Дикі білі коні - Іван Білик (сторінка 28)

Й коли чільник над усіма царськими євнухами привів царицю до намету, Дар'явауш раптом потяг його на велику половину й заходився розпитувати, й ствердно кивав за кожним словом, бо сьогодні його не бентежили й найнеприємніші новини.

— Багабухша спав сьогодні в наметі Гаубаруви, — сказав Мітробатеш.

— Почули смалене? — щасливо посміхнувся цар і впіймав себе на тому, що думає про геть сторонні речі. Бувало, йому щастило в житті й не так, як учора та сьогодні, але ще ніколи він не відчував подібної втіхи. Йшлося не про тисячу корівок та воликів, — їх у Персії Дар'явауш міг би зігнати безліч докупи, — а в тому, що людське щастя — се річ невловна й незбагненна, й воно, мабуть, приступне будь-кому, навіть жебракові, навіть приреченому до страти.

Се трохи притлумило його радість, але цариця Парміс була в його обіймах справжнім дарунком кумирів, і вранці він почувався бадьорим і життєрадісним і наказав перед рушанням принести в жертву Ахурамазді шість найкращих бугаїв, а його войовничому синові Мітрі — чотирьох.

— М'ясо розділіть між усіма тисячами безсмертних! — сказав він і, з охотою поснідавши, рушив колісницею перед головою раті.

Жертва не пішла намарне. Перед обідом, коли здолали річку Вепш і заглибилися стадій на вісімдесят у напрямку Висли, що була границею Скіфії, воєвода безсмертних Відарна приїхав із вивідної тисячі з новою радісною звісткою. Поцілувавши царя царів у ліве плече, як дозволялося тільки п'ятьом людям на землі, він вигукнув:

— Ще отара худоби, найвищий!

— Скільки?!

— Тисяча голів!

Дар'яваушеві з радощів аж очі спалахнули. Скинувши з себе важке золоте огорля, низане з товстих чотирикутників та камінців-кривавців, Він почепив його на шию Відарні й дозволив ще раз поцілувати себе в плече.

— Багабухшу сюди!.. Багабухшу й Гаубаруву!

Відарна передав його повелю молодому сотникові, й за півгодини найвищі вельможі царської учти були коло царевих ніг. Шахиншах спробував одшукати в їхньому вічу коли не покору, то бодай примирення, та Гаубарува дивився на нього по-лисячому, а чільник усього комонного війська взагалі не дивився.

— Чули? — не втерпів Дар'явауш.

— Про що? — перепитав Гаубарува.

Дар'явауш зважив його таким поглядом, що в будь-якого смертного кров би замерзла в жилах, але Гаубарува й досі єхидно посміхавсь, і шахиншах роздратовано махнув рукою Відарні, котрий мостивсь із царевим дарунком на шиї поряд у колісниці. Відарна почав захоплено розповідати, як його шоста тисяча, котрій сьогодні випав ряд нести вивідну службу, а він сам, вірний слуга шахиншаха, також був серед сієї тисячі, — раптом уздріли на чорному тлі випаленого степу широку білу пляму. Спершу ніхто не повірив своїм очам, бо вчорашня худоба була червоної масті. Та коли під'їхали, побачили величезну череду сивої аж білої круторогої худоби, схожої на диких турів. Пастухи розгубилися й кинулись урозтіч, двох безсмертні впіймали, а п'ятеро чи шестеро таки втекло. Та хіба се має значення порівняно з такою здобиччю!

— Тепер і ви помовкли? — пересилюючи лють у серці, посміхнувся Дар'явауш.

Стадій зо дві їхали справді мовчки, та згодом Дар'явауш таки не витримав:

— Доки нам ділити двоє на троє! Кумири спомагають нам, і се я вже достеменно відаю: сьогодні перед рушанням мабед-мабеді та інші мабеди й підлі маги зарізали в жертву Ахурамазді й Митрі десять найліпших бугаїв з моєї череди. Ласкаві кумири прийняли мою жертву й посилають мені з неба сей земний дарунок.

Багабухша, який досі їхав на відстані, тепер підігнав коня впритул до царевої колісниці й зміряв Дар'явауша важким поглядом:

— Невже не бачиш, що то скіфи нас умисно підгодовують?

Цар царів ляскітливо засміявся, колісниця, яку четверик вороних досі тяг угору й угору, нарешті вибралася на високу могилу, й перед очима всім сяйнула ворушка біла пляма, ціле озеро лискучих спин.

— Ось вони! — вигукнув Відарна, й цар теж устав на рівні, щоб краще бачити круторогу череду вгодованих свійських турів і туриць, які аж сяяли на чорному тлі згарища, ревли й металися на всі боки, гнані перськими погоничами.

Дар'явауш стусонув під бік колісничого в передку, той напнув віжки й погнав колісницю до череди. Колеса западались у баюри, й цар з Відарною обіруч трималися за ковані міддю блискучі полудрабки, що сягали їм майже до пояса. Багабухша й Гаубарува їхали за колісницею, й коли царські коні добігли череді впритул, Дар'явауш раптом озирнувся на чільника всіх своїх комонців. Роздратування в ньому поступово вляглось, натомість виринуло нове почуття, й цар царів охриплим голосом звелів колісничому їхати назад, до дороги. Й коли вибралися вгору, рішення його було готове. Він спитав Відарну:

— Де оті скіфи?

— Пастухи? Десь там, у передній тисячі…

— Звели не займати їх.

Чільник безсмертних стрибнув з високої колісниці додолу, зашпортавсь у полах чорного корзна, впав, та вмить схопився й, кульгаючи, взяв од свого щитоносця позаду коня й зник, а коли повернувся, Багабухша й Гаубарува були ще коло царевого бойового двоколу з мечами на осях. Один скіф од рани вже вмер, а другий поранений у праву руку.

— Стачить і сього! — сказав Дар'явауш і звелів Багабухші негайно послати з сим проводирем перемовців до скіфського царя Ідантіра.

— Хай речуть: «Робе Ідантіре! Якщо ти несилий зітнутися з царем царів мечем, то пришли мені в дар землі своєї й води своєї. Й розійдемося миром, бо єдин Ахурамазда на небі — єдин і цар на землі!»

— Вже ми таке раз мовили їм! — сказав Багабухша.

Цар подивився на нього й прочитав у вічу свого вельможа не роздратування й не лють, а смертельне холодне полум'я, й серце йому знов опустилось, як учорашнього вечора, й він пошкодував, що дав таку повелю Багабухші, та гордість узяла гору й поклала серце на місце, тож цар царів неквапом, як у найкращі свої часи, промовив:

— Роби, як велю.

Перед очима постав образ безносого сатрапа, й шахиншах був певен, що Багабухша теж думає про Зопіра, але відвернувся й більше не озирнувсь. Уражений сим його несподівано зміцнілим голосом, вельміж підняв коня дибки, стьобнув жалючими вузликами ремінця й погнав назад, а Гаубарува ще з півстадії тримався царської колісниці, та зрештою й сам від'їхав на збіччя й став.

Увечері Дар'явауш наказав колісничому шукати Багабухшу. Такого ще не знано, щоб шахиншах їхав до свого роба, та Багабухшу сі відвідини зовсім не здивували. Навіть не поцілувавши царя в ліве плече, він мовчки вказав сивою бородою на м'який ослін, а сам сів скраю ложа.

Все те ображало цареву гідність, і він, щоб бодай трохи змаловажити й своє приниження, й урочу незвичність хвилини, спитав:

— Хіба ти сьогодні сам ночуватимеш?

Спитав і подивився, чи не треба тлумачити далі, та Багабухша відразу схопив цареву думку й теж відповів навздогад:

— Ти хотів би поговорити з Гаубарувою?

— Хотів би поговорити з тобою, старий друже. Коли натякаю на Гаубаруву, то можеш не боятися мене. Якби я крився від тебе, то не повідав би, що знаю про ваші… про ваше братання. — Цар ледве підшукав найменш дошкульне слово. — Не боюсь я ні змов, ні которань, і ти се сам видиш.

То була перша нещирість, і Багабухша зрозумів, що не для відвертих звірянь прийшов шах до його полотки, а від страху за себе.

Знадвору долинало хоркання царевого четверика й притишені розмови ратників з варти шахиншаха. Віддалік, біля вогнищ, ляскотів сміх, і Багабухша подумав, що перському воєві небагато треба: шмат присмаженої над жаром волятини, й він, забувши вчорашнє, йтиме далі, куди йому вкаже мечем шах. І коли б отак міркувати, думав Багабухша, можна було б і собі збутися всіх сумнівів і всіх вагань. Та він знав те, чого не відали лучники й щитоносці, — що волятини взавтра не стане, й усе буде знову так, як позавчора й позапозавчора. Єдиний порятунок для персів у сій страшній країні — се втікати, поки ще можна. Багабухша так і сказав шахиншахові:

— На моєму ремінці чотири вузлики, Дар'явауше.

Прикро вражений таким нагадуванням, цар Персії насупив свої гарні брови, й за інших часів йому можна було б і поспівчувати, сьогодні ж Багабухша не міг і не мав права на людські почування, бо важилося всім перським військом.

— І в того грека Гістіея на ремінці так само чотири, — сказав він, бо мусив бути безжальним. — А як зійде сонце, вузликів стане три…

Дар'явауш перебив його тихим голосом:

— Багабухшо, з усіх сімох… ти найбільше тоді пасував до царського столу.

Коли він удався й до такого, — майнуло Багабухші, — то мусив по справжньому налякатися.

Цар повів далі свою дивну думку:

— Та коли вже сталося так, як сталось, мусиш допомагати мені. Без тебе… — Він запнувся, й царський вельміж не знав, мимоволі чи знову роблено. — Важко мені без тебе, се я відчув аж тепер, у сій ворожій країні, далеко від Персії. Десять тому літ я просто хотів стати царем — і годі. Та з літами приходить розум і приходять думки… Я з вами багато земель і племен повоював, а ще більше перебачив і щастя людського, й нещастя… Ти не дивуй, се я не для того, аби тебе розчулити кажу. Великий Куруш думав про Персію, я ж хотів би думати про всіх людей у світі, бо здається мені, що се кумири наші ласкаві підказали сю думку… Всі люди — брати. Так сказав Заратуштра. Й ще він сказав, що один кумир на небі — і єдин цар на землі. Й Куруш се відав, і син його Камбіс відав, але вони хотіли сього тільки для Персії, я ж хочу для всіх людей на землі. Мій роб Крес мовить, що війна — то є зло, й я йому вірю, й він хоче, щоб я завоював усі землі світу, — я й тут хвалю його. Але він того хоче, аби не бути нещаснішим за інших царів, котрі ще живуть окремо від Персії, я ж хочу для того, щоб не було війн і которання межи людьми: раз і навіки. Якщо один цар на землі, то хіба він сам проти себе ратитиметься? Й кумир єдин буде — Ахурамазда, й не стане чвар і через кумирів.

Дар'явауш подивився на Багабухшу широко розплющеними очима, в яких блимав вогник єдиного світильника, що висів угорі середньої підпори намету.

— Я не заради слави, — озвався він. — Оте все, що пишуть мої писці: «Цар царів, володар усього живого від сходу й до заходу…», — все то тільки для них, — цар махнув рукою за стіни полотки.

Багабухша втомлено зітхнув:

— Коли таке мовиш, то найліпшим царем для персів був би Утана.

— Утана не сприймає ніяких царів, — заперечив Дар'явауш, і було чути, що він знов образився, та се тепер уже найменш обходило Багабухшу. Він порівняв сьогоднішні слова Дар'явауша з дотеперішніми й покартав сам себе, що мало не піддався був допіру, бо то були хитрощі, якими Дар'явауш уславився з першого ж дня свого царювання. Десь там у неміряних степах Скіфії заблукав Зопір, і не з власної волі, а через ті самі підступи Дар'явауша. Багабухша поклався чолом на долоні й закляк, не відповівши цареві, й цар одчув, що між ними знову й знову здіймається високий, ще вищий од вавілонського, нездоланний мур, і душу його пойняло вогнем лютої злоби до Багабухші, бо й сі відвідини, й принизливе звіряння нічого не дали. Він теж згадав Зопіра, певно, Зопірів дух витав у сьому наметі, й подумав, що коли до Багабухшиної впертості прилучиться трутний запал його безносого сина, станеться найстрашніше.

Була єдина сила, яка могла приборкати силу сих двох людей, але про неї Дар'явауш не хотів думати: краще смерть.

…Однак він таки здумав, і здумав дуже небарно, по півтора днях після сієї ганебної для себе розмови з Багабухшею. Стояв обід, і сонце пекло, мов улітку, хоч минала друга сідмиця вересня. Те сонце Дар'явауш міг би зненавидіти, коли б не знав, що то — Око Ахурамаздиного сина Мітри. Благо оберталося своєю протилежністю: якби бодай раз на тиждень ішов дощ, не було б ні падежу серед коней та худоби, ні теперішнього страшного голоду. Та все, що виходить од Ахурамазди й сина його, належало шанувати й Дар'явауш уважав за ліпше про се не думати. Тепер йому було й не до того: в ногах у нього лежали дарунки скіфського царя Ідантіра, якщо їх і справді хтось наважився б узвати дарунками, й перський цар мовчки дививсь на них.

Що в «дарунках» прихований зміст, він уже не мав сумніву, та розкрити його не вмів. Спершу йому здалося, що то вияв давно сподіваної покори з боку скіфів: миші живуть у землі — значить, се земля; птахи літають у небі — се повітря, жаби ж плавають в озерах і річках, а се вода. Єдине, в чім трохи завагався був Дар'явауш, се дві дюжини стріл. Але їх теж прислав скіфський цар, отже, клав йому під ноги свою звагу й свою ратну силу. Те, про що й мріяв зараз кожен перс на чолі зі своїм царем. Так витлумачив скіфські дарунки володар Персії й усього світу. Коли ж скіфи, що їх привезли, зникли в чорному степу, Дар'явауш запитав у Відарни:

— Вони вже далі не йдуть?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx305 Кб2395
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2839 Кб2506

Пошук на сайті: