Танго - Іван Білик (сторінка 21)

Ряжанка вийшов з готелю й подався неширокою вулицею навмання. Рани докучливо поболювали, але він намагався не кульгати. Зрештою кому цікаво, що в нього болить нога?

На головній магістралі було завізно, як завжди у добі тропічні вечори, коли, зморений жахливою спекою люд виходить розважитись. Особливо в останні погожі дні перед дощами. Сергій плентавсь, не добираючи шляху, нарешті зупинився, мов укопаний.

Це було майже незбагненно. Як він опинився тут? Сергій огледівся. Гомінкі вулиці лишились позаду. Він стояв па широких сходинках, які вели до пляжів. Серце стислось і немов завмерло. Мабуть, приблизно таке відчуваєш біля могили близької тобі людини: і біль, і тихий сум, і свідомість неминучості...

З океану тягло приємною прохолодою, яка ніжно пестила розпарене тіло. Місяця не було, зате яскраво миготіли смарагдові зорі. Десь там, у темряві, та тверда смужка мокрого піску, якою вони ходили. Може, й той самий дух несміливої ніжної надії й досі витає над вологою піщаною стежкою... Сергієві нестерпно закортіло туди, де живий океан лиже сонним язиком спраглий берег. Він пішов навпростець, але кроків за десять його аж сіпнуло. З темряви хтось невдоволено загарчав. Посипалась брутальна лайка. Певно, потривожив сон одного з численних волоцюг великого міста. Тепер пляж їхній. «Третя зміна».

Океан щось улесливо нашіптував. Сергій довго дививсь на захід, потім повільно попростував уздовж берега, припадаючи на поранену ногу.

Десь попереду неясно вимальовувалася світла пляма. Певно, теж бездомник блукає. Ряжанка збочив у сухий пісок і присів навпочіпки. Повз нього пропливла постать у білому. То була жінка. Вона спроквола переступала нога за ногою, не помічаючи нікого. А коли її кроки затихли, Сергій дременув до виходу. В постаті було щось дуже знайоме. Грузнучи по кісточки в теплому рипучому піску, він .мало не падав. Заспокоївся тільки тоді, коли вийшов на вулицю.

У кишені шерхотіла невеличка папірчина. Сергій подивився до світла — на таксі вистачить. Зупинив першого-ліпшого водія й назвав адресу Горбатюка.

Левонтія вдома не виявилось. Знайшов його випадково в шинку «Санта-Лючія». «Вусатий кіт» сумирно куняв над столиком. Біля нього стояла порожня пляшка бренді. Він спочатку продер одне око, потім друге, й нарешті вуса повільно поповзли до вух.

 — А-а!.. Це ти мене штурхав? А я, бачиш... той... Ну. юринда! Вип’ємо, га? Р-родріг-го!

Сергій відмовився.

 — А ч-чого ж тебе сюди той... га? — очиці в Горбатюка стали злими. Вуса задерикувато стирчали вперед.

 — Гроші в тебе є?

Вуса заворушились. Левонтій раптовим рухом сіпонув відлогу піджака — аж ґудзик додолу брязнув.

 — На!.. На... 3-забирай і гроші!..

Він витяг з бічної кишені бганку банкнотів і кинув на стіл, Сергій узяв один папірень, мовчки встав і подавсь на вулицю. Левонтій спробував підвестись і собі, але безнадійно махнув рукою й знову сів, заплющивши оченята. Та за хвилину, звертаючись до стільця, де щойно сидів Сергій, промовив:

 — Т-ти думаєш, як той... так я вже й н-нїчого не той?..

Проминувши кілька кварталів, Сергій зайшов у якусь кав'ярню й повечеряв. Але смачна страва та пляшка кока-коли не повернули настрою, й додому повертавсь, наче до карцеру.

Ключа від кімнати на дощечці не виявилося, швейцар сказав, що гості в нього. Сергій невдоволено зморщився. Левка нечистий приніс. Мало приємного вовтузитися з п'яним бовдуром. Коли штовхнув двері, остовпів. На стільці біля розчиненого вікна сиділа Стефанія. Сергій зціпив зуби.

 — Чого ви сюди прийшли?

Він чекав од неї насмішки, яких завгодно вибриків, тільки не цього: в очах Стефанії було стільки жаху, а губи тремтіли й щось безгучно шептали. Нарешті вона ледве чутно промовила:

 — Я, пане Ряжанко... Ви, пане Ряжанко... забули в нас оце...

Стефанія поклала на стіл маленьку шкіряну торбинку електричної бритви. Була бліда мов крейда.

 — Я, звичайно, розумію, — перебирала вона тремтячими пальцями згинки сукні, — я, звичайно, розумію, що все це дурниці... Що я плету дурниці... але...

В Сергія немов щось увірвалось усередині. Він якийсь час дивився на Стефанію широко розплющеними очима, потім тихо підійшов, і вона поволі підвелась із стільця. Жах ще не розвіявся з її очей, і вони мов благали допомоги. Сергій повільно підняв руки, взяв її голову в долоні й міцно припав до тремтливих, напіврозтулених вуст. Потім Стефанія притислася щокою до його плеча й зайшлася тихим, щасливим плачем. Сергій відчував її сльози крізь сорочку, але стояв, боячись поворухнутися, щоб не злякати оте велике й незриме, що залетіло в його непривітну келію.

# # #

Ряжанка жив неначе в якомусь тумані. Він був украй спантеличений. Досі й не підозрював, що здатний на таке. Коли б хто раніше йому сказав, що так станеться, — зареготав би тому в обличчя, висміяв би. А тепер от маєш...

Раніше думалось — найліпше в своєму панцирі. Той панцир надійно захищав од усього світу. Сергій вважав, що світ гниє, прогнив згори до споду. Сергій не бавився в ілюзії. Знав, що й сам належить до тієї наволочі й теж уражений всесвітньою гангреною. Все було ясно, як білий день. Лишалось тільки знайти шляхи, як знищити гнійницю. Він майже знайшов вихід. Його підказав божевільний дідуган з української колонії. Але це не мало істотного значення. Головне — вихід був. Світ належало знищити й на попелищі збудувати новий, кращий і справедливіший.

Думав, знайшов таки дорогу. За своїм панциром йому, зрештою, було добре. Тепер же став голим і беззахисним. Летів у якусь безодню, падаючи з карколомної висоти. Перехоплювало подих, і хололо серце. Виявляється, серце все-таки є.

І що найдивніше — Сергієві було не огидне те відчуття. Раніше Сергій такого в собі не помічав. І все це почалося того вечора в готелі. Він уперше в житті повірив поетам, які твердять, що тільки той щасливий, хто здатен віддавати всього себе іншим. Ця казочка виявилася всесильною істиною, хай йому чорт.

Сергій і Стефанія стали потайними, ховались від людського ока, вигадували безліч хитромудрих ходів, щоб непомітно прослизнути повз швейцара в готель і з готелю, а в кімнаті не вмикали світла й не відгукувались, коли у двері стукала покоївка, кутались у ковдру з головою й затискали одне одному рот, аби не видати себе зрадливим сміхом, який так і пучив. А потім, коли виходили на вулицю, пірнавали в заплутаний лабіринт кривих вуличок і завулків великого міста й блукали доти, доки випадково не виходили на знайому магістраль. Ходили, міцно притиснувшись одне до одного, побравшись за руки, мов зелені школярі, й навіть не жахались посмішок перехожих. Усе одно їх тут ніхто не знає. Стефанія дивилась на Сергія ясними віястими очима, а йому здавалось — то дві зорі впали з неба навмисне для нього. Раніше Ряжанка обов'язково сказав би, що достатньо вистраждав собі це право, але, зрештою, яке йому діло до всіх на світі філософій!

Додому поверталися далеко за північ, коли гасли останні ліхтарі й неонові реклами. Ще довго стояли біля хвіртки, знесилені великим щастям, яке впало на них, неспроможні розійтись. А потім, коли за Стефанією клацали двері, Сергій сідав на бровці тротуару й палив сигарету. В темряві раз по раз блимав червоний вогник, а десь далеко відмірював час хрипкий годинник. Сергій зводився й поринав у ніч. Це, певно, таки не той годинник, що на березі океану. То було в зовсім іншому місці, десь аж ген там, і дуже давно. І тепер це, власне, й не має значення...

 

Пан директор улаштовував невеличку вечерю з нагоди успішного завершення сезону. Мігуель нарешті прибув з усією групою й привіз утішні новини: аналізи проб за останній тиждень підтвердили припущення геологів — уран десь поблизу.

Вечеря та мала бути інтимною і, охоплений райдужними мріями, Мільх запросив лише найближчих людей — земляків. До того майже родинного кола належав і Сергій, хоч ні йому, ні Стефанії не кортіло висиджувати в цій компанії цілий вечір і чемно підтримувати наостогидлі розмови. Але ухилитися було неможливо.

Останнім часом Стефанія стала такою вразливою, що ревнувала Сергія до всіх, хто навіть розмовляв з ним. А тут же доведеться стовбичити, вдавати ґречну панянку й прикидатись ледве знайомою із Сергієм. Навіть поруч сісти не можна буде.

Стефанія аж полаялася з батьком, а коли ввечері по неї приїхав Левонтій Горбатюк, вона, несподівано, либонь, і для самої себе, погодилась піти на ту кляту вечерю, але твердо вирішила допекти всім. Яке вони мають право розпоряджуватись її часом, утручатися в особисте життя? Вона кінець кінцем не дівчинка з бантиками й має власну голову на в'язах.

Й коли вони ввійшли до ресторану, де вже сиділи всі запрошені, Сергій Ряжанка аж здригнувся. То була не його Стефанія, до якої він так звик за ці дні, а та, колишня зневажлива й презирлива, яку вже встиг забути. Навіть не глянула в його бік, а, холодно привітавшись із своїми дядьками Пищимухою та бароном фон Маузером, сіли її з незалежним виглядом запалила довгу сигарету на золотому мундштуку. Від передчуття чогось лихого є Сергія болісно стислося серце.

Стефанія почувала себе немов у якомусь важкому сивому тумані. І голоси, що долинали до її вух, неначе теж продиралися крізь туман, глухі й невиразні. Вона знала, поряд сидить людина, задля якої мусить стримувати злість. Але й злість ота була невиразна, схожа на клейкий туман, і Стефанія знала, що не здужає вгамувати її. Раніше подібне почуття теж часом прокидалося в ній, однак тоді не спирало так шалено груди, й вона поступово призвичаювалася до нього, як звикають до важкого повітря. Та коли разом із Сергієм у її життя вдерся пружний струмінь — обертом пішла голова. Що зробити?.. Стефанія не давала собі ради в тому. Одного була певна: рвати треба з кров'ю, прорубувати хідник до вільного вітру. Десь попід ложечкою неприємно холодило, й вона знову немов дивилася додолу з високого балкона або зі стрімкої кручі. Що там унизу? Що чека її? їх... Прірва тягла у безвість, і серце млоїлось, а Стефанія тільки жадібніше затягалась міцною сигаретою...

За столом тривалий час точилася пуста балаканина, але дівчина байдужо мовчала, й Сергієві одлягло: виходить, марно злякався. Коли ж вона, не дивлячись на Сергія, сказала: «Пане Ряжанко, подайте, будь ласка, сифон», — він про себе навіть усміхнувсь і геть заспокоївся. Бач, яка хитра: «Пане Ряжанко!» Потепліло на душі, стало вільно й легко. Він навіть почав дослухатися, про що розмовляють Мільх і Пищимуха. Вдівці двох давно померлих сестер чемно називали один одного паном директором, хоча справжнім директором був Мільх, а його свояк лише завідував комерційною частиною невеличкого підприємства всемогутньої «Юнайтед фрут корпорейшн», що панує над усією Латинською Америкою.

 — Ось побачите, пане директор, — гудів густим баритоном Пищимуха, — американці ще себе покажуть. Нехай я з цього місця не зійду! Кажете — Голдуотер. Не поспішайте. Голдуотер ніде не дівся. Він в Америці. Сьогодні за нього голосував кожний четвертий, а завтра... Ось побачите!

Невже цей дідуган думає дожити до наступних виборів у Сполучених Штатах? А втім, гуде, мов дубова діжа...

Мільх, підморгнувши до Сергія, відповів:

 — Пане директор! В мене є інформасьон, що німці от-от свого бомбу зроблять. Кажуть, вони й уран шукають...

І знову змовницький погляд на Ряжанку. А Сергієві здалося, що про таких люди говорять: ділять шкуру ведмедя, а ведмідь у лісі лапу смокче. Де ще той уран! Експедиція урану не знайшла. Просто натрапила на сліди, котрі показують, що шукали правильно. Та й годі...

Пищимуха пережовував новину довгенько, покручуючи лівий бакенбард. Нарешті перепитав:

 — Це що, пане директор, ви про Африку?

 — Ні, пане директор, я не про Африку. В Конго там усе американці підмітають. Німцям зостаються мігайос... крихти. Я кажу не про Африку, пане директор...

Згодом Пищимуха з недовірою констатував:

 — Еге, коли то ще воно буде, якщо тільки шукають..

Барон фон Маузер, третій свояк, виструнчився на стільці, наскільки дозволяла стареча сутулість, і поважно зашамкав німецькою мовою:

 — В мене під Каховкою триста десятин та біля Малої Хортиці триста п’ятдесят. А разом буде... — Це, певно, логічно витікало з попередньої розмови.

Сергій подумав, що в цього дідугана повипадали всі зуби ще до того, як було винайдено зуболікарську бормашину, й про себе засміявся.

 — Пане барон, — перебив свояка Мільх, і фон Маузер ображено відкопилив губу. — Пане барон, ви живете 1918 роком. Ваші землі затоплено морями. Не чули?

Пан директор заходився розвивати перед громадою свою теорію придатності всіх і всіляких союзників, постійних і тимчасових, А Сергій дививсь, як кумедно киває кінчик його носа, й думав, що це, певно, саме для нього вигадано прислів’я: «Ніс на трьох ріс, а одному дістався».

Левонтій сидів поруч із Сергієм й увесь час підливав собі в чарку. Він не втручався у розмову, тільки раз у раз шептав Ряжанці, захоплено моргаючи в бік пана директора:

 — От дають, га! Ось ти тільки той... Га? — Очиці його блищали, неначе хто знову капнув у них по наперстку олії.

Над столом зависла тиша. Тоді рипнув стілець і значущо прогуркотів директорський кашель: «Г-км! Г-км!» Але голос далеко не відповідав такому вступові. Пищимуха пригладив лівою рукою спочатку один бакенбард а ля Бісмарк, потім другий і невпевнено звідався:

 — Можна вас, пане директор, потурбувати в одній справі?..

Мільх наставив вухо. Цей тон не провіщав нічого доброго.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.docx)Ivan_bilyk_tanho.docx340 Кб3087
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.fb2)Ivan_bilyk_tanho.fb2905 Кб3283

Пошук на сайті: