Іван Білик - Танго (сторінка 18)

 — Так, я атеїст.

 — Тобто — комуніст?

Падре наскрізь бачив: оцей заражений червоними ідеями білий розхитав релігійні почуття молодого індіянина. Збагнувши, куди хилить священик, Ряжанка розсердився.

 — Одне з другого не витікає. Я вам ясно сказав: а-те-їст.

Падре оговтався. Силувано посміхнувшись, вигукнув:

 — А ви мені подобаєтесь, молодий чоловіче. Дуже радий буду при нагоді познайомитися з вами ближче. Ви, напевно, з геологічної експедиції? Мої люди розповідали мені про цю експедицію. А що ви шукаєте, може про це знати духовний пастир цих земель?

 — Навіщо, падре? Здається ж, до функцій пастиря не входять обов'язки поліційного інспектування?

Місіонер уважно глянув.

 — Кожен зрештою матиме по заслугах, сину мій.

 — Лякаєте армагеддоном, падре? Не варто. Я й сам можу вас налякати ним. І навряд чи ваш господь причетний до цього. А якщо ви так дуже вболіваєте за своїх овечок, раджу навідувати їх не раз на сім років, а частіше.

 — Сину мій, — підняв застережно розп'яття падре. — У вас мудрість змія, але бракує лагідності ягняти.

Тяжко зітхнувши, він почав злазити хиткою драбиною вниз. Служка послідував за ним, не забувши взяти з рук у старого Педро барвистого зжужмленого папірця.

Сергій кинув навздогін:

 — Скажіть краще, падре, як розрізнити сім пар чистих від семи пар нечистих!

Але той уже віддалявся од халупи старого Педро, топлячи лють у благочестивій молитві.

Незабаром навідався зробити перев'язку чаклун. На шиї в нього теліпалась ниточка з маленьким розп'яттям. Певно, подарунок від падре, бо раніше Сергій не бачив цього. Старий раз у раз торкався рукою до хрестика й шамкав беззубим ротом.

 — Був тут падре? — звернувся він до Буено.

 — Був, старий Санчо, був.

Знахар полегшено зітхнув. Сьогодні його процедура тривала довше й закінчилась урочистим чаклунським танком. Певно, на честь католицького священика?

Ряжанка, який у присутності старого Санчо ввесь час усміхався, тепер знесилено відкинувсь на постіль. Чоло йому вкривав рясний піт. Буено дивився на Сергія, доки той не розплющив очей. Потім поспіхом підвівся й вийшов. За годину чи півтори повернувсь. У руках тримав дві щойно вистругані й досить пристойні милиці з бамбука.

Сергій несподівано міцно потис йому правицю. Той не чекав такого й розгубився. Ступив крок до драбини, але потім знову підійшов до хворого.

 — Я хотів би, сеньйоре начальник, дуже б хотів, щоб у нас із вами стало все, як і раніше.

Що ж, цього слід було чекати. Невчасно розчулився. І це вже не вперше... Проклята гадюка! До неї все було на своїх місцях. А тепер став слинявий, мов стара дівка. Усе пішло шкереберть...

Буенавентурі нічого не відповів. Тільки наказав привезти ввечері Матвія Коляду. Індіянин глипнув на нього, але промовчав. Потоптавшись трохи, він крутнувся й зліз додолу. За хвилину сердито гаркнув джип.

 

 

РОЗДІЛ 13

 

Матвій Коляда приїхав, як завжди, галасливий і грубувато-дотепний :

 — Ну що, шефе, оклигав? А я вже думав, на поминки...

Розмовляли українською мовою, і Буено сидів до них спиною, звісивши ноги додолу, демонстративно ігноруючи Коляду.

Матвій сміявся:

 — Оце чорнозаде все приндиться та сичить на мене, мов кошеня на собаку. І що його вкусило? Не знаєш? Може, й на тебе сичить-шкварчить? Га? То давай хвоста йому присмалимо, щоб не дуже довгим був!

Задоволений таким дотепом, він голосно реготав.

 — Я тебе не для цього кликав, — похмуро перебив Ряжанка. — Скільки в нас консервів, галет та бензину?

 — Галети є і консервів чимало, а бензину — якщо оце стерво гасатиме туди-сюди двічі на день, то, мабуть, пхатимемо козлика задами...

Чому вони так ненавидять один одного? Неначе й справді кіт із собакою. Холодна війна. Та колись обов'язково підігріється...

Коляда знав, про що зараз думає Сергій.

 — Якийсь він не теє. Комуняга, видно. Я, бувши тобою, не панькався б Із ним.

 — Коли б не він, мене вже...

Матвій зневажливо махнув рукою:

 — Та-а! Ти ж сам казав, що шаман чаклунством бавиться. Думаєш, він тебе од гадюки? То, може, й не гадюка була, а так собі, вуж... або щось таке... Напухло, а тоді само й одтухло. А ти вже співаєш: народна медицина! Шахрайство. Якщо твій шаман такий мудрий, то чого ж рани й досі гниють?

Буено за ввесь вечір не прохопивсь і словом, а спати пішов у машину.

Коли ж уранці кочівники поїхали, Сергій спробував походити на милицях. Вони були зручні й легкі, з добре висушеного бамбука, але нога швидко брякла й починала боліти.

Та Ряжанка не зважав на біль. Наступного дня малий Альдо показав йому спочатку все селище, якого Сергій у день приїзду так і не розгледів, а потім повів до річки, де стояло на припоні кілька човнів, довбаних із товстих колод.

Суденце старого Педро було таке легеньке, що його без нічиєї допомоги стяг у воду навіть Альдо. Дітвак на ходу скочив у човен, ухопив жердину й заходився демонструвати перед Сергієм свою майстерність. Але тому було не до розваг. Натруджена нога розболілась не на жарт. Довелося розтягтись на траві й удавати, що спостерігає за юним рибалкою. Та біль потроху вгамувався.

 — Чи далеко їздить Альдо човном? — спитав Сергій, коли хлопчик витяг пірогу на сухе.

 — Далеко! Аж до озера!

 — До якого озера?

 — Озеро там, де кінчається річка.

 — І Альдо не боїться сам?

 — Ні, Альдо нічого не боїться!

 — І часто він їздить сам аж до озера?

Хлоп'я зам’ялось. Але індіяни ніколи не брешуть.

 — Альдо їздив до озера... з Педро.

Сергій про себе всміхнувся.

 — А зі мною Альдо поїхав би?

 — Так!

Малий устав і почав знову стягати човен у воду.

 — Ні, ні, не зараз, Альдо! Потім.

 — Грінго боїться?

 — Н-ні, але... треба поспитати в старого Педро.

 — Старий Педро не сердитиметься.

 — Байдуже.

Ряжанка підвівся й покульгав до селища. Альдо розчаровано плентався за ним.

Наступного ранку, ще вдосвіта, до Сергієвого ліжка підійшов Альдо й посмикав за руку.

 — Грінго збирався на полювання? Альдо вже готовий.

Бокатий місяць помережав підлогу хижки паралельними смугами. В хлоп'яти у руках довгий спис, на пасику висів сагайдак із луком та стрілами. Сергій сяк-так підвівся, намацав милиці, потім дістав з торбини й револьвер, який привіз йому днями Буено. Раптом згадав попа з кольтом, посміхнувся й поклав зброю назад.

Ця вранішня пригода зворушила Сергія. Над пралісом панувала тиша, не обзивались навіть птахи. Усе спало міцним передсвітанковим сном. «Ніч яка, господи, ясная, зоряна...» Від цих слів приємно замлоїло під серцем.

Річка виявилася широченькою тільки біля селища. Далі вона звужувалася й пірнала в ліс, ховаючись у суцільному шатрі дерев і ліан. Подекуди ліани звисали гірляндами до самісінької води, й малий управно обминав їх.

Десь крикнув птах — від несподіванки Сергій аж сіпнувся. Птахові відповів інший — і джунглі ожили. Незабаром світанок. Альдо допомагав човнові жердиною, й Ряжанка дивувався, як він бачить, куди правувати. Недаремно кажуть — в індіян котячий зір.

Потім ліс розступився, й з-за верховіть знову виглянув місяць. Пропливли з півгодини, коли небо раптом почало бліднути, бліднути — й зійшло сонце. Там, де гирло річки переходило в широке озеро, Альдо пристав до берега.

 — Отут Педро й усі мисливці ловлять рибу, — пошепки сказав він і, приготувавши спис, почав заглядати у воду. Але там, крім мальків, не було нічого. Певно, юному рибалці ще бракувало досвіду.

Сергій зручно вмостивсь на носі човна й оглянувся довкола. Високі береги круто спадали до річки. З кручі висли кущі та гілляччя, густо обплутане ліанами. А далі починалось озеро. Його синя широчінь ледь мережилась дрібненькими жмурами, палаючи під скісними променями сонця, немов срібна луска великої рибини. Круті береги то підходили до самої води, то поступалися золотим смугам крайбережного піску. А на протилежному боці, майже навпроти гирла річки, здіймався високий голий мис, глибоко врізаючись в озеро. На воді то там, то тут розходились кола — грала риба, а ще далі, під кручами, вода була вся в чорних, білих і рудих цяточках — очевидно, птаство.

 — Глянь, Альдо! Он де риба, а не тут, — показав Ряжанка на живе коло, що розбігалось у воді.

В малого широко розкрились очі.

 — Ні, ні! Там не можна! — зашепотів він Сергієві.

 — Чому ж? Заборонено?

 — Там не можна. Тальталь ніколи не заходить в озеро.

 — Чому, чому?

 — Так. Педро каже, там нечисто.

Цю мить над озером полинув голос. Сергій і до того чув його, та не звертав уваги. Думалось — птах співає. А голос людський. Тихий-тихий, що ледве чути, але — людський.

По спині побігли мурахи. Десь він чув щось таке... Але де?

Стій! Співають двоє: чоловік і жінка. Спочатку жіночий голос, а тепер чути низький баритон...

 — Альдо! Гайда туди! Чуєш, співають!

Хлопчик затремтів усім тілом, злякано зиркаючи то на Сергія, то туди, звідки долинала мелодія.

 — Тепер грінго чує: то злі духи виють!

Сергій спробував умовляти хлопчика, але той так тремтів, мало не сіпався, й нізащо не погоджувавсь вийти у відкрите озеро.

Додому повертались пізно ввечері, а в Ряжанчиних вухах безперервно бриніли згуки дивної пісні. То була майже галюцинація. Вона переслідувала його, наче мана, наслана нечистою силою. І перед тим, як лягти спати, Сергій попросив дозволу в Педро поїхати завтра на човні самому. Старий якось здивовано блимнув на гостя, певно, Альдо все розповів йому, потім знизав таки плечима: діло, мовляв, хазяйське.

# # #

Передчуття чогось лихого не залишало Сергія всю ніч. Один тривожний сон змінювався іншим. Прокинувся задовго до світанку — і вже не міг заснути. Що за халепа? Що за хлопчача цікавість?

Але збороти себе не міг. Ним заволоділо давно забуте почуття. Колись у дитинстві він, як і всі шибайголови, любив дертись на дерева. Бувало, вибере найвищу осику — й гайда вгору. Попреться так високо, що вже лячно й униз глянути, але якась гемонська сила немов притягає очі до землі. Вітер погойдує осику, дерево хитається — туди-и — сюди-и — в голові паморочиться, а він лізе все вище й вище, аж поки гілля не почне загрозливо вгинатись. Хлопці долі здаються такими маленькими-манюпунькими, як курчата, а виднокруг розступається ген-ген до самісінької Максимівки й далі.

Отаке приблизно почуття заполонило Сергія й зараз. Що за наслання? Намагався переконати себе, що йому до того голосу аніякісінького діла немає, але години за півтори до світанку гаки встав, узяв електричний ліхтарик, засунув у кишеню пістолет і, морщачись, заходився злазити додолу. Кривобокий місяць освітлював, як і вчора, тільки частину річки. Коли добрався до живого тунелю, засвітив ліхтарик. Проте раз у раз то наїжджав на гірлянди ліан, які дряпали обличчя й руки, то стукався човном у берег. Потім об днище щось заскреготало, суденце гойдонуло — й Ряжанка мало не вистрілив у той бік, подумавши, що то крокодил. Та коли спрямував промінь ліхтарика, аж плюнув: на воді погойдувався сукуватий стовбур.

Було ще дуже рано, й джунглі не встигли заснути передсвітанковим сном. Поряд на березі шаруділо, в хащах надсадно кричав птах, певно, згарбаний нічним хижаком. Двічі з темряви блимнула пара зелених фосфоричних очей...

Нарешті доїхав до гирла. Спочатку пристав у тому самому місці, де зупинялись учора з малим Альдо, потім поправував на велику воду. По-перше, ставати біля берега зараз небезпечно. І незчуєшся, як у спину впнуться хижі пазури. По-друге, озером їхатиметься набагато повільніше: у річці все-таки, хоч і невелика, а течія, тут же доведеться ввесь час відпихатися самому.

На озері було досить видно. Вдалині, на протилежному боці, бовваніла чорна примара скелястого мису, але Сергій їхав лише попід берегом, бо жердина, дарма що довга, навряд чи діставатиме дна посеред озера. Простіше було б з веслами, та жителі Тальталя не користувалися ними.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.docx)Ivan_bilyk_tanho.docx340 Кб3082
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.fb2)Ivan_bilyk_tanho.fb2905 Кб3274

Пошук на сайті: