Іван Білик - Танго (сторінка 27)

Церковний дзвін ударив на сполох. Перші малоукраїнці з цеберками води прибігли вже запізно. Попадали крокви. Будинок горів, мов смолоскип. Високо в небо шугало каламутне полум'я, над яким кружляло птаство. Було видно, як інколи, обсмаливши пір’я, голуб чи горобець каменем падав у шалене криваво-чорне пекло. Нестямні люди облишили марні спроби впоратися із стихією й лише хрестились.

Осторонь, стирлувавшись купкою, стояли розгублені поліціянти. Те, що сталося, не бгалось у жодні статути. Люди навіть боялись вірити в жахливу істину.

Коли, отямившись, селяни нарешті порозтягали гаками палаючі колоди й позаливали вогонь, раптом розвиднілося, й з-за пагорба викотилось велике збентежене око сонця, немов дивуючись, якого лиха накоїли люди в його відсутність.

У продухвині дверей дивом уцілілої сінешньої стіни на товстелезному гаку погойдувалося чорне закіптюжене тіло. Хто зна, за якими законами природи вогонь обминув його. Тільки штани та латана вишиванка місцями обгоріли. В набряклі в'язи уп'ялася міцна мережана мотузка: одна сталка звичайна, а друга з червоного валу...

 

 

РОЗДІЛ 19

 

Сергій Ряжанка втікав з Малої Українки. Так висловився Матвій Коляда, і в цьому була велика частка правди. Сергій не заперечував. Та й навіщо, коли так і є. В душі була якась тягучка порожнеча, перед очима каламутилось. Але щойно заплющував очі, як на чорному тлі спалахували червоні та білі плями й починали виструнчуватись у довгу рябу змійку. Це бентежило Сергія, й він розплющував очі. Що за наслання?

Буено незворушно вертів кермо. Він до самого смерку не обернувся до Сергія жодного разу. Той пережовував уривки думок і вражень, і лише коли стали на ночівлю та розіклали багаття й Сергій уявив собі картину сьогоднішньої трагедії, — раптом зрозумів, що за червоно-білі смуги мерехтіли в нього цілий день перед очима. Та то ж Мотузка, на якій повісився бідолаха Чіп!

Сергієві стало чомусь моторошно лишатися самому в темряві, він дав рушницю Буенавентурі й забрався до намету. Але сон не йшов. Ряжанка крізь відхилений поділ полотнища дивився на молодого індіянина, який походжав навколо вогнища. Цікаво, що він думає про нічну подію? Десь, може, звинувачує його, Сергія, в смерті Миколи. Мовляв, якби дали людині грошей, цього б не сталося... А може, й не думає. Хто його зна. Колись Сергієві сказали, що оці індіяни тупі й підступні, і він повірив. Щодо підступності, то це ще варто перевірити, а про тупість... Ні, Левку, ти або набрехав, або й сам нічого не знаєш...

Сергій спробував заплющити очі — й спочатку зрадів: не мерехтить! Не було вже триклятого рябого мотуза. Але тут Ряжанка мимоволі згадав минулорічні відвідини Малої Українки. Виринув у пам’яті день, коли він з Колядою й Чопом їхав верхи до місця роботи. Прилаштувавшись до луки, Микола сукав рябу мотузку: одна сталка звичайна, друга червона. Десь думав, що доброму ґазді належить користуватись гарними й мотузками. А Сергієві здалося, що колись на такому мотузі обов'язково повинен гойдатися сам Чіп. Просто здалося, та й годі, й він не надавав цьому ніякого значення. А бач, на те й повернуло.

Після цього Ряжанка не міг заснути, аж доки не настав час заступити індіянина. А зранку знову всю дорогу думав про Чопа. Як воно виходить, що, де тільки посіється він, — обов'язково вродить лихо? Торік через його примхи ні за що вбито дідка. Варто було не розприндитися, й цього б не сталось. А ще раніше ягуар задер отого індіянина... Сергій напружив пам’ять, аби згадати ім’я... Хорхе! Хто винен? Він. Не простежив, як налагоджено охорону. А перед самим Миколою Чопом — дівчинка з Тальталя. Що це: лихий збіг обставин чи якась незрозуміла зловтішна закономірність?

Ряжанка пригадав події в столиці, учасником яких був, — і ще більше жахнувся. Але ж неможливо, щоб усе це через нього!.. Ні, певно-таки, життя спаскудилось. Очевидно, справа не в одній людині. Цього не можна припустити. Життя вимагає втручання...

З цією думкою Сергій прибув до табору.

Там робота ледве жевріла. Власне, й звинувачувати не було кого. Робітників не вистачало. Мігуель зустрів Сергія без особливого ентузіазму. їздили ж по людей — де вони? Довелося пояснювати старанному технікові все від початку. Історія Миколи Чопа схвилювала темпераментного креола. Навіть сам Ряжанка не сподівавсь од нього таких емоцій. Але геологові було важко розповідати все докладно, як того вимагав технік, а Буено зумисне не втручався. Він тільки раз і озвавсь:

 — Таких людей у наших газетах називають «середніми американцями», сеньйоре начальник. Ми з вами наочно пересвідчились у життєвості цієї теорії, — чи не так?

Отже, банкротство «середнього американця»... Такими словами, здається, називав себе й небіжчик. Хто зі тоді в цьому світі найміцніше тримається на ногах? Оцей напівінтелігент Мігуель? Чи пролетар Буено, який може завтра ж утратити право вертіти кермо свого джипа й опиниться в становищі, не кращому ніж тон бідолаха «середній американець»?

Повиймавши з багажника речі й повносивши до намету, Буено простяг Сергієві невеличку паку конвертів.

 — Це, певно, ваше, сеньйоре начальник?

Ряжанці засмоктало під ложечкою. Від кого йому листи? Неймовірно...

Він удивлявся в знайомий почерк, здвигнув плечима й тільки тоді прочитав адресу: «Сеньйорові Миколі Чопу в Малій Українці...»

 — Де ти їх узяв? — мало не на ввесь табір заволав Сергій. — Нащо ти мені їх даєш?

Буено трохи ображено зібгав вуста.

 — Сеньйор Маттео взяв їх у листоноші. Тоді... ну, того дня вранці прибув з міста листоноша. Він розвозить пошту щомісяця. Сеньйор Маттео відповів йому, що адресат вибув. Ну й наказав мені забрати листи з собою...

Сергій вихопив у нього конверти з рук і нервово розірвав сирову нитку, якою вони були хрест-навхрест перев'язані. Чотири листи, товсті й важенькі. На звороті кожного виведено чіткими гарними літерами адресу відправника й прізвище: «...Сеньйорита Фросина Чіп». Фросина... Фросина... Сергій не зразу второпав. Пріся! Німа служниця в Мільхів... Рука безвільно впала додолу. Думав, нарешті відгородивсь од усього минулого, а воно на кожному кроні переслідує його. «Сеньйорита Пріся...»

Сергій навіщось акуратно поскладав конверти й знову стяг сировою ниткою, ще й пилюку з них рукавом постирав. Буено, нахмурившись, пішов геть. До самого вечора молодий індіянин просидів у холодку під пальмою. Сергій бачив, як вони з Мігуелем дуже жваво розмовляють, але щойно наближався, як обоє замовкали й питально позирали в його бік. Певно, товариство Сергія Ряжанки їм не потрібне! Людина ж не вовк, звикла жити в гурті...

Наступного дня, закинувши на плече старий карабін, Сергій подавсь у джунглі. Він більше не міг зносити отієї штучної самотності, якою ввесь час його огороджував Буено. ревно відбиваючи од нього людей. Хоча б швидше Коляда з робітниками прибув абощо. За роботою все ж не так. Але Коляда не. сплоха дошвендяє. Дай боже за тиждень. Мабуть, пішки йтимуть. Не позабирають же селяни із собою коней. Незабаром жнива, а там возовиця. Трикляте село!..

Сергій пірнув у хащі. Навколо неначе смеркло. Крізь густі шати багатоповерхового тропічного лісу несила продертись навіть кинджальним сонячним променям. Товсті крислаті стовбури лісових велетів стояли немов у полоні густого мережива ліан та інших паразитів, які не вимагали й світла, а пишались рясним різноквітом у задушливій півтемряві. Одні ссали сік у беззахисних жертв лісу, інші повпинались у самих паразитів, а треті пожадливо досмоктували те, що залишалося в повалених бурями велетів. Чи не таке саме відбувається й серед людей?

За якусь годину звіряча стежка вивела Сергія до води. Він глянув і став як стій: озеро! На тому боці схилилося над хвилями чорне громаддя скелі, де торік співала таємнича дівчина... Співала — чи молилась? І з чим можна порівняти її пісню? В ній було щось неземне і водночас вабливе, мов магніт.

Довго вдивлявсь Ряжанка у протилежний берег. Сонце пекло безжально. Парусова свитка від поту — хоч викрути, а невідома сила підіймала Сергія на ноги й вела понад берегом далі — до бескиду. Стрічка піщаного намулу видалася тверда, мов асфальт, і нею, пригинаючись попід чіпкими кущами, йти було значно легше. Сергій хотів був навіть роззутись, але згадка про каукана спинила його.

Однак прямовисні промені сонця і п'янкі випари тропічного лісу, що підступав до самісінького берега, швидко зламали опір організму. Сергій сів під кущем відпочити. Ноги неприємно тремтіли, руки теж. Він пожалкував, що не прихопив бодай бляшанку консервів. Треба було здобути хоч дичини.

Ряжанка поплентавсь у джунглі, але за годину ще дужче стомився, до того ж марно. Крім двох плазунів, нічого не здибав.

Десь ополудні дорога раптом урвалася, а до слуху вже хвилин із двадцять долинав монотонний гомін. Сергій думав, що то — завше неспокійні джунглі, але гомін дужчав і дужчав, як буває, коли наближаєшся до ярмарку. Й те, що постало перед очима, просто-таки вразило його. Величезне блакитне дзеркало вливалось у вузьке гирло, з якого вода спадала в карколомну прірву, глибоко внизу розбиваючись міріадами бризок, що хмарою встеляли ущелину.

І як він не здогадався раніш! Коли в озеро впадає річка, то воно мусить мати вихід і з протилежного боку. Проста істина, та ба. А їздив же торік із малим Альдо, мусив знати.

Чорна скеля незворушно застигла на протилежному березі. Сергій сумно дививсь на той бік. До скелі навпростець було не більше години ходу, але на шляху постав оцей водоскид. Годі й мріяти перепливти озеро саме тут. Біля порогів течія надто бурхлива — засмокче й кидоне у прірву. Не знатимуть люди, де й кісточки шукати.

Сергій скислився. Та й чи шукатиме хтось? Кому потрібен безрідний, самотній бурлака?..

Від такої думки на серці стало незатишно, і якась невідома сила ще дужче потягла його до лисої скелі. Та робити було нічого. Постоявши над водою, Сергій спроквола потягся вздовж берега назад. А коли стежина звернула від озера в ліс, раптом згадав, що неподалік гирла колись була пристань рибальських човнів Тальталя. Цікаво, чи позабирали тубільці свої піроги на нове місце? А бува, ще ні?..

Його сподівання справдились. На пристані, поперекидувана догори днищами, лежала вся рибальська флотилія Тальталя. Човники вишикувались у рівну, мов під мотузочку, шеренгу. Очевидно, тубільці мали намір поперетягати їх на своє нове стійбисько. Але човни на сонці порозсихались, і жоден із них не можна було використати без попередньої підготовки.

Сергій поглянув на годинник. Часу лишалось рівно стільки, аби до смерку повернутись у табурище. Отже, про якийсь ремонт годі сьогодні й думати. До того ж усе тіло аж гуло від утоми.

Вибравши серед «флотилії» два найпридатніші човники, Сергій постягав їх у воду, занурив і міцно припнув до пакола тонкими жилавими ліанами. Завтра він сюди повернеться, обов'язково, це вже вирішено остаточно...

Наступного ранку, нічого не відповівши на здивовані погляди співробітників, Сергій узяв торбину з харчами, понапихав повні кишені набоїв до карабіна й пішов до озера.

Човники за ніч добре замокли, й по обіді Ряжанка вже був коло бескиду, який чорним лобом звисав над синьою глибінню озера. Сховавши пірогу під скелею й завидна натягавши туди сухого бадилля, геолог приготувався до ночівлі. Ніч як і не спав, а схопився задовго до світанку. Стало моторошно в цій дикій самотині. Картав себе, що не подбав про свою безпеку. Було б хоч вогнище розікласти. Але вилазити зі схованки не наважився. Зрештою, якщо хижаки не винюхали його за цілу ніч, то перед світанком боятись нема чого. Певно, всі жертви, визначені на сьогодні, вже впали, й хижаки додивляються свій перший ситий сон.

Сергій нарешті зовсім заспокоївся й непомітно задрімав. Прокинувся від згуків, які линули над озером. Вона!.. Знову співає... Ряжанка слухав пісню, неспроможний навіть поворухнутись. Повільно виринало з-за лісу велике червоне сонце, немов розбуджене й приємно здивоване врочистим гімном на свою честь. А мелодія то здіймалась над уранішніми хвилями, то стихала, потім переходила в трагічне тужіння й знову вривалась. Сергій лежав у човні, вистеленому духмяним тропічним зіллям. Не бачив, хто співає, але дівчина ніби стояла йому перед очима, втілення незрозумілого, незбагненного трагізму.

Ряжанка перебував під гіпнозом, у якомусь трансі, екстазі. Якби був здатний міркувати, певно, подумав би про таємничу силу мистецтва, що межує з чарами. Але він не міг мислити. Він лише слухав. Незчувся навіть, як майже над головою в нього повітря перекреслила лискуча бронзова стрічка, впала у хвилі, здійнявши водограй синювато-білих бризок і за секунду-другу виринула звідти звичайною дівочою голівкою з мокрою косою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.docx)Ivan_bilyk_tanho.docx340 Кб3082
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.fb2)Ivan_bilyk_tanho.fb2905 Кб3274

Пошук на сайті: