Танго - Іван Білик (сторінка 20)

Абаджієв не відповів.

 — Коли б упізнали, мабуть, не погодилися б лікувати.

Болгарин блимнув на нього й глузливо зморщив ніс.

І тільки тепер Сергій згадав, чого бракувало Абаджієву: насмішкуватого носа!

 — Хіба ви не знаєте, любий, що всі лікарі світу уклали між собою неписану угоду — бути передовсім гуманними?

Сергій нахарапудився.

 — Не забувайте, що ви лікуєте військового злочинця!

Абаджієв блиснув на Ряжанку окулярами. Ніс його перестав морщитись.

 — Під час війни, чоловіче, коли я служив добровольцем в армії Сполучених Штатів, ми лікували і своїх поранених, і німецьких.

Несподівано для себе Сергій бовкнув:

 — У нас із вами протилежні професії, докторе.

 — Лікар продовжує людині життя, а геолог робить це життя багатшим та легшим. Так принаймні мусить бути.

Ряжанка вишкірився.

 — Звичайно, це ви говорите цілком абстрактно. Мене ви не маєте на увазі, чи не так, докторе?

Абаджієв сумно зітхнув і подививсь хворому у вічі.

 — Сеньйоре… Забув ваше прізвище, дуже важко запам'ятовую... Так що я вам скажу? Мені здається, ви надягли на себе потворну машкару й ховаєтеся за нею не так від інших, як од самого себе.

Ряжанка завдав контрудару:

 — Ви, докторе, комуніст?

Думав, що від такого запитання лікар розгубиться, але той не сприйняв це за удар.

 — Ні, любий. А ви що: сповідатись хотіли? В мене є знайомі члени партії... На все добре.

И вийшов, смішно зморщивши носа.

До самого вечора ніхто більше не заходив до Сергія, коли не рахувати Прісю. Вона мовчки поклала йому на ліжко аркушик з кількома словами, написаними правильним круглястим почерком, і так само тихо вийшла. Сергій прочитав:

«Якщо панові щось треба буде, прошу поцокати ложечкою об склянку».

Сергій спочатку думав, що служниця навмисне уникає розмовляти з ним, але потім згадав: колись Горбатюк казав йому про німу жінку. Стривай, а чи не сестра це отого ґазди Миколи Чопа з Малої Українки?

Проте ні до якої сигналізації він не вдавався. Біля його ліжка стояли милиці. Сергієві стало соромно, коли він подумав, що жінка, певно, ввесь тиждень виконувала роль санітарки. Він узяв милиці й обережно звівся. Нога боліла, але терпіти можна було. Тільки від довгого лежання паморочилось у голові. Сергій сів і сидів, аж доки серце не перестало калатати. Потім знову встав, зробив крок і зупинивсь. Йому здалося, що це був перший крок новою дорогою. Але куди вона веде? До армагеддону? Чи в протилежному напрямку? Нарешті це слід з'ясувати. Йому вже все украй остогидло. Він заморився...

# # #

Вже тиждень Левонтій Горбатюк не знаходив собі місця. Відтоді, як Сергій посіявся в Мільхів, утратив спокій. Щодня заходив після роботи «провідати друга» й щиро переживав, що той і досі не приходить до пам'яті. Він і не здогадувався про методи доктора Абаджієва, який лікував хворого сонотерапією. Біля Сергієвого ліжка увесь час сиділа Стефанія. Принаймні коли приходив Горбатюк. Вони розмовляли впівголоса, й ці розмови теж приносили мало радості. Стефанія була образливо-зневажливою. Вона й не приховувала свого невдоволення його частими відвідинами. Левонтій намагався ступати навшпиньки, немов хворий міг почути.

 — Що, пане Горбатюк, прийшли провідати друга?

Ця фраза стала стереотипною. Й головне, Стефанія щоразу в'їдливо посміхалася.

Левонтій розтягав вуса до самих вух і всміхався якомога щиріше:

 — Атож, панно Стефаніє. Атож... Ми з Серьогою давні той... друзі. Земляки!

Й червонів, знаючи, що вже сто разів про це говорив. Пробував сказати щось інше, але присутність Стефанії завжди збивала його з пантелику, й він, упріваючи, плів одне й те саме.

Якось після такої фрази Стефанія сказала:

 — А ви знаєте, пане Горбатюк, я завжди найбільше остерігалася саме старих друзів.

Левонтій сприйняв це як натяк, але так і не міг уторопати, на що вона натякає й про що здогадується.

Постовбичивши мовчки хвилин із десять, він незграбно розкланявся й почовгав додому, проклинаючи все на світі. Його таки хвилювала затяжна хвороба Сергія. Чим довше хворітиме, тим довше лишатиметься в цьому домі. А це аж ніяк не входило в розрахунки Горбатюка.

Ряжанка знову поламав його плани. Сталось те, чого найбільше боявся: Стефанія вмовила батька взяти хворого до себе. Тоді, ховаючи очиці, Горбатюк сказав старому МільховІ:

 — Пане директор! В мене ж добра хата, й той... нікого нема. Тільки я та він будемо...

Старий запитально глянув на доньку. Й справді, ніби не дуже зручно.

 — Ні, тату. Людині потрібен догляд. Бачите ж, у якому стані пан Ряжанка... Тут жіноча рука необхідна.

Помітивши, що батько невдоволено насупивсь, вона додала, ніби між іншим:

 — Пріся впорається.

Й нищівним поглядом зиркнула на Горбатюка. Та потім, коли 6 не завітав, біля хворого сиділа таки не Пріся, а сама Стефанія...

# # #

Мільха ввесь час турбували з фірми. Керівництво жадало звіту за пророблену розвідку, а старий ще й сам нічого не знав. Сказати щось міг тільки Ряжанка, але він був у важкому стані. Мільх із нетерпінням чекав того дня, коли Ряжанка нарешті розплющить очі. І хоч старий не зізнався б у цьому навіть перед причастям, але він чекав не так того, що Сергій скаже йому, а того, що скаже Стефанії. Чекав — і боявся.

Він чудово розумів стан свого заступника — й у душі злорадо посміхався. Той зробився ще улесливішим: запобігливо відчиняв двері, проводжав аж до крісла й допомагав сісти.

Мільх теж став дуже уважним до Горбатюка, частіше, ніж досі, заводив з ним розмови про міжнародне становище, про вільну Україну, нишком реготав із його цілковитої безпорадності в питаннях великої політики й навіть у кишені або під столом крутив дулі: ось тобі Стефанія!

Але Горба тюк, певно, відчував ту нещирість, від чого тільки зростали його самовідданість і запобігливість.

Лише повногруда Муча нічого й не торопала. Одно кліпала очима й дивувалась, чому це шефи раптом стали такі ввічливі один перед одним. Не могла вона пояснити й того, що ось тиждень як сеньйор Леон не зверта на неї жодної уваги. Доводиться надимати губки або й просто вдавати, що нічого не сталось.

# # #

Зачинившись у себе в кімнаті, Стефанія впала у ліжко. До горла підступав клубок, а очі лишалися сухими. Виплакатися б оце, але де таке щастя! Клубок тиснув і тиснув. «Сподіваюсь, я опинився тут не зі своєї волі».

Власне, вона й не чекала від нього чогось іншого. Знала, що так буде. А дурне жіноче серце все-таки сподівалось.

У двері тихенько постукала Пріся, але, не здобувши відповіді, одійшла геть. Здуріти можна в цьому домі, збожеволіти від самоти й жахливої тиші. Одного цілими днями не буває вдома, з іншого слова не витягнеш, а третій блукає по нескінченних кімнатах, мов чорний привид, і всім тицяє записки. Дім для божевільних! І так було все життя, відколи себе пам’ятає Стефанія. Якесь кубло привидів. Колись вона мріяла одним ударом поламати все й податися світ за очі. Потім змирилась. А пізніше вирішила сама собі помститись. Від розпачу. Й чого домоглася? Нічогісінько.

Їй говорили, що в усьому винна проклята війна. Раніше в Америці її не знали. Навіть не помітили, як вона пройшла й відгриміла. А тепер психоз охопив чисто всіх. Кажуть, усі три Америки варті кількох десятків бомб. Один залп — і нічого не залишиться. Стефанію виховували в цьому дусі змалечка. Спочатку вона нічого не розуміла. А коли підросла — вжахнулась. Невже так і загине цнотливою дурепою? Вона хотіла дізнатись, що таке кохання. Але, підтятий зеленим, пуп'янок уже не дав плоду. Стефанія так жодного разу й не закохалась. І то, певно, було теж від того бридкого, тваринного жаху, який спотворює людину.

Коли зустріла Сергія, злякалась, бо він був такий самий, як і вона. Стефанія вперше бачила, щоб люди так нагадували одне одного, наче дві сторінки, надруковані під копірку.

У школі Стефанію вчили, що два однойменні полюси магніту взаємно відштовхуються. Мабуть, це прокляте правило фізики діє й серед людей. А коли так, то годі. А то й справді розмріялась, неначе тендітна панянка.

Стефанія намагалася взяти себе в руки. Нічого нюні розпускати. Вона рішуче звелась і вийшла на вулицю. Треба тільки негайно розшукати відчинений бар.

Але її рішучості вистачило щонайбільше на півгодини. Коли заходила в порожній бар, зрозуміла, що всі оті запевнення не варті й копійки й що вона втратила над собою владу, ставши схожою на вітрильник з переламаною щоглою.

Гладкий, розморений спекою бармен анітрохи не здивувався, коли тендітна сеньйорита замовила подвійний коньяк. У таку спеку по барах швендяють лише ті, кому нікуди сховати голову од променів тропічного сонця. Он там, за столиком у кутку, спить навсидячки ще одна розмальована. Мабуть, обидві...

 

 

РОЗДІЛ 15

 

Майже місяць відлежував Сергій Ряжанка боки в Мільхів. Відчував прикру незручність, але нічого не міг удіяти.

Щовечора до нього приходили Мільх і Горбатюк. Старий переважно мовчав, а Левонтій торохтів без угаву. Інколи з чоловіками заходила й господиня. Сергій лютував. Стефанія більше не грала на роялі, зате була нестерпно ущиплива. Одного разу, досьорбуючи каву, яку їм піднесла Пріся, Стефанія спитала в Сергія:

 — Ви давно були в рентгенолога?

Той спочатку нічого не второпав, бо мова ж ішла за Німеччину. Але очі в Стефанії були такі щиро-наївні, що Сергій відчув пастку й на всяк випадок змовчав.

Але тут вихопився балакун Левонтій:

 — А що, панно Стефаніє. хіба в Серьоги і в грудях той... щось є?

Господиня тріумфувала:

 — Саме в цьому я й сумніваюсь. Мене б зовсім не здивувало, коли б пан Ряжанка зробив рентгеноскопію, й виявилося, що в нього немає ні легенів, ні шлунка, ні серця, ні печінки...

Левонтій щиро здивувався.

 — А що ж там: порожньо?

 — Суцільна жовч, — спокійненько відповіла Стефанія й відставила порожню філіжанку.

Буркнувши: «Охо-хо-о... Піду вікна порозчиняю, бо парить», старий Мільх учасно втік, а Левонтій сидів, безглуздо кліпаючи очима. Він ще не знав, чи радіти йому, чи сумувати.

Сергій пильно дививсь на Стефанію. Вона мовчки насолоджувалася перемогою.

 — Що ви од мене хочете?

Стефанія раптом збагнула, що передала куті меду, й спробувала повернути все на жарт, але це не дуже виходило, й вона нарешті «згадала», що має терміново зателефонувати на вокзал.

 — Вибачте, панове. Сьогодні приїздить з відпочинку мій братик Петрусь.

 — Левко, виклич мені таксі, — звернувся Сергій до Горбатюка, коли Стефанія вийшла.

 — Оце зараз?

 — Оце зараз.

Якщо припреться ще й отой покидьок «Педро», тут більше нема чого робити. Давно пора.

Левонтій теж вийшов. Але, перш ніж наважитись на такий крок, він залагодив усе з Мільхом та Стефанією. Коли ж повернувся, Сергій уже стояв одягнений.

У таксі Левонтій почав довго й плутано пояснювати водієві, куди їхати, але Сергій перебив:

 — Перший-ліпший готель!

Горбатюк прикусив язик і мовчки відкинувся на спинку сидіння. Вуса його обвисли. Мовчи, глуха, менше гріха, а то ще, гляди, передумає. Від цього дурисвіта можна чекати всього. Пришелепуватий він якийсь...

# # #

Наступного дня Сергій не виходив з номера й до самого вечора був спокійний. Нарешті можна лежати й не боятися, що хтось почне докучати тобі. Але тритижневе лежання, певно, далося взнаки. М'який матрац муляв гірше за бамбукове ліжко в старого Педро. Ряжанка ще трохи задурював себе думками то про Тальталь, то про експедицію. Цікаво, чому їх і досі немає? Невже технік Мігуель хоче вислужитись, навіть не лякаючись дощів? Чи, може, таки й справді відкрив щось варте уваги? Звичайно, все може бути. Адже експедиція була на правильному шляху. Про це підказувало безліч прикмет. Принаймні якщо й не зараз, то після дощів уран буде...

Ну, а що ж потім?

Думки знову перекидалися сюди, в столицю, її Ряжанка вигадував іншу розвагу. Але далеко на мальованому коникові не втечеш, на голову знову почала тиснути непривітна кімната, й Сергій нарешті не витримав.

Насамперед слід подбати про гроші. Старенька покоївка не вічно ж носитиме бутерброди в кредит. Грошей можна одержати в конторі. За літо, хвалити бога, заробив. Але вже пізно, там немає ані душі.

До Левонтія йти не хотілося. Куди ж тоді?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.docx)Ivan_bilyk_tanho.docx340 Кб3087
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.fb2)Ivan_bilyk_tanho.fb2905 Кб3283

Пошук на сайті: