Танго - Іван Білик (сторінка 24)

Що за бісова природа! Так чудово довкола, а жити небезпечно. На кожному кроці чатує підступ. Що то сказано: нема кращих умов для життя, як у помірній смузі. Даремно європейці прагнуть у тропіки. За цю романтику часом дорого платять. Була б його воля — ніколи не проміняв би Дніпра на Амазонку. Але його вини в цьому немає. Хай за це буде соромно іншим. Отим, хоча б з радянського посольства...

Збочивши на небезпечну стежку, Ряжанка схаменувся й спробував навернути думку на інше. Викупатися б зараз в океані. Вода тепла, а повітря надвечір холоднішає... І раптом згадалася дівчина на березі в купальному костюмі. Йде й на одну ногу кульгає. Ну, та бог з нею.

Завжди, коли він згадував океан, згадувалась і Стефанія. Але не це зараз бентежило Сергія. Про неї тепер він думав цілком спокійно. Зате прикріше ставало, коли в пам'яті зринав той вечір, як на нього напосіли ґвалтівники. Й тут уже вороття не було...

# # #

Відлежавшись у лікарні, Сергій, слабий, захлялий та замлілий, негайно подався розшукувати Коляду. За віщо він його так ненавидить? За віщо мало не вбив тоді? Це питання снувалось у голові, не даючи спокою ні вдень, ні вночі. «Панич Петрусь» Ряжанку не цікавив. Та тварюка давно чекала нагоди поквитатися з ним. Єдина розмова з таким покидьком — кулак у мармизу. Але шкода й руки паскудити об слиняву руду бороду. Інша річ — Матвій. І от першого ж дня, вийшовши зі шпиталю, Сергій подався до Коляди.

Квартира виявилася замкненою. Ряжанка хотів був поспитати в сусідів, але посоромився. Йому здавалося, що всі в місті повинні знати про його ганьбу. Він постояв під дверима, подумав і пішов до Горбатюка.

Левко намагався бути чемним і співчутливим, одначе це погано йому вдавалося. Сергій відразу прикмітив цю зміну, але намагання розчолопати що-небудь ні до чого не призвело. Та й сам був у такому стані, коли людина не дуже здатна до аналізів.

Поки Сергій вагався, чи питати в Левка про Матвія, чи не питати, до кабінету зайшов Коляда. Ряжанка затремтів усім тілом. Його теліпало, мов у пропасниці, й він нічого не міг із собою вдіяти. Матвій був у дорожньому плащі й з двома валізками. З кожної звисала багажна бирка — щойно з літака.

Не відповівши на підкреслено жваве привітання, Сергій демонстративно відвернувся до вікна, не бажаючи розмовляти. Коляда підійшов сам.

 — Що з тобою, шефе? Тебе наче оце з хреста знято. Га?

Сергій блимнув на нього нищівним поглядом. Бачили негідника? В Ряжанки сіпались руки.

 — Оце й досі після того вужа слабуєш?

Коляда ще якийсь час глузливо дивився на Сергіїв профіль, потім відійшов до Левонтія:

 — Як наше невлад, то ми із своїм назад. — І до Горбатюка: — Чого він приндиться? Полаялись?

Але Горбатюк теж мовчав. У кімнаті повисла наелектризована тиша. Таке буває перед дужим громом. І Сергієві нерви не витримали. Він виклав Коляді все, що про нього думав. Та сталось несподіване. Грім виявився без дощу. Ображено зціпивши зуби, Матвій витяг авіаційний квиток з Буенос-Айреса.

 — Бачиш?

Це ще дужче розлютило Сергія. Що він йому в носа квиток тицяє! Знайшов алібі. За півтора місяця можна до Буенос-Айреса пішки сходити й повернутись.

Коляда, брутально лаючись, почав нишпорити по кишенях. Нічого не знайшовши там, він розчинив меншу валізку, повикидав з неї бебехи, тоді — до більшої. На підлогу летіли чисті й брудні сорочки, піжами, краватки, леза для гоління. Потім Коляда покидав валізи й заходивсь удруге вивертати кишені. Нарешті знайшов те, що так старанно шукав. Між пучками зашарудів зібганий та потертий барвистий папірчик.

 — Читай, шефе!..

Матвій із серцем ляснув ним по підвіконню.

Сергій знехотя скосував на зжужмлений папірець. Квиток до Буенос-Айреса.

 — Ні, ні, ти дивися, коли вже так! На число дивися! — напосідав Коляда.

Ряжанка глянув на квиток проти світла. Дата на компостері свідчила про те, що власник квитка вилетів до Аргентіни ще за добрих два тижні до початку великих дощів. От тобі й маєш... Сергій знесилено сів на стілець. Усе тіло йому ослабло її стало неслухняним. Що ж воно робиться? Може, це чужий квиток? Ряжанка з останньою надією зиркнув на зібгану папірчину втретє. Ні-таки. Прізвище Матвієве. А як це могло статися? Він же добре пам’ятає той голос...

Сергій розгублено глянув на свого співробітника. Матвій реготав із якоюсь пекельною люттю в очах. Геолог посидів-посидів та й почовгав геть. Левко дививсь на нього досить дивно. І цей глузує? Ну що ж, нехай. Може, так і треба.

Більше він про те не говорив. Ні тоді, ні пізніше. Але в душі спокою не було. Хто ж у такому разі напав на нього? «Панич», звичайно, до уваги не брався. Хто лаявсь тоді голосом Матвія Коляди?

Ряжанка потаєнці продовжував стежити за своїм помічником, а той поводився цілком нормально: як людина, за якою немає жодної провини. Тільки одного разу Сергій перехопив його погляд. Коляда швидко одвів очі вбік, але вираз обличчя не встиг змінити. Що він за один? Що на думці в цього сфінкса?

Ще більше здивувала Сергія поведінка Буенавентури. Молодий індіянин, який досі люто ненавидів Коляду, раптом змінив гнів на милість. Він при нагоді її без нагоди топтався навколо «сеньйора Маттео». І його дзвінкий горластий голос лунав так, як раніше, коли водій розмовляв із ним, Сергієм. Що робиться на білому світі? Невже людина така непостійна в своїх уподобаннях?

Сергій інколи мимовільно наставляв вухо — про що вони балакають? Так, ні про що особливе. Буено прочищає карбюратор і розповідає Матвієві якусь кумедну історію, яка приключилася з ним у барі біля центральної площі. Нісенітниця. Але варто було наблизитися до них, і молодий індіянин змовкав.

Сергія така зневага зрештою почала дратувати. За віщо? Він розкрив йому таємницю, якою не мав права ділитися навіть із рідною ненькою, а цей вилицюватий парубійко ще й комизиться. Може, й правду казали, не варто дуже довірятись індіянам. Народ підступний. У вічі лізе ясочкою, а поза очі... Щоправда, Буено й не приховує своєї ворожості. Виходить, за моє жито та мене ж і побито...

# # #

Заквилила чайка. Сергій озирнувся. Берегом плентався Буено. Холоші в нього виброджені. Підійшов і сів на траві кроків за десять.

 — Ну що, знайшов брід?

Хлопець мовчки покрутив головою. Стояла спека. Сергій блимнув на небо. Сонце майже помітно котилося до вечірнього пругу. Куди вже там шукати броду! На сьогодні досить.

 — Мучачо, розпинай намет!

Буено й не поворухнувся. Але за хвилину знехотя буркнув:

 — Не до наметів мені. Мушу перевірити балони.

Ряжанка зіщулив очі. Бреше ж! Які там балони! Це навмисне.

Йому раптом стало тоскно-тоскно. Як самітникові в пустелі. Нема до кого навіть слова мовити. Оце дожився...

Буено спроквола витяг із кабіни трубний ключ, домкрат і заходився помалу скидати переднє колесо. Геолог дістав із заднього сидіння кинутий жужмом намет, сокиру та пакільчики. Незабаром смеркне, треба поспішати. Від цього індіянина несплоха дочекаєшся підмоги. Певно ж, крутитиме свої гайки аж доки вечеря звариться.

 

 

РОЗДІЛ 17

 

Пише сьомого дня надвечір Буено з Ряжанкою дісталися Тальталя. Селище зустріло їх дружнім гомоном. Після заходу сонця до хижі старого Педро зійшлося все плем’я. Дівчата в нових пов'язках навколо стегон і з безліччю разків намиста на шиї. Святково побрязкувало мідне та бронзове наруччя. Червонувато-брунатна шкіра тубільців навмисне для цього поцяцькована білими й жовтими рисочками, трикутничками, кільцями. В руках у кожного мисливця погойдувались мережані списи, луки або томагавки, на боках яскраві вишивані сагайдаки зі стрілами.

Посеред галявини палахкотіло багаття. Молодь виконувала завзятий танок, що відтворював полювання на хижаків. Розмальовані, уквітчані пір'ям мисливці то шикувались у шерегу, то ритмічно кидались урозтіч, то гуртом пронизували уявного звіра.

У розпалі танку хтозна-звідки виринуло двоє напідпитку й напосілися на Сергія — хотіли здерти свитку. Але п'яничок нагодували товчениками попід ребра й попроганяли.

Потім прийшов старий чаклун Санчо.

Сергій почав вітатись, пам'ятаючи правило: молодший мусить запитувати.

 — Чи дужі ще в старого Санчо ноги?

 — Ще дужі.

 — Чи міцно тримають руки спис і томагавк?

 — Ще міцно.

Та як не намагався, але не зміг згадати останньої частини вітального ритуалу. Несподівано допоміг Буено:

 — Чи встигають очі старого Санчо за польотом сокола?

Полегшено відітхнувши (традицію таки не порушено), знахар гордовито прошамкав:

 — Ні, вже не встигають. Але жоден сокіл не вженеться за думкою Санчо.

Сергій дістав з машини спеціально привезену торбу, витяг звідти й подарував чаклунові замашну сокирку. Потім почав обходити тубільців і наділяти жінок та дівчат намистом, хлопців і чоловіків мисливськими ножами, а дітей — брусиками шоколаду.

 — Дивіться, сеньйоре начальник, а то збанкрутуєте!

Геолог озирнувся. Очі в Буено насмішкувато щулились. Чого він уїдається?

 — Не турбуйся. Це все за рахунок фірми. — Сергій намагався вкласти у ці слова якнайбільше холоду. Нарешті в нього теж є нерви. Індіянин став нестерпним. Але лють не пройняла серця, як бувало раніше. Тільки знову стало сумно.

Навколо вогнища бешкетувала голозада дітлашня. Заводієм був Альдо, восьмирічний брат Буенавентури. Відчував себе героєм. Адже до них в гості приїхала біла людина.

Санчо, намилувавшись сокиркою, підійшов до Сергія й заходився обмацувати йому ногу, яку минулого року лікував. Ряжанка мусив закотити холошу.

 — Старий Санчо добре вилікував грінго?

 — Добре! — відповів Сергій.

Люди схвально загомоніли. Знахар запишавсь. Осторонь решти дівчат стояла Челіта. Коли Сергій уздрів її, вона сором'язливо схилила зір додолу й зашарілася.

Сергій раптом мало не вкляк на місці. Челіта нагадала йому дівчину, що минулого літа бачив на скелі. По спині продерло морозом. Це ж тут, зовсім поряд! Як він про неї забув? Йому навіть учулася дивна пісня.

Він поспитав старого Санчо, хто живе по той бік озера, й чаклун, перелякано витріщивши очі, став дуже довго й докладно розповідати. Плем’я тальталь туди ніколи не запливає на своїх пірогах. Там живе страховисько, яке поглинає рибалок разом Із човнами.

 — А як це старий Санчо знає?

 — Санчо все знає! — самовпевнено відповів чаклун і, як неспростовний аргумент, додав: — Коли страховисько поглинає рибалок, воно жахливо завиває.

Сергій не міг позбутися настирливого спогаду ні того вечора, ні наступного дня. Забув лише тоді, як прийшов караван і від роботи не було коли вгору глянути. Отаборились не в Тальталі, а кілометрів за чотири-п'ять, на мальовничій галявині серед пальмового лісу. Довкола здіймались п’ятнадцяти-двадцятиметрові кокосові та олійні пальми. їхні стрункі стовбури нагадували держачки парасольок, над якими погойдувались на вітрі шати. з довжелезного молодого листя. Плоди ще були зелені, але вродили так рясно, що бідолашні дерева насилу витримували. В гущавині різкими голосами перегукувалися строкаті папуги. Цікаві мавпочки здирались па крайні дерева й зиркали на метушню в таборі. Але варто було наблизитись, як вони з вереском кидалися врозтіч.

Технік Мігуель і Ряжанка готувалися до великих робіт. Уточнювали місця майбутніх шурфів, провадили додаткову розвідку, креслили плани та карти. Коляда прибув найпізніше. З ним прийшли три трактори з великим запасом пального та устаткуванням для глибокого свердління й робіт під землею.

Необхідно було багато людей. Своїх робітників не вистачило б. Тальтальці охоче погодились працювати в експедиції, але вони зугарні тільки до найпростішої роботи: виймати ґрунт лопатою. Через те в одному кінці галявини досвідчені робітники навчали тубільців користуватися відбійними молотками. Ліс аж двигтів од ляскоту компресорів, неначе в джунглях точилася запекла війна.

Тальтальці спочатку боялись гуркоту й лячно затуляли вуха. Марно намагався Коляда «закликати їх до порядку». Тільки коли Сергій, який уже досить добре засвоїв мову племені, підвів до молотка старого Педро й показав, що пристрій не стріляє й не завдає ніякої шкоди, тальтальці заспокоїлись. Присутність Сергія завжди сприятливо впливала на тубільців. Ще більше користі міг би принести в цьому Буено, але молодий індіянин відмовився допомагати. Навіть висунув причину:

 — Тальталь не поважає мене, сеньйоре начальник.

Ряжанка здивувався: як то? Він помічав якраз протилежне.

Індіянин гнув своєї:

 — Ви їх не знаєте, сеньйоре начальник. Вони ненавидять усіх, хто залишає селище та їде у великий світ, їх треба зрозуміти...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.docx)Ivan_bilyk_tanho.docx340 Кб3087
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.fb2)Ivan_bilyk_tanho.fb2905 Кб3283

Пошук на сайті: