Іван Білик - Танго (сторінка 22)

 — А яка то... справа?

 — Та бачите, пане директор, в мене там накльовується гарний бізнес...

 — То щасти вам! — Мільх починав потроху нервувати.

 — Дякую, пане полковник, але... — мулявся Пищимуха. — - Трохи не вистачає капіталу, так я й...

Кошлаті брови Мільха зійшлися на переніссі.

 — Пане директор, — хрипко озвався він і заходивсь крутити в руці виделку, — я вам щоразу й так...

 — Я пам'ятаю! Я пам'ятаю! — зірвався півнем Пищимуха. — Аякже! Аякже!.. В мене все достоту позаписувано! Все до копійки. Зараз матиму добрий бізнес. Поверну вам усе до песо, пане директор!

Тамуючи важке зітхання, яке аж напирало в грудях, Мільх мовчки дістав гаманець. Він добре знав, що то за бізнес у Пищимухи, але простяг йому три банкноти.

 — Вистачить?

 — Атож, атож, пане директор! — з готовністю схопився свояк із бакенбардами. — А я вже вам потім — усі до песо. В мене накльовується бізнес...

Про той бізнес дещо вже чув і Сергій — від Горбатюка. Пищимуха приторговує маріхуаною. Але яке йому, Ряжанці, діло до того!

Навпроти, ліворуч від Стефанії, недбало закинув ногу за ногу «панич Петрусь». Він прийшов напідпитку й поводився безцеремонно. Очі в нього каламутні й малорухомі. Стривай, чи не частує пан «Бісмарк» маріхуаною й небожа?.. Коли цей покидьок знову встиг викохати собі таку бороду? Руде клоччя викликало неприємні асоціації, й Сергій намагався не дивитись на нього.

Стефанія мляво копирсалась виделкою в тарілці, але Сергій помітив, як у неї нервово тремтять вії, й нашорошився...

Все почалося з того, що Левонтій Горбатюк нетвердою рукою підняв келих із джином і проголосив тост:

 — Давайте, панове, вип'ємо за той... за нуклярну німецьку бомбу, о!

І, не чекаючи нікого, хильнув одним махом і переможно глянув на Стефанію. Та дивилась на нього з огидою.

 — А чом ви на мене так той... панно Сте.. фанІє? Х-хі6а я в вас той... теля вкрав?

В Стефанія підкреслено спокійно відповіла:

 — Так, пане Горбатюк, украли. Навіть більше, ніж теля.

Левонтій неспокійно засовався на стільці, потім закихкотів:

 — Ких, ких, ких, ких... Кахи!.. Кахи!.. Що ж я в вас той... ну, вкрав, кажу, га?

 — Молодість мою, — в’їдливо-люб'язним голосом проказала Стефанія й недобре посміхнулася до п'яного. Той перелякано блимнув на Мільха, але старий удавав глухого. Вісімдесятирічний барон фон Маузер щось собі шамкав під ніс, а Пищимуха ніяково посмикував бакенбард, відтягуючи дряблу щоку.

Горбатюк оговтався й почав сікатися до Стефанії. Сергій приготувався до найгіршого.

 — Як же це я той... у вас молод-дість той?.. Ану, той... скажіть, як!

Дівчина звелась на ноги. Обличчя їй зблідло, ніздрі збуджено роздимались. Але вона таки отямилася й повільно сіла. Не дивившись на Сергія, відчувала його тривожний погляд.

Горбатюк посміливішав:

 — Та я ж до вас, панно Стефаніє, мов той... мов рідний б-братик!

Стефанія спаленіла:

 — Годі з мене й одного братика! Й він такий самий слинько, як і ви. Можете помилуватися! Правда, він тут ні до чого.

Дівчина ворожим поглядом обвела всіх, не минаючи й батька. Мільх кинувся заспокоювати доньку. Скандал не входив до програми святкової репризи.

 — Стефо...

Але Стефанію вже важко було спинити. її неначе враз обдало і снігом, і окропом:

 — Цить, тату, дай мені висловитись!

 — Стефо... ти п'яна.

 — Я випила рівно стільки, щоб сказати вам усе у вічі. Я досі мовчала, а тепер годі! Не намагайтеся спиняти мене. Ти анітрохи не кращий за оцього паяца, — вона кивнула в бік Горбатюка. — Різниця, можливо, тільки в тому, що потайніший.

Мільх почервонів, але, скосувавши на Пищимуху, помітив, що той збирається щось сказати. Він угамував нерви й одвернувся від Стефанії.

 — Що ви, дочко, балакаєте! — пробасив Пищимуха й розтяг свої бакенбарди а ля Бісмарк. А склеротичний барон, який увесь час підраховував свої неіснуючі десятини біля Каховки, нарешті задоволено прошамкав:

 — Уньт цузамен махт ес зекс гундерт фюнфціхь. — Тоді вирішив трохи осадити Стефанію. — Ніхьт зоо, кляйне! (*)

(*) А разом буде шістсот п'ятдесят... Не треба так, мала!

 

Дівчина блимнула в його бік:

 — Я, дядечку, давно вийшла з того віку, коли мені розповідали казочки!

 — Це, Стефо, не казочки, а політика! — повчально озвався Мільх, із докором глянувши на дочку.

 — Кого ви намагаєтесь переконати? Ви ж усі, що отут сидите, — мерці! — вибухнула та у відповідь.

Рудобородий панич підняв келиха:

 — Салуд, сеньйорито! Я п... п'ю за оцих трупів! У них зберігаються н-наші гаманці!

Настала напружена мовчанка...

 — Це ви його довели. Вважаєте себе генералами та полководцями? Припустимо. Але де ж ваші солдати? Катма!

Загримів Пищимуха, його величні бакенбарди наїжачились, мов у розлюченого півня:

 — Е ні, дочко, ні-ні-і-і-і, це ти вже...

 — Брешу? Ні, дядьку, я не брешу. Я знаю вас усіх, відколи з пелюшок випнулася. Спочатку сприймала ваші теревені за страшну казку — й одразу забувала їх. А підросла — почала боятись. Страшне не те, що ви плещете. Страшні ви самі, бо розповзлися по всьому світі й заражаєте людей своїм трупним смородом. Люди жахаються вас. І я почала жахатись, як тільки підросла...

 — Абер, дійзе гойтіке кіндер... — зітхнув беззубий барон. — Ін унзерер цайт... (**)

(**) Ці теперішні діти... В наш час...

 

Мільхові не лишалось нічого іншого, як спантеличено хитати головою. Він і справді не сподівався такого. Ну, нехай би вже вдома, а то ж на людях... Її коники все життя були для нього повного несподіванкою. Не те щоб він не знав, чим усе закінчиться, але якась жадоба до самотортур в ім'я дочки завжди штовхала його все далі й далі, аж доки ставав посміховиськом не тільки в її, а й в очах сторонніх людей. І так повторювалося щоразу.

А Стефанія впадала у раж. Від власних слів у неї тремтіли руки й неприємно підгинались коліна. Що буде?.. Що буде?..

 — Ми всі боялися й дрижали. Ці жахи почалися після проклятої війни. Ми лягали спати й не були впевнені, чи прокинемось уранці. Ви запевняли нас, що однієї американської бомби на Москву вистачить. Але ви забували про одне: ми знали, що в Совітів теж є дещо...

 — В американців, Стефо, бомб стільки, що можна дванадцять разів стребити світ! — запально завважив батько й блимнув на Пищимуху — чи справив ураження.

 — Світові цілком вистачить і одного разу.

 — Алєс генкт дафон ап, вер альс ерстер бекїн, фрой-ляйн! — повчально підняв пальця фон Маузер. — Уньт війр бекінен альс ерстен! (***) — переможно почухав тим самим пальцем блискучу лисину.

(***) Все залежить від того, хто почне першим, панночко. А першими почнемо ми!

 

Рудий бородань од такої категоричності немов прокинувся:

 — Салуд! Мені здається, сень... йорито, що цей недоумкуватий дід-дуган має рацію. Він першим почне к-командувати... своїй армії: «К-короткими пер-ребіжками до к...ладовища — б-бігом марш!» Га-га-а!

 — Ось бачите! — схопилася Стефанія й показала рукою в бік брата. — Це наша психологія! Його п'яними вустами глаголить моє покоління. Ми всі або п'яниці, або морфіністи, або...

Тепер вона повернулась і говорила просто у вічі батькові:

 — Ваші теревені потрапили за призначенням, тату. Я боялася, що помру недоторканою дурепою. І в неповних шістнадцять років пішла до... Сама!..

Старий Мільх сказився:

 — Замовкни!!.

Однак Стефанія вже наступила посторонку; вона вже падала й відчувала, що вороття немає.

 — Ні, я таки докажу... Скажу вам, як шукала кохання... Як віддавалась першому стрічному... Ви це повинні знати! Бо ви в цьому винні!.. Я боялася вашої нуклярної бомби, якою ви лякали мене, хай ви будете тричі прокляті! Правда, потім я розкусила вас... Ви виявились мерцями. Вашими гнилими кінцівками рухали інші, ті, що смикають за ниточку. А ви, дурні, думаєте, що самі розмахуєте кулаками. Я зрозуміла вас, та було вже пізно, хай ви тричі прокляті...

Стефанія знесилено опустилась у крісло. Обличчя їй немов скам'яніло. Вона тільки тепер прийшла до тями. Сталося те, чого ввесь час боялась. Усе втрачено. Усе, все... Відчувала, як холонуть руки й ноги. Хвилину сиділа, невидющими очима втупившись у тарілку. Потім щоки їй узялися плямами, які росли й росли, аж поки не заполонили й лоб, і шию, й вуха. Вона обхопила обличчя тремкими руками, відкинулась назад і раптом засіпалася важким нервовим плачем.

 — Заціпить тобі, падлюко! — зопалу гаркнув Мільх по-німецькому, схопився на ноги й замахнувсь на Стефанію. Важка потилиця його налилась кров'ю — ось-ось репне.

Сергій метнувся до виходу, мало не збив кельнера із повною тацею й вискочив на вулицю. Голова йшла обертом, а на душі було жахливо порожньо. Він кілька разів хлипнув повітря. Буран, який щойно починався, кидав йому жменями в обличчя пісок і сміття. Цього року дощів’я спізнилось...

# # #

Суцільна стіна зливи немов поховала велике місто. За двадцять кроків годі було щось побачити. Вулицями бігли каламутні річки. Каналізаційні люки не встигали поглинати таку кількість води. Черговий поліціянт, із ніг до голови сповитий гумовим плащем, дуже здивувався, коли повз нього повільним кроком прочалапав самотній чоловік. З простоволосої голови перехожого вода збігала у вічі, й він раз у раз витирав обличчя мокрою рукою. Поліціянт був пропустив його, але за кілька кроків наздогнав і попросив документи.

Сергій Ряжанка, знизавши плечима, витяг з бічної кишені гаман. Той розгорнув його під плащем, уважно переглянув і повернув господареві, козирнувши одним пальцем.

 — Пробачте, сеньйоре. Служба...

Ряжанка знову знизав плечима й мовчки побрів далі. Йому було все абсолютно байдуже. Він вирішив порвати із Стефанією, й ця злива тільки допомагала. Прохолодні струмені освіжали чоло й щоки. Стефанія ошукала його. Він гірко помилився, й ніхто йому не винен. Не треба ніколи розкисати, втрачати над собою владу. Він тільки на мить утратив її — й тепер пожинає плоди своєї слабкості. Що ж, надалі треба бути обачнішим. Він, телепень, подумав, що мрія існує, — і розмріявся. А вона сказала — ніяких мрій нема. Ні, вона цього не сказала, але такий висновок можна зробити з її слів. І сіпнула ж нечиста піти на той «інтимний обід». Ну, що було, того не повернеш. Так, можливо, й краще. Чим раніше, тим ліпше.

Сергієві на мить здавалося, що такі висновки рятують його, але на серці не легшало. Блакитні зоряні очі Стефанії ввижались йому і в пасмах дощу, і в калюжах на тротуарі. Вона посміялася з нього. Привселюдно заявила, що поводилась, як остання повія. Тоді Сергій дременув звідти, мов од чуми. Але потім йому хотілося повернутись до того проклятого ресторану «В затінку пальм» і надавати їй ляпасів. Це було б добрим уроком. Принаймні віддячив би за ганьбу.

А тепер думати про це пізно. Минуло вже, мабуть, днів чотири, якщо не всі п'ять. Гострий біль поступався місцем тихому млоїнню.

Попід хідником шугнула машина, геть обляпавши Сергія, але він не звернув на неї уваги. Помітив лише, коли за кілька кроків стала і з дверцят вистромилось усміхнене обличчя Буенавентури.

 — Сеньйоре начальник! Залазьте швидше сюди! На вас рубця сухого не лишилось!

 — А, мучачо... — буркнув Сергій, не дуже здивований такою зустріччю. Він байдуже вліз у машину поруч із Буенавентурою. На задньому сидінні хтось ворухнувся, але Ряжанка навіть не глянув туди.

 — Ви, любий, думаєте, холодні ванни сприяють одужанню? — почувся знайомий голос.

Сергій рвучко повернувся. Так і є. Під чорними кудлатими бровами кумедно морщився ніс доктора Абаджієва.

 — Значить, ви знайомі, — чи то спитав, чи констатував Сергій. — А я тоді думав, як це я опинивсь у ваших лабетах.

 — Ми з Буено старі знайомі, любий. Колись працювали разом.

 — Дивну маєте професію, докторе. Чи ви, може, майстер на всі руки? То ви археолог, то лікар, а тепер кажете, що й геолог.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.docx)Ivan_bilyk_tanho.docx340 Кб3082
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.fb2)Ivan_bilyk_tanho.fb2905 Кб3274

Пошук на сайті: