Іван Білик - Дикі білі коні (сторінка 30)

— Де мислиш ночувати?

— Тута! — показав Калев на долину, й древлянський жупан удоволено кивнув. — Перси підійдуть не раніше як в обід, і коней треба напасти добре, бо на горбах майже голо.

Боримисл побрався назад до полотки. Коли підходив, сонце по той бік Смотрича вже сідало, й жупан подумав, що й досі нічого не вирішив про своїх древлян. Тоді на думку спало інше, й він кивнув гінцям покликати Базара й Калева. Вожді з'явилися не швидко, й Боримисл устиг іще раз подолати в собі бажання лягти й випростатися посеред намету. То було знову те саме почуття чорної байдужості, й він сказав собі майже вголос, що не має зараз права думати ні про що, крім наступного дня й наступної січі. Коли з'явився Калев, жупан звелів йому:

— Станеш там, де бродники!

— А Базар? — здивувався вождь племені чудського, але Боримисл остерігався зайвих слів, які знову могли породити в ньому бажання всамітнитись і нікого не бачити. Він так і не відповів Калеву, й рудобородий чудин клишоного подавсь у долину.

Блиснувши на жупана більмом, роб Саук заходився розпалювати вогнище коло самого намету. Жупан хотів сказати йому, щоб робив се десь далі, та почувся гупіт, і зі свого маленького волохатого коника стрибнув Базар. Він довго й закохано дивився на молодого біловусого жупана, й той теж дивився на нього й думав, що доля недаремно звела їх обох докупи, тоді засоромився своїх неміжніх думок і сухо сказав:

— Вітер усхідний. Підпалиш степ за Жванчиком і сховаєшся десь там-таки, в долині, ближче до Данастра. Зумів єси?

Базар сів попри саму пілку намету, худий і зчорнілий в останні дні. Боримислові кортіло сказати йому щось гарне, бодай про ту нічну січу, коли Базар вирізав усе переднє крило перського походу, та слів на язиці знову не було. Баш бродників скоса глянув на жупана й спитав:

— А де є той кувач Гліба Золотаренка?

Боримисла спантеличили речіння Базара, бо чекав од нього зовсім не сього, тоді подумав, що молодого степовика нема за віщо не тільки гудити, а й думати про нього зле, й здвигнув плечима:

— Хіба Золотаренко не при тобі?

Базар покрутив головою й спитав:

— А яка знака давати маєш?

Боримисла знову сполонила хвилька тепла, й він тихо відповів молодому вождеві степових кочовиків:

— Коли підійде Лют Пугачич з Рядивоєм, тоді. Пропустиш його попереду, пождеш, а далі й сам услід йому.

Се було те, на що покладавсь у завтрашній січі Боримисл. Головне. Базар спитав, одійшовши до вогню, де й досі вештався Саук, лаштуючи вечерю для жупана:

— Скільки пождеш?

— Скільки? — Боримисл помовчав. Найліпше було б, звичайно, наслати удар персам у спину тоді, коли найвигідніше, та на такий розстані з гінцями не впораєшся. Він ще подумав і сказав: — Як тінь од списа твого повернеться на стільки — ось! — і викреслив у траві неширокий кут. — Зумів єси? Рушиш, як Лют Пугачич і Рядивой будуть на півдорозі до перського затилля.

Коли жупан Боримисл уже збирався спати, край неба за Жванчиком спалахнув мерехтливим сяйвом. До Жванчика було гін із сто п'ятдесят, мерехтіння здавалося благеньким і нікчемним, але Боримисл уявив собі, як горить спраглий вересневий степ у посуху, ніздрі йому роздулися, й він мов аж сюди відчув запах диму та сажі. Мерехтіло, скільки сягав погляд і ліворуч, і в праву руку, й се означало, що Базар підпалив степ уздовж усього Жванчика, якомога дужче розтягши свої дві тьми.

Жупан спав нетривко й прокинувся до сходу сонця. Майже повний місяць висів над лівими закрутами Смотрича, блідий та сумовитий, і Боримисл одшукав свого вороного, привів за гриву до полотки й почав сам сідлати. Стан ще спав у підніжжі горбів, неясно рябіючи до самої річки. Боримисл наказав не будити воїв, аби виспалися перед січчю, та між кіньми й поснулими ратниками вже тинялися найменш усипущі. Вони думають про те саме, що й я, зітхнув Боримисл, але серце йому болісно стиснулося. Се був відомий знак, і жупан почав швидко сідлати вороного жеребця, який покутував його за корзно, в такий спосіб виказуючи невдоволення. Боримисл поплескав його по шиї під холкою, й сей рух заспокоїв і коня, й його.

Жупан вихопився в сідло й поправував туди, де за дня стояли бродники, а зараз мала бути древлянська рать, середина всього зібраного в долині між Смотричем і Мукшею полку. Боримисл дивився згори, й хоч тем не міг розрізнити, але кожна тисяча стояла окремим довгастим станом, сягаючи одним кінцем рову та насипу під горою, а другим невидимої звідси річки.

На чолі всієї древлянської раті Боримисл поставив велійого пана, горинського темника Ставка Позвіздича, у чиї здібності вірив. Хотів був навідати його, та пан мав спати й виспатися перед січчю. Боримисл подумав, що добре зробив, поставивши сюди, в середину, не чудинів, як думав спершу, а древлян. Середа — то як серце, сказав він собі й подякував кумирам за напуття, бо серце в людини найголовніше, й людина живе, доки воно б'ється в грудях. Похмурих чудинів же він ще не бачив у раті й не міг іти на ризик. Береженого Біг береже, мовив жупан уголос і схаменувся, бо аж кінь вухами назад запряв. А сю звичку казати вголос мені наслано, й треба її збутися. Гукну волоха, щоб одшептав.

Боримисл, важко зітхнувши, поїхав горою далі, бо сонце ледве щойно зійшло в нього по правуруч, і мусив якось ізгаяти сей нестерпно довгий ранок.

Коли сонце сховалося йому за плече, він обернув коня й поїхав усп'ять. Далі стояли жиличі, рябіючи вдалині білими рукавами з-під чорних гунь. Що належить сказати перед січчю, він скаже, коли до його полотки на тому кінці гори з'їдуться чільники всіх полків і всіх тем. Боримисл глянув на вже досить високе сонце й зострожив жеребця. Вороний одгарикнувся й пішов клусом, але жупан, трохи погуцавшись, перевів його в чвал.

І Мачик, і Калев, і Вячка, й Ставко Позвіздич, і всі темні воєводи вже чекали на нього біля полотки. Калев спав, бан кривичів і смолян Вячка сидів, а Мачик неспокійно ходив од намету до краю гори, виглядаючи Боримисла з долини. Горинський пан їв суху, аж чорну ковбасу без хліба, гризучи прямо зі шкіркою, й ковбаса так смачно хрумкала в його міцних зубах, що Боримисла занудило. Він аж тепер згадав, що вранці не снідав, а звечора теж прогнав більматого Саука, який тицявся в намет із якимось варінням.

Боримисла ніхто не сподівавсь із сього боку, й Вячка кілька разів штрикнув сонькуватого чудина під ребра. Той спросоння схопився, сапнув повітря й, утягши ціле пасмо рудого волосиння з бороди, заходився плюватись.

— А? Чьо?

Се було б смішно, тільки не зараз, і жупан почав розповідати чільникам про свій задум небарної січі. Настрій в усіх був піднесений, мов перед святом, але в очах туманів і неспокій, і се Боримисл бачив дуже добре. Хоч би яка була голодна, розшарпана й захляла перська рать, але вони могли виставити супроти їй усього півтораста тисяч воїв, і то було сміховинно мало. Зате ми смо всі верхи, спробував упокоїти себе Боримисл, бо загальна невпевненість почала передаватись і йому.

— Ти супротиву двом пішцям вийдеш? — спитав він Вячку.

Той непевно кивнув, а замість нього відповів Ставко Позвіздич:

— Я вийду, й комождий древлянин вийде, жупане!

А поки здолаємо по двоє на одного, сказав собі молодий біловусий жупан, прихопиться Лют Пугачич з Рядивоєм. Під серцем йому засмоктало від раптового сумніву, та він поквапився притлумити його: вони, а по годині часу й степовики.

— Ти сидітимеш там, де сидиш, за горою, — сказав він уголос чудинському вождеві, який, незважаючи ні на що, й досі сонно кліпав важкими капшукатими повіками. Боримисл порівняв Калева з тим Калевом, який побивавсь об землю, дивлячись, як палає його город удалині, й не побачив нічого спільного, бо, певно, звитяга людська пригасає й тупиться тим більше, чим далі відходить людина од своєї землі.

Зате сі битимуться, мов тури, подумав Боримисл, дивлячись на чорновусого Мачика, господаря жиличів. Бо за спиною в нього — усі племена його народу.

Всі потроху притихли й сиділи мовчки, бо хоч неясного було багато, та ніхто не міг сказати їм більше, ніж кожен знав сам. З вивідної тисячі не приходив ще жоден гонець, а час ішов, і тінь від Боримислового намету, яка зранку показувала в долину, тепер обернулася майже на полуніч, де був стан Мачикових жиличів. Боримисл подумав, що стара жилицька вітчина, яку вони покинули тому двадесять чи тридесять літ, зовсім поряд, лише перейти Данастр, і народ зірвавсь іти на землю вітців, а йти не може. Все в руках кумирів, зітхнув жупан, подивившись на вусатого жилича. Все, й сьогоднішня січа такоже. Бо людина здатна тільки хотіти. Тоді його почали знову долати клейкі сірі сумніви й сірі вагання, й він сказав начільникам:

— Виводьте полки на гори.

Полки стояли тисячами в долині й теж, певно, ятрилися, бо немає нічого гіршого, як очікування невідомості. Боримисл, тепер уже сам коло свого намету, дивився й дививсь униз, де зникли князі, боляри та воєводи, незабаром до нього долинули перші гудки, дрібненькі люди й коні заворушилися, та напрямку їхніх рухів ще не можна було вловити оком. Жупан відав, де стоятиме кожна тьма на пагорах і кожна тисяча, й пройнявся нетерпінням. І зовсім не здивувався, коли підійшов старий мовчкуватий Саук і глянув на нього по-пташиному боком:

— Їсти, жупане…

В руках у нього була мідна миса з пересмаженою телятиною. Боримисл узяв м'ясо за вистромлену кістку й почав їсти. Се б іншим разом ожвавило його, він любив смажену телятину над усе, любив змалку, й у єгипетському полоні, де корів мають за священних істот, мріяв роками про підрум'янений шматок молодої яловичини. Тепер же їв і їв, навіть не помічав, що має в руках. Коли першим буде білий, дивлячись на комонців кривицького чи словінського племені, які вже підходили до рову, загадав Боримисл, — буде вдача, коли ж вороний…

Але першим здолав прохід рову навпроти полотки сірий у яблуках іноходець, і жупан, дожовуючи смаженину, відзначив, що ніхто не може наперед знати волю кумирів. Се, хоч як дивно, заспокоїло його, й він почав оглядати своє оружжя. Такі оглядини завжди вселяли в його душу впевненість і рівновагу, та коли Боримисл обдивився й меч, і лук та стріли, й сулиці, знову посходилися чільники полків і тем.

Персів не було ні під обіди, ні в обід, ні після полудня. Перші звістки принесли гінці лише тоді, як небо затягло хмарами й західний вітер почав ляскати ширмою дверей.

— Гар, — сказав бан Вячка й плюнув під ноги.

На горбах тепер було гамірно, розставлені тисячами й тьмами полки нетерпляче, мов потурбована борть, ворушились і гомоніли, а персів, скільки й око бачило, не було й не було, хоч передні вивідники помітили їх уже зо дві години тому.

Тоді пішов дощ, і Боримисл, уже майже певний, що перси сьогодні не підійдуть, пошкодував, що не зміг усього передбачити.

— Було б спалити й тут, — сказав господар жиличів Мачик, кивнувши вусом у бік долини.

Боримисл із подивом глянув на господаря, бо та сама думка щойно кольнула й його. Він гукнув усіх до свого намету, й коли чільники сховались од дощу, сказав:

— Сьогодні вночі… без вогнів.

Боляри й воєводи перезирнулись, бо се означало, що древлянський жупан розраховує на недбалість персів. За полоткою почало сутеніти, хмари нагнали мороку, але й день не стояв, і довелося розходитись.

Виставивши на валах рясну сторожу, темні воєводи підвели рать на край горбів, де починався ще не зачеплений вереснем дубовий ліс. Вої ночували хто в наметах, а хто й під попоною, всім було й мокро, й холодно, вони злилися на воєвод, які забороняли навіть вогника розвести. Коли ж засіявся кволим світлом ранок, станом пішла неймовірна чутка, нібито перси ночували в долині по сей бік Смотрича. Сьому спершу ніхто не вірив, та коли розвидніло зовсім і пішли на край горбів, чутка підтвердилась.

На всьому просторі широкої долини, за якихось десятеро гін уздовж усього берега річки, стояли намети, рябіли коні й ворушилися ледь помітні люди. Перси, певно, теж були здивовані не менше, бо згодом аж під вали під'їхали їхні роз'їзди, поглянули й зникли.

Боримисл дивився на перських вивідників і перський стан і щосили стримував себе. Тільки не зараз, казав він уголос, бо в наметі, крім більматого роба Саука, нікого не було. Тільки не зараз. То є лише чоло їхньої раті, може, й з Дарієм, але тільки чоло. Як ми їх ударимо, хай і розчавимо, та решта втече. Піде до Данастру, й тоді й Лютові, й Рядивоєві й Базарові край… Тільки не зараз! — майже благально повторив він, звертаючи сі слова до древлянських кумирів. Дайте зваги й терпіння, славитиму вас ціле життя…

Підбігли Вячка з горинським чільником Ставком Позвіздичем й один з-поперед одного заходилися доводити Боримислові, що виступати слід негайно, персів на сьому боці Смотрича тисяч зо сто, коли й не всі двадцять тем, вони розгублені й налякані, втікають за річку, й коли потягти на них усіма полками, вони тут і лишаться.

— Більше Юр Побідник такого нам не подарує! — кричав Ставко, але сивий молодий володар думав, що коли кумири не дадуть йому ліпшого дня, то він мусить скористати його на повну силу й на повну міць. Двісті тисяч, уперто казав він сам собі, — то не сімсот і не п'ятсот. Сей день йому коштував дуже дорого, він чекав на нього два довгих місяці, даючи кумирам нечувані жертви, й не міг погодитися на таку легку спокуту. Боримисл подумки торочив сам собі: «Тільки не зараз, тільки не зараз…» — і вперто відмовчувався на домагання вельможів.

Розділ 20

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx305 Кб2367
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2839 Кб2464

Пошук на сайті: