Іван Білик - Дикі білі коні (сторінка 36)

— Тебе шукає Нехота, — сказав він Махові й повів кудись понад берегом, де лежали покотом жовті, й сині, й зелені, й червоні трупи, людські, конячі і верблюдячі. Віслюків було дуже мало, певно, Дарій усіх пожертвував, утікаючи з-за Смотрича й Данастру.

Віддалік чималої купи втоплеників Мах побачив єгиптянина. Нехо, який сидів навпочіпки, підвівся й кивнув до Маха, а сам відійшов. Мах збентежено роззирнувся. В березі ходило чимало сіверських, руських та інших воїв, які роздивлялись персіян, що знайшли смерть у хвилях Дунаю й були з відразою викинуті ним на берег. Дехто знімав з мерців бронзові пояси та череси, інші шукали між трупами зброї й, повертівши в руках, кидали назад або ж забирали з собою, треті просто дивилися, бо найприємніше дивитись на ворога, коли він мертвий.

Біля ніг у Маха, некліпно втупившись у нього, лежав старезний, висохлий і зчорнілий дід, його рідний батько, колишній цар могутньої Людії й колишній роб трьох перських царів. Його знайшли руські дружинники, блукаючи серед завалів труп'я, й, оскільки він був єдиний живий серед тисяч мертвих, чутка про нього покотилася берегом і дійшла до Нехо.

— Споможи встати… — ледве чутно проказав людянською мовою Крес, і син насилу зрозумів його й нахилився. Руки в нього тремтіли, коли почав підводити старого. Старий зімлів і впав горілиць, але швидко спритомнів. Так вони сиділи, не дивлячись один на одного, тоді Крес промовив: — Бач, зустрілися знову… а я не маю чого й сказати тобі…

Маха душили сльози, й він тільки закивав темною бородою.

— Де мій ціпок? — спитав Крес і кволо роззирнувся. Мах теж поглянув туди й сюди, та ціпка ніде не побачив. — Дай он… — Старий показав очима на довгий, удвічі переламаний перський спис, що виглядав з-під утопленика, примитий піском. Син приніс того списа, батько ледве вибрався по ратищі вгору й зіп'явся на ноги. Крізь подерту грецьку туніку було видно його повипинані ребра в синцях і саднах, певно, потовкли люди й коні, ринувши до Дунаю.

— Вчини мені обмивання, — сказав він, хитаючись на переламаному списі. — Вода Дунаю священна… Людяни прийшли в Азію з Дунаю…

Він похитнувся, й Мах ледве втримав його, тоді пішов у берег, забрів на глибоке, де не було трупів, узяв у пригорщі води, вийшов і злив батькові на скуйовджену голову. Вода стікала по щоках і бороді. Мах провів йому мокрими долонями по чолі й розшарпаних грудях, і Крес похитав до берега, судомно спираючись на переламане ратище, що нагадувало якийсь небачений досі жерцівський тирс.

— Поможи, — сказав старий, ступивши в воду. Під берегом стояв довгий пліт чи то з поруйнованого грецького мосту, чи з-поміж отих, що ними припливла сюди рать Люта Пугачича майже місяць тому. Мах підсобив старому вилізти на слизьке колоддя; посередині довжелезного плоту, що невідомо як тримався впоперек течії, Крес ісповз по ратищі списа й сів скарлючений. — А ти йди… Йди, — повторив він, бачачи, як син тупцяє й не зважується відійти. — Не маю чим тебе й поблагословити…

Мах не знав, що він каже не про золото чи інший дарунок, який заведено давати на прощання, а про слова, яких отець не мав, розгубивши на довгій дорозі свого неймовірного життя. Й він теж не мав чого сказати вітцеві, ба й одчувся, що коли мовить бодай одне слово, то воно буде останнім, і кумири знов одберуть у нього сей дар, який, утім, так і не придавсь йому ніколи. Він, ковзаючись, поплентав з плоту до берега й ішов, аж поки натрапив на єгиптянина. Нехо спинив його й повернув обличчям до Дунаю.

Крес поволі, сидячи, підповзав боком на край плоту, й коли підповз, опустив обидві ноги в холодну жовтаву воду священної річки, тоді кинув удвічі переламаний і зігнутий спис, набрав у жменю води й ще раз обмив нею обличчя. Тоді спробував обернутися назад, але заклякле, виснажене довгими літами, голодом і ранами тіло не гнулося, й він, розгойдавши воду, пірнув і більше не виринув.

Священна річка, яка колись дала життя племені людян, забрала їхнього останнього царя, й Мах, дрібно пересмикнувшись, подумав, що, може, се й було тим словом чи дарунком, якого не знайшов отець, бо людина мусить жити там, де народилися й жили її прадіди й прадіди прадідів, інакше й природа, й кумири візьмуть назад те, що належить тільки їм, а людині дарується.

Розділ 23

Клопотів було багато, й жупан древлянський Боримисл розпустив полки аж по першому снігопаді, який сього літа збігся з Корочуном і Колядою. Але й розпустив не всі, бо Дарій залишив свого найпершого воєводу Багабухшу по сей бік Боспору, в Європі.

Дійшовши тоді до Дунаю, військо спочивало після виснаги добру сідмицю, й усі перші дні вої одно скидали огидні попухлі трупи в Дунай.

Князь Лютибор Пугачич пригнав на сю справу своїх сіверян, ходив оддалік пагорками й примовляв:

— Нехай позирить на витязів! Нехай позирить!..

Він казав про Дарія, що десь-то вже підходив до Боспору. Дунай упадав у море, море ж виливалося далі через Боспор, і перському шахові, злостиво думав Лют Пугачич, буде солодко побачити стількох своїх ратників, що не схотіли лишатися на чужині й подалися, хто як міг, услід своєму повелителеві.

Втікаючи, перси не тільки йшли мостом, вузенькою стрічкою докупи позчіплюваних плотів, бо так мали б іти цілий тиждень, а кинулися юрмою в каламутні після дощів хвилі Дунаю. Плавати мало хто вмів, тому перси хапали плоти й колоди, бралися коням за хвости і без вагань заходили в холодну річку, бо позаду на них сунуло ще страшніше: певна й невідворотна смерть од скіфських сулиць, мечів і стріл. У тисняві й розпачливому поспіху було передавлено й перетоплено десятки тисяч навіть таких, що вміли плавати, не кажучи вже про нетям. На березі й по всій дорозі лишалися завали всякого мотлоху й переможці ходили та розважалися, стягаючи до величезних багать колеса, полудрабки й вози, всіляке ратне начиння й одіж, бо в них лишився перський дух, і було просто приємно стягати все те до вогню й пускати з димом.

Сім днів палали багаття й сім днів господар жиличів Мачик, якого Боримисл наприкінці кинув у верхів'я дунайських річечок, згонив докупи полон. Се були й перські, й інші ратники, які не встигли переправитися на той бік Дунаю й перед самим приходом «скіфів» кинулись урозтіч. Кожен сотий з них мав оддати свою кров у жертву Юрові, непереможному кумирові «скіфських» ратників, і полонені се знали, й кожен запобігав перед своїми охоронцями, щоб у судний день не опинитися серед офірованих.

Станом стали біля озера. Боримисл сидів і дивився в двері полотки, а в полотці, на цупкому ложу, сидів слабий ще, але живісінький син його старійший Велеслав. Ранка в вусі жупанича вже загоїлася, чорніла тільки маленька, як горошина, дірочка, протнута перською стрілою, та гнійник на потилиці за вухом ще ятрився, тож голова в отрока була заповита смужкою чистого полотна.

Поряд із ним мостився марний, але веселоокий Тимна з перечепленою через потилицю лялькою руки. Він прибув лише сьогодні по обіді, й древлянський жупан іще не міг оговтатись. Кортіло бодай трохи побути з сином на самоті, та боявсь образити сього дивного отрока-русина, який порятував жупанича від стількох підступів і небезпек.

Тимна теж відчував незручність, одне — що досі ніколи не доводилося сидіти в одній полотці з князем, а друге — ще головніше, — мав би дати Боримислові навтішатися сином. Тимна хотів іти шукати свого тисяцького, та Велеслав ухопився за нього обіруч:

— І я з тобов!

Він тепер дуже ревно стежив, аби його Тимна, що став йому дорожчим і за вітця, раптом не втік і не розчинився серед такого народу.

Тимна сяк-так розповів жупанові про їхні поневіряння, й тепер вони мовчали. Й коли намовчалися досхочу, Боримисл кивнув на перев'язану руку:

— Гниє?

— Гоїться… — відповів Тимна, але в його всміхнених очах був смуток. Боримисл не зважився на допитування, та юний можик сам сказав: — Наш межибізький волох Володимир два пальці втяв. Хотів і третього, та я не дався: як стрілятиму з лука? Загоїться й так.

— Якось та буде, — розважливо сказав жупан. Хотів заспокоїти можика, що коли не здатний стріляти, то для нього знайдеться й інша робота, але повторив те саме: — Якось та буде. — Міг би поставити його за войка своєму синові, але ще вельми молодий і нестямний у ратній справі. — Котре літо маєш?

— Вісімнадцяте, — повагавшись, одповів Тимна, й жупан із пошаною кивнув.

Тимна й Велеслав перестріли його сьогодні коло сього-таки озера, яке Боримисл уже почав у думці називати Китайським. Їхали кожен на білому коні, й за ними віддалік слідувало душ два десять на таких самих чорногривих біляках — Тимнині краяни з Межибожа, всі до єдиного зоружені широколезими сулицями. Згадавши про них, Боримисл, між іншим, подумав, що полянські сулиці значно ліпші за древлянські, ними можна й кидати, й колоти, й рубати, бо гострі й з боків, і про се мав подбати потім, як і ще багато про що, чого раніше не помічав.

Цілу ніч він ходив із краю в край полотки, дивився на свого сина, який рівно дихав пригорнувшись до молодого можика Тимни. Дивився й думав важку думу, та що далі до ранку, то серце його ширшало, й ширшало, й Боримислові здавалося, що в ньому тепер є місце не тільки для сина, а й для багатьох людей, безлічі народу древлянського й не древлянського, хоч од того син не ставав йому менш любим і дорогим. Ся страшна рать, яку він переніс, допомогла йому по-новому глянути й на себе, й на людей, і Боримисл одкрив ту істину, що її кожен раніш або пізніш мусить одкрити: насамперед і над усім — плем'я, земля, де народивсь, а тоді вже всі, кого маєш за найближчих і найдорожчих, і в самому кінці — ти сам. Без племені та його кумирами дідніми дарованої землі немає нічого, й тебе теж… І се йому довелося перестраждати й вистраждати, бо навіть людина народжується в муках, а думка й поготів.

Та ще яка думка!..

Голова зведеного походу дісталася Данапру-Славути в тому місці, де, химерно вигнувшись, у священну річку сіверян, і русинів, і древлян улучається її донька Рось. Випав перший сього літа пізній сніг, і доки чекали льодоставу, щоб перебратись на той бік, з усіх трьох племен посходилися старійші старці, й над білими плавнями, що ряхтіли людом і кіннотою, полинуло давно не чуте в полках слово:

— Віче!..

Ще до пуття ніхто не знав, об чім зібралося віче, та старійшини були вбрані кожен у свій стрій, руський, древлянський чи сіверянський, і не могло йтись лише про вшанування побідників.

Раннього ранку в день корочуна, коли сонце сходило найпізніш і найраніше лягало спати, коли з народженням нового літа народжується й Божий син Коляда, виборний з-поміж усіх старців старійшина руський-полянський Людомир став на найвищій кручі Росі й гукнув у стан:

— Люди!.. Великий полянський князь Ярополк одійшов в ірай!..

Чутка покотилася з передніх лав далі й далі, бо хоч полки всіх племен зібрались до берега Росі, та степ чорнів од люду, скільки й око сягало. Й було видно, як звістка хвилями розходиться на всі боки, мов збурене каменем коло на тихій воді. Боримисл дивився понад людськими головами й нікого не бачив. Поряд із старійшиною височіла кремезна постать Люта Пугачича, за його плечем видніло незвично голе тім'я простоволосого, як і всі кругом, Рядивоя, що його старійшина Людомир од імені віча полян іще вчора постриг на князя.

Дідо почав голосно розповідати, від чого вмер та що заповів Великий князь Ярополк, і закінчив закликом:

— Кричіть славу новому князеві Великому!

— Кому? — відлупило з передніх лав, хоча до задніх звернення старця Людомира ще не докотилося.

— Споконвіку, — заходився вигукувати густим голосом дідо, — Меч Юра Побідника держали полянські князі…

Віче завирувало й поглинуло дідів голос, а Рядивой при сьому відступив іще далі назад, і Боримисл намагався збагнути, чи се від небажання виставляти себе, чи ж од чогось іншого. Й доки скоса дивився на Рядивоя, наперед вийшов Лют Пугачич і вчинив вічеві глибокий уклін:

— Поляни! Й ви, севери, й ви, древляни, й усі инчі племена та язики нашої землі!.. — Він, певно, збирався доводити вічеві щось довго й докладно, тоді махнув зібганою шапкою й закричав:

— Під чиєю рукою й під чиїм знаменом ви прогнали Дарія?

— Під Борими-и-исловим! — загукали передні.

— То його й славте!

Над луками від Славути до Росі настала тиша, тоді повітря гойднулося, й усе завирувало, й закрутилося, й перемішалось, але єдине слово чули всі, й те слово було за древлянського жупана.

Старійшини ж не могли так просто віддати Меч Юра Побідника. До Людомира один за одним підходили виборні від усіх трьох сколотських племен, що володіли всією землею й усіма язиками довкола, одні говорили про звитягу та розум древлянського жупана, інші нагадували давній покон, за яким першість належить полянському князеві, й се тривало б до не знати яких півнів, та тут молодий руський князь, якому лише вчора поголили тім'я, в усіх на очах підійшов до Боримисла й уклонився йому глибоко й шанобливо. Й віче знову завмерло, вражене сим гарним і чесним порухом Рядивоя, тоді сам старійшина гукнув:

— Слава Боримислові, Великому князеві Севери, Русі, Древлянщини й усіх инчих язик!

І над морем голів полетіли шапки, зблиснули проти снігу потуплені об перські голови мечі й сулиці, а Боримисл іще не знав, радіти йому чи відмовитись од важкого Юрового меча, бо мав сказати вічеві щось уже давно визріле в його серці, та не був певен, як сприймуть його слова.

Від сього залежало все — саме від сього.

Гомін наростав і наростав, неосяжне людське море гойдалося то в один, то в другий бік, і всі дивились на Боримисла: й вої знизу, й князі та старійшини з передніх лав і згори; він рішуче ступив уперед і труснув білим, як сніг у лузі, чубом:

— Важкий сей Меч, але ще важчим буде! Й не лише для Великого князя, а й для всіх сколотів: і полян, і древлян, і сіверян, і всіх! — Се ще були круглі слова, які мало значили, й древлянський жупан повагався, перш ніж вимовити ті, значні, що народилися під час небачено жахливої раті. Він удихнув на повні груди й крикнув: — Полк треба землі нашій! Многий полк! Щоби не зміг Дарій усп'ять повернутися. Голод буде сієї зими, велій голод, бо ми попалили й хліб, і сіно, й хижі. А ще більше витоптав перс і сплюндрував! — Він знову помовчав і кинув у вже зораний ґрунт найважче насіння: — А коли б ми мали добрий полк, не дали б персові ступити на нашу землю! Ставаймо полком на полудні — тоді нам не страшний ні Дарій, ні хтось инчий!

Але насіння зійшло недружно, й Боримисл зрозумів, що недаремно побоювавсь. Одне діло прокричати славу великому князеві, бо се легко, бо князі так чи так наставлять над собою котрогось із-поміж себе, й зовсім інше, коли щось торкається всіх, і тягар ноші лягає на плечі кожного.

Віче мов приморозило, й хоч ніхто по тому не вихоплювався заперечувати слова Боримисла, та ніхто й не підтримав, і думка над вечір випрозорювалася приблизно така: «Ось тобі, Великий княже, Меч Юра Побідника, держ його міцно й міжно й охищай нас, і суди, й ряди, як охищали й рядили до тебе, й тримай дружину старійшу й молодшу, скільки маєш сили й потуги, бо князеві княже, а нам треба сіяти жито й пшеницю й рубати нові хижі умість тих, котрі єси попалив; хоч і для нашого ж добра, але попалив єси».

Боримисл повернувся до свого намету похмурий і геть розбитий, як бувало в найтяжчі дні ратування. Син уже спав під дальньою від дверей стіною, Тимна ж іще не повертався з віча, певно, теж не випадково, бо сьогодні ніхто нічого не робив просто так. А коли повернувся, Боримисл чекав, що він скаже, його ж вустами мав промовляти народ. Молодий полянин, помулявшись, обізвався:

— Я би пішов у твою дружину.

Хвиля вдячності залляла Боримисла, й він устав і підкинув у бронзове вогнище дрівець. І коли полум'я осяяло темні нутрощі великого намету, тихо відповів можикові:

— Будеш гостем. Купцем. Грецькі гості обплутали всю нашу землю, а наших купців є вельми мало. Пощо віддавати пшеницю, й мед, і скори, й мечі задарма? Будеш купцем, як Сновида Янич.

Тимна зітхнув по-дитячому голосно й тремко, й Боримислові стало шкода сього щирого полянського юнака, який урятував його сина від явної смерті, та вой з однією рукою — не вой, і ніхто тут не міг запомогти: ні люди, ні кумири. Тимна мріяв навчити Велеслава полювати вовків, і син уже не раз казав йому про се, та доводилося бути тверезим, і Боримисл якомога спокійніше почав розповідати Тимні про свої задуми, й що далі розповідав, то дужче заспокоювався. Сей юний полянин вірив йому, а що мислить одна людина, те мислить багато хто, бо так улаштовано кумирами світ, і се Боримисл пам'ятав ще з розповідей старого єгипетського волоха Джаваджухунена з Мемфіса.

Перший, кого Боримисл побачив, прокинувшись уранці, був вогнеокий бродницький баш Базар. Він щось тримав під пахвою й загадково посміхався:

— Ходи, княз, до мій намет!

Боримисл без бажання пішов за Базаром, хоч віче мало зібратись аж по обіді й не мав би чим збавити сей час. У наметі Базара було трохи чадно, тхнуло гарячим лоєм і кисляком, і жупан подумав, що доведеться пити відразливу для сколота брагу з кобилячого молока. В наметі сиділо кілька бродницьких старійшин та малих вождів, Боримисл мовчки схилив голову, майже нікого з них не знаючи, й сів на підсунуту йому сивим бродником подушку. Та Базар замислив щось інше, бо кобилячої браги в наметі не було видно, й жупан приготувався чекати.

Базар дістав з-під пахви згорток м'яких ягнячих смушків, розіклав на повстині під ногами, й Боримисл угадав у тих уже розкраяних смушках щось подібне до гуні чи сорочки. Молодий баш подав йому голку з тонкою сиричною ниткою, узяв таку саму собі й кивнув:

— Ший, жупане, ший!

І всі теж закивали:

— Ший, ший!

Боримисл пригадав колись давно мовлені слова Базара, взяв на коліна рукав сорочки й почав шити. Базар чинив те саме з другим рукавом, і по якомусь часі їхні голки зійшлися на ковнірі. Так баш і жупан, разом стьобаючи, зашили й душу, й поли, й підрубили сю дивну вдяганку, й коли зійшлися на подільчину, той самий сивий бродник знову підійшов, обдивився з усіх боків кожне шво й підняв сорочку вгору. В наметі схвально загомоніли, тоді молодий баш сказав:

— Бродники й древляни — два кунаки. Два брати навік! Як двоє ший один гуня — вони стають два брати. Такий закон бродників.

Вони рвучко обнялися, й навіть кисла брага з кобилячого молока потім не здалася Боримислові такою гидкою, як бувало раніше, коли мусив пити, щоб не образити степовиків.

І се переважило на новому сході віча. Можі з усіх земель уже знали, що бродники, які, власне, й не були зобов'язані, бо не обирали Великого князя, доброхіть прилучили до нової постійної раті десять тисяч комонців з обвозами та споживною худобою. Тепер загальне віче розділилося за племенами та землями й вирувало до самого смерку, коли ж уранці зібралося знову, вагань більше не було. Ті, що погоджувалися доброхіть пристати до нового полку, заходились таборитися коло Росі, й волохи, озброєні ножицями та бритвами, чинили ратникам священне постригання, голячи бороди та чуби, лишаючи тільки вуса та кіску на маківці, чорну, кару чи руду.

— Як у давнину, — пояснив Людомир, і молодий Великий князь вирішив, що се його думка й задум. — Тепер косу носять лише князі, колись же носили всі вої племені.

Великий князь усміхнувся. То було навіть урочо: полк на сто тисяч косатих князів, а він буде князем над тими князями. Й ліпшої клятви за те постригання годі було й шукати.

У день, коли став Данапр-Славута, до Боримисла прийшло з уклоном перше сольство як до володаря всіх земель і царя. Се були греки, й привів їх син Креса людянин Мах.

Великий князь іще не знав, куди йому наперед рушати: додому, в Іскорость, де не був уже сім місяців, а чи на низ, у гирло Данапру-Славути. В Іскорості, рідному городі, лишилися два його молодші сини, Гостомисл і Житислав, за якими встиг скучити, й жона, жупаниця Десанка, до якої зовсім не тягло. Тимна розповів йому про те опівнічне чарування під стінами заснулого хорому, й Великий князь, прилучивши до сього й свої спогади, був тепер цілком переконаний у нечистих замірах жупаниці Десанки. Перед очима йому щораз частіше почав з'являтись Оленчин образ, і навіть думка побачити теперішню жону здавалась нестерпною. Винна мусила понести кару.

Велеслав одужував, і на вустах йому з'являлася трохи сумовита півусмішка одним кутиком губів. Боримисл намагався тримати сина віддалік, але той усміх його страшенно розчулював: так усміхалась Оленка…

Греки привезли великі дари й золотом, і красною скорою, й вином, і дорогим посудом, і тканням копривним та паволочним єгипетським. А Мах сказав:

— З уклоном до-до те-тебе мілетяни, шахиншаху!

— За чим вони прийшли? — трохи збентежився його звертанням Боримисл. Хоча те слово пасувало й ділам його, й давньому родові, бо рід його правив у Древлянщині з незапам'ятних часів, одколи, як повідають, прийшли з Дунаю вічні войовники-велети й стали на Данапрі, й Прип'яті, й Десні жупанити та панувати, але й велети тепер звалися хто русином, хто древлянином чи северином, і слово чужинське «шах» не нагадувало їм нічого доброго.

— При-прийшли благати тебе, шахиншаху, аби ти пустив їх у землю свою на сидіння.

По ліву руку від Маха стояв кремезний грек із рудою, мов жар, бородою та засмаглим видом поморця, праворуч спирався на довгий, удвічі вищий за нього ціпок із золотою булавицею зовсім дрібненький миршавий старчик, сивий і доброокий, який чимось нагадував Боримислові тисяцького воєводу — вивідника Годана, хоча той і не мав бороди.

— Се мо-мої друзі, — сказав Мах і кивнув спершу на молодого руданя: — Прокл, поморець, і гість, і Діодор, евпатрид з ді-діда-прадіда, син мілетського басилевса.

Ті низько вклонилися молодому біловусому князеві, й Мах, затинаючись, розповів, що теперішній тиран Мілета, Гістіей, який служить Дарієві, домігся вигнання й сих двох, і ще безлічі інших евпатридів, і технітарів, і купців з Мілета за те, що хотіли відкинутись од перського шаха й допомагали скіфам.

На ту «допомогу» Боримисл тільки посміхнувся, бо греки лишились вірними робами Дарія, взагалі найкращими в світі робами, як сказав був Лютиборові Пугачичу сей-таки Мах, але люди просили захисту, й жупан змовчав.

— А де є той твій… — Він звів чорні брови, намагаючись пригадати важке грецьке ймено, й урешті таки пригадав: —…отой Мільтіад?

— Жиє, — відповів Мах по хвилі. — Забоявся втратити свій жезл демагога.

— Хіба він не тиран?

— Демагог. Усі прав-вителі довкола Геллеспонту велич-чають себе демагогами, себто вождями, хоч вони такі самі басилевси, як і ті, що називаються тиранами.

Се роз'ятрювало старі виразки, й Великий князь поцікавився, скільки ж греків просять у нього притулку й де хочуть осісти.

— Со-сотень п'ять із сім'ями та робами, шаху, й просяться в гирло Тіри чи в Таврію.

— В Таврії господарі — туричі, їх нехай і молять! — несподівано для всіх сердито зблиснув очима Боримисл, ізгадавши впертого турицького князя Переяслава, чия хата виявилася справді скраю, бо вогонь нашестя випадково обминув її. Але Великий князь узяв себе в руки: людей сих привело горе, з туричами ж греки споконвіку не мирилися.

— Кину на віче, — сказав він, адже пустити чужинців у свою землю сам не мав права.

Віче зібралося не чорне, як при підперізуванні мечем Юра, а старійше, бо всі діди ще стояли серед раті, й Великий князь насилу вмовив бородатих мудрагелів дати грекам пришиб. А ввечері того-таки дня гукнув мілетських слів і мовив їм волю віча:

— Сідайте в гирлі Богу, там уже є малий торжок ваш — городіть і город, коли маєте хіть на се. Й стережіть Бог од усякого татя, а я стерегтиму й вас. Лише ходіть роті за поконом отців і дідь ваших.

Діодор із Проклом тут же заклялись, гукнувши в свідки всіх кумирів Олімпу, що ніколи не забудуть ласки скіфів і не потопчуть своєї дружби з ними. Особливо велемовним був рудобородий поморин Прокл, який чимось одразу сподобався Боримислові, певно, що до нього прихильно ставився й Мах. Переслухавши їхні присягання, Боримисл дозволив їм іти, Маха ж затримав:

— А пощо не ходив роті ти, людине? Хіба не маєш бажання лишитися в моїй землі?

Мах задумливо покрутив головою, та не сказав і слова.

— Я знаю про тебе все, — повагавшись, мовив Боримисл, бо й справді все відав і про сього похмурого заїкуватого людина, й про його вітця, чию смерть у священних хвилях Дунаю бачив оддалік, і про їхнє плем'я, й про в'ярмлену землю й хотів бодай якось прихистити й приголубити нещасного царевича. — Лишайся тоді в мому військові, — сказав він. — Дам тобі й робів-персів, і роб, і жону візьмеш, котру зволієш… — Мах і далі журно крутив головою. — Пощо ж? — Боримисл згадав свої юні літа, згайновані в полоні серед чужих людей, і сей уже немолодий чоловік здався йому дуже схожим на того заложника-таля в хоромі єгипетського фараона Аб-мосе. — Зоставайся серед друзів, людине!

— Ви дуже щасливі, — проказав, не заїкнувшись, Мах, але се розхвилювало його, й подальші слова він ледве вимовив: — Пі-піду… Для мене ви аж на… на…надто щасливі, ша-шаху! Си-ситий голод-дного не втямить. Під-ду до гре… гре… в Елладу піду. Колись буде рать і в греків з персами. Мо-може, там зійде сонце для мого народу.

Й він, тихо вклонившись, пішов утоптаною стежкою в той бік між наметами першої тьми нової стотисячної раті, де щойно перед тим зникли грецькі сли з азійського торжища Мілета. Боримисл дивився на його не за літами згорблену спину й думав, що ситий голодному таки ніколи не пойме віри, а нещасний мусить гуртуватися тільки з нещасним.

Тієї ж миті в голові його народилася нова думка, й він, дивуючись і їй, і собі, гукнув воєводу Чернегу й наказав збиратися до рушання.

— Зранку? — здивувавсь Чернега. — Лід на Данапрі ще крихкий, жупане.

— А нам не через Данапр. Ідемо на полудень. У Низи.

Ввесь стан загомонів і завихорився, мов потурбована борть, і вранці Великий князь, розпустивши сполчення по домівках, усією стотисячною потугою косатих обітників, рушив у гирло Данапру-Славути.

Був перший день Коляди, й чубаті вусані вітали народження Нового літа старовинними колядками, не злазячи з коней. За ними йшли й череди споживної худоби, й загони вільних, у раті взятих коней, і валки бранців, скутих четвірками. Десь там, у причорноморських нетрях данапрського Полісся, на Волині, кожен сотий бранець оддасть свою кров на славу сіверським, і полянським, і древлянським кумирам, як було заведено споконвіку на сій сколотській землі. Й станеться треба велія на найвищій могилі Полісся, з якої видно буде й море, й священний Данапр-Славуту, відуни-волохи обмиють Меч Юра Побідника в крові нашесників і так загартований передадуть у руки нового Великого князя, бо того схотів народ.

 

Сторінка 36 з 36 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx305 Кб2388
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2839 Кб2499

Пошук на сайті: