безсмертної тьми, якого Мітробатеш привів на власний розсуд. Обидва вої з робом та верблюдом поставали віддалік, а мабед магів сів у чорний попіл біля самого царя й схилив голову, як і належало магові в присутності перського царя. Се велося вже восьмий рік, коли в Сусах та інших городах було вирізано більшу частину магів, і Дар'явауш ревно стежив за дотриманням такого виразу шани до себе з боку жерців. Сей день уся Персія називала Днем позбавлення від магів чи й Днем побивання магів, бо й Гаумата, якого Дар'явауш особисто стяг із царського столу й убив власним мечем, був також магом-мідянином.

Дар'явауш сказав старшому над магами безсмертної тьми:

— Молись Ахурамазді, щоб послав мені довгих літ і щасливого царювання.

— А за сього як молитися? — спитав, не встаючи з випаленої трави, мабед.

— Як за кожного роба. — Дар'явауш кивнув ратникові, й той підвів погонича, а Мітробатеш уже встиг розпорядитися, й двоє робів принесло запалених головешок і дрів. Багаття швидко займалося, й до царського намету зійшлось чимало всякого люду, щоб глянути на молебінь.

Мабед швиденько збігав до царевого невгасного вогнища й підпалив свій ріжок із широким, просякнутим оливою ґнотом. Коли він почав співати гімн про створення світу й довічну боротьбу двох братів-кумирів, Ахурамазди й Анкра-Майнью, голос його загримів такими несамовитими трубами, що народу збіглося ще більше. Люд ставав оддалік, за крайніми вартовиками, широким колом, а погонич-роб упав навколішки й побивався головою в шалених поклонах, аж цепок у руках супровідного воя напинався й деренчав. І коли пісня кощавого мабеда скінчилась перемогою Ахурамазди над його братом, кумиром темряви й зла Анкра-Майнью, й роб нахилився чолом до самої землі, Дар'явауш вихопив меч із піхов, рубонув по нап'ятій потилиці й, покривившись кинув меча додолу, а верблюда дозволив зарізати воєві й одвезти тушу в свою сотню. Ратник охоче виконав царську волю, а Дар'явауш пішов до намету, де на нього вже чекав Гаубарува.

На душі значно полегшало, й він майже дружньо всміхнувся старому вельможеві:

— Се щоб не було навіту. — Тоді приступив ближче й сказав те, що міг дозволити тільки перед кількома людьми: — Ахурамазда на небі, а цар царів на землі, й ніяка образа не повинна лишатися безкарною. Так я речу, старший друже?

Гаубарува, який досі байдуже стежив за покаранням роба та верблюда, відповів:

— Куруш колись повелів був шмагати бичами річку Гінду, бо потопила його священних кобилиць. — Він мовив се, не дивлячись на шахиншаха, й поки шахиншах намагався вгадати, сміється він чи каже з повагою, Гаубарува різко глянув на нього:

— Рать утікає, Дар'явауше!

— Як се «втікає»? — Дар'явауш був уже переступив поріг, та так і заклякнув, одна нога в наметі, а друга знадвору.

— Втікає! — повторив Гаубарува. — Ти моїм «очам» і «вухам» не ймеш великої віри, але вони повідають, що ратники поодинці і вже кілька день утікають, а взавтра мабути, повернуть на полудень усі гуртом.

— Заколот? Котораються?! — вигукнув у нестямі Дар'явауш. — Хто їх підбурює до которання?

— Голод.

— Знову «жеребки»?!

Гаубарува кивнув головою:

— Вдруге за сі п'ять день.

— Се твоїх рук діло! — почервонів Дар'явауш. — Твоїх та Багабухшиних. А чи відаєш, Око цареве, що цар має ще й руку, а в руці — меч?

Гаубарува не визнавав, але й не заперечував, і коли Дар'явауш, утративши самовладання, підскочив до старого вельможа, в руках у того зазміївся короткий ремінець із сирої волячої скори, пов'язаний вузликами ремінчик.

— Перелічи! — простяг він його цареві, й той сахнувся, мов од гадюки. — Не хочеш? То я сам полічу, скільки вузликів лишилося. П'ять. І ратники теж знають про твої слова грекам, і кожен має на карку такий бичик і щодня розв'язує по вузлику.

— Ось повернемося, Гаубаруво, й віддам тебе царським суддям, аби ніхто не казав, що цар сам убиває вельможів.

— Якщо повернемося, — вдав, ніби сприймає слова царя за жарт, Гаубарува. Але в його словах і голосі було надто багато кпини. Він відчув перебір і докинув уже відверто: — П'ять вузликів, а до Істру йти десять днів, коли й не п'ятнадесять.

Шахиншах ухопивсь обіруч за благенький верхній одвірок намету й повис на ньому, геть розбитий і знищений. У голові роїлися думки, мов чорні єгипетські скарабеї, та серед них не було жодної рятівної. Він не знав, як спинити воїв од ганебної втечі. Таке вже було колись із Курушевим сином Камбісом. Тоді вої кинули жереб і з'їли кожного десятого, на кого вказали їм кумири, й Камбіс ізвелів повертатися додому. Його ж, Дар'яваушеві, ратники з'їли вже кожного п'ятого, а він не міг отак узяти й повернутись. Якщо Камбіс міг дозволити собі таке, то він був сином Куруша, Дар'яваушеві ж ніхто не подарував би такої поразки.

Так вони й стояли: Дар'явауш у дверях, а Гаубарува біля порога, аж поки помітили вершника, який оддав коня сторожі й ішов замашним кроком до царського намету. Се був Багабухша, й Дар'явауш загадав: коли й чільник усіх перських комонців тримає в руках бич із вузликами, то станеться найстрашніше, й ніякі кумири, навіть сам Ахурамазда, не зможуть зарадити своєму найпершому слузі.

Було вже досить темно й здалеки не видно, чи має Багабухша щось у руці, й несмілива надія ворухнулася в душі шахиншаха, бо він одчував, що життя його повисло в повітрі, як осе він сам на одвірках свого намету. Та Багабухша підійшов і, навіть не привітавшись, як належало тільки п'ятьом смертним, одразу почав трясти вузлатим ремінцем перед царевими очима:

— П'ять вузликів, Дар'явауше! П'ять!

Серце молодому цареві ввірвалося й покотилось не знати куди в нутрощі, й у грудях похололо, й такий самий холодний піт залляв йому чоло й лице, цар же вис і вис обома руками на одвірку й не мав ні сили, ні волі пуститись. І коли тонка дощечка вламалася, він аж крикнув од жаху та несподіванки. Се міг бути тільки знак Анкра-Майнью, й Дар'явауш довго стояв, тримаючи переламаний одвірок у руках. І коли серце нарешті трохи відійшло, він поглянув на вельможів. Багабухша похмуро стьобав себе ремінчиком по довгополій свиті, а Гаубарува, чийого обличчя в посмерках не було видно, дрібно трясся від старечого регітцю.

— Завтра повертаю своїх комонних на полудень, — сказав Багабухша, не спитав, а просто повідомив і годі, й Дар'явауш тупо дивився й дивився на два цурпалки в своїй руці, не знаючи, як повестись і що відповісти зухвалим вельможам. Се була змова й вони навіть не силкувалися приховувати її. Й найстрашніше — не було такого слова, що порятувало б царя царів, звело все на жарт або ще якось, тільки порятувало.

Тоді з темряви народилася мішкувата постать і почувся схвильований шепіт:

— Найвеличніший!..

Дар'явауш обернувся в той бік, здивований, що його й досі величають сим словом.

Мітробатеш уклякнув перед ним, і взявсь обома руками за носаки царських черевіїв, і проказав, затинаючись од хвилювання:

— Худоба, найвеличніший!

— Яка… худоба? — впалим голосом поспитав Дар'явауш.

— Велика: корови та бики! Тисяча голів. Наші одбили в скіфів!

Цар нестримно й радісно зареготав, тоді, відтрутивши євнуха, подбіг і вхопив Гаубаруву за душу:

— Чув, старий шакале! Йдемо! Йдемо далі!

Борода Гаубаруви була в пазусі, й Дар'явауш одчував її гидке шарудіння під полотном, а старий, не спроможний підвести голову, тільки стогнав і мукав у царевих руках. Дар'явауш одкинув його до Багабухші, й вони мовчки пішли в пітьму.

Зі сходом сонця вся перська рать, нагодована скіфською яловичиною, з якої аж капав лій, забувши про вечірні настрої, пішла далі на захід услід за ворогом, полишивши геть випалене й витолочене пониззя з величезними озерами. За день здолали стільки шляху, скільки раніше брали протягом півтора чи й двох днів, і Дар'явауш звеселився душею й тілом, а ввечері, коли стали на березі широченької річки Вепшу, наказав Мітробатешеві привести на ніч царицю Парміс. Він і досі відчував перед нею провину, не бачив її з того тривожного вечора, коли кругом, в усьому степу вили вовки чи перевертні, й тепер міг із легким серцем вибачитися перед нею й подарувати їй те, від чого Парміс обіцяла народити сина.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx305 Кб2389
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2839 Кб2499

Пошук на сайті: