Іван Білик - Танго (сторінка 34)

Танок тепер почався біля скелі. На вершечок її повилазили наречені. Кощава жриця встромила свою булаву в землю перед громадою. Підбіг якийсь чоловік і став поправляти булаву, прикладаючи до неї камінчик на довгому мотузочку. Сергій здогадався: вирівнює прямовисність, аби визначити, коли сонце досягне зеніту. Вирівнявши, той став до гурту. Нараз натовп стирлувався в протилежному від скелі кінці галявини. У продухвинку між листям, заюшений потом, Сергій бачив під булавою коротеньку тінь. Над морогом висла напружена тиша. Кожен стиг на місці, остерігаючись поворухнутися. Навіть малеча вгамувалась. Усі пильно дивилися туди, де визначалася мить Нового року. А тінь повільно коротшала й утікала. Раптом усе чорноголове озеро гойднулось. Різко задробив барабан, урвався, за секунду знову озвавсь і, дедалі набираючи швидкості та сили, почав напинати людські нерви. Сергій блимнув у бік скелі. Дівчата, скоцюрбившись навколінця, понахиляли голови до самого каменю. А барабан підсипав дроботи. Потім несподівано втих, і знову заспівали наречені. Цього разу їхній спів дуже нагадував тихе голосіння за небіжчиком, з чиєю втратою ще за життя змирились: і боляче опускати в яму, й хочеться якомога швидше відбути неминучий обов'язок. Змовкла пісня, й знову озвався барабан. То, певно, було знаком для дівчат, бо вони раптом посхоплювалися й збігли додолу. Й тільки тепер Сергій помітив у підошві скелі отвір. Наречені вервечкою зникли в ньому. Барабання дужчало й дужчало. Натовп застиг у напруженому очікуванні.

Півгодини лункого тороху здалися вічністю. Хвилинна стрілка на чорному циферблаті повільно наближалася до поділки «12». Одночасно втягалась під булаву тінь. І раптом над галявою впала тиша, від якої, здавалося, лопатимуть вушні перетинки. З продухвини вийшли всі четверо дівчат. У руках тримали бамбукові ноші, на яких сліпучо блищала проти сонця велика золота куля з кількома ріжками.

Сергій аж похолов. Так це ж і є те саме зображення Великого Духа Сонця, про яке розповідала Танго!

Дівчата поставили ноші біля печери й квапливо відійшли. А натовп скам’яніло стояв. Так тривало секунд, може, з двадцять. Та ось полинули дивні згуки. Спочатку тихо, а дедалі — дужче й дужче.

Коли музика урвалась, кощава жриця звелася, взяла булаву й махнула нею. Знову озвавсь барабан, і наречені спроквола понесли ноші назад до печери. А повернулися — натовп поплив дорогою до селища. Попереду тепер ішли вже четвірко дівчат. Танго низько схилила голову, й Сергієві здалося, що в неї на щоці блиснула сльоза...

Двадцять годин просидів Ряжанка на цьому сідалі. Незграбно злізши додолу, поплентався до озера. Ота золота куля тривожила й непокоїла його. Де взяло її це плем'я? Як розуміти ту казку, що йому розповіла Танго?

Й безпідставне, але дуже занепокоєння знову стисло його за серце. Було так, наче він не зробив чогось важливого, чого вже не можна виправити. Навіщо сюди заблукав? Збирався ж рятувати, а сидів мов сич на дереві. Що робити?..

Він раптом схопився й побіг туди, де мала бути Чорна скеля. Дорогою натрапив на вчорашню купу горіхів, але навіть не зупинився, хоч від голоду аж вітром хилило.

...Озеро з Чорної скелі видавалось малим і тихим. Видно було й водоскид праворуч, і гирло тальталівської річки на протилежному боці. Сергій зопалу мало не стрибнув зі скелі головою вниз, але згадав, що човен чекає його в ущелині, й побіг туди, спотикаючись і до крові роздираючи об кактуси й чагарі руки та обличчя. Треба щось робити, а що — не знав. Тільки квапився до човна, який довезе його в табір. А там люди. Все-таки люди, хай йому біс...

 

 

РОЗДІЛ 25

 

Пізно обляглись того вечора в таборі. Сергій нервово ходив навколо вогнища й докладно розповідав свою пригоду Буенавентурі. Він вирішив бути вищим за будь-які сварки, змагання та особисті симпатії чи антипатії.

Індіянин тільки слухав, обхопивши коліна руками, поблимуючи на мерехтливе полум'я.

 — Добре, сеньйоре начальник, — усміхнувся хлопець. — Це нашого страйку не стосується. Я згоден допомогти вам, якщо хочете... Тільки попереджаю, — Буено застережно підняв долоню, — вам доведеться, так би мовити, проковтнути ще одну пілюлю...

Сергій насторожився.

 — Ми негайно вирушимо до археологів.

Знову до того настирливого лікаря? Сергій уявив собі, як болгарин морщитиме носа, та іншого виходу не було.

# # #

 — Отже, ви, чоловіче, стверджуєте, що згуки вихоплюваалися саме з тієї кулі? — допитувався Абаджієв.

 — Так! Так мені здалося... Доки лунала музика, чи що воно там, люди нерухомо лежали долілиць.

 — А може, то співав хтось? Ота ваша знайома... Танго?.. Ну й дивне ж ім'я!..

 — Ні, докторе. Згук металевий. А спочатку якась морзянка чи писк. Наче з радіоприймача...

До гурту наблизився чоловік із тонкими різкуватими рисами.

 — Ернесто, ми завтра вирушаємо. На кілька днів, — звернувся Абаджієв до креола.

Той не здивувався. Він звик до таких несподіванок у поводженні болгарина.

 — Ти хоч мені, як начальникові експедиції, скажи, куди тебе закидає доля.

 — Нема коли, Ернесто. Вирушаємо. Але я дозволяю тобі супроводжувати нас. І для тебе робота знайдеться. Здається, ми зможемо нарешті з'ясувати те, що все життя мордує тебе, Ернесто: довідаємося, чому аборигени всіх трьох Америк вірили в бога Сонця!.. Але — не поспішаймо. В мого народу є таке прислів'я: «У квапливої сучки сліпі цуценята».

Сергій чомусь полегшено зітхнув й усміхнувся, згадавши український відповідник того прислів'я: «Швидко робиться — сліпе вродиться». Щире співчуття оцих людей дивно заспокоювало.

Ернесто погодився взяти участь у новоствореній експедиції: на цьому континенті стільки таємниць, що не буде нічого дивного, якщо натраплять на руїни стародавнього індіянського храму богові Сонця. Повинен же зберегтися десь бодай один, хоч його пращури, іспанські конквістадори, намагалися знищити все, що нагадувало б підкореним індіянам про їхню культуру та самотність.

Експедиція з чотирьох чоловік рано-вранці вирушила в дорогу, але до заходу сонця ледве дісталась табору геологів. Там, як і раніше, панував розбрат. На роботу ніхто не йшов і не збирався. Робітники групочками тулились побіля багать, мляво перемовляючись. Ряжанку всі зустріли напруженим мовчанням. Навіть до Буенавентури ніхто не привітався, але хлопець не звертав на це уваги. Мігуель принишк і сидів здебільшого в своєму наметі. Він не розумів, чому раптом оцей шофер, такий завзятий страйкар, уважай, один з найзапекліших крутіїв, раптом лишив своїх друзів і перейшов на бік начальника. Чемний і раніше, тепер Мігуель запобігливо здоровкався з усіма й роблено розтягав губи, хоч насторожений погляд свідчив про цілковиту розгубленість.

Біля входу в найкрайніший намет на пеньку, випроставши закуту в рейки ногу, сидів Матвій Коляда. Побачивши прибульців, незважаючи на хворобу, він досить швидко шугнув усередину. Сергій тільки плечима здвигнув. Невже цей паскудник думає, що йому хтось пригадуватиме його злочини? А не діждався б ти...

Ряжанка останнім часом рідко згадував про Коляду. Матвій день і ніч просиджував перед наметом, де якась добра душа завжди розкладала невеличку ватрочку. Низько схиливши чорну циганську чуприну, він мовчки похитувався з боку на бік, певно, й досі крутила потрощена кістка.

# # #

Коляда перебував у якомусь півзабутті. Сергій Ряжанка остаточно вибив його з колії. Матвій немов дивився сам на себе збоку й неначе крізь туман бачився в чорній холодній ямі. Вовча пастка... Колись у них на Житомирщині дядьки рили глибокі ями для звіра. Ось у таку потрапив і він, і вилазу з неї годі й шукати.

Ні, Матвій себе не звинувачував у боягузтві, боротьби він ніколи не уникав. Навпаки — усе життя боровся. Боровся, як умів, не добираючи зброї та засобів. На його думку, тільки у спорті є всілякі обмеження. Боксери, наприклад, не мають права бити одне одного нижче пояса. Але ж то у спорті. Життя — річ складніша, й Матвієві не раз доводилося користуватись отими так званими недозволеними засобами, нападати на супротивника зопалу, бити в спину. Йому теж віддячували тим самим, і Коляду це аніскільки не бентежило. Життя є життя, воно як та гладіаторська арена. Виживає той, хто дужчий, а головне — спритніший. Так його навчав ще батько, так вважав і сам він. А тут...

Коли тридцять другого року старого Коляду збиралися розкуркулювати, він притьмом здав усе рухоме й нерухоме до новоствореного колгоспу, а сам став у районі фінагентом. А сорок першого зробився головою районної управи. Його син Матвій натяг на себе чорно-сиву форму поліцая. Коли ж по двох роках служби окупантам відчув, що мундир перестає гріти, бо морозило від самої думки про партизанів, Матвій, простреливши литку, опинився в шпиталі.

Рік по війні його заслуги оцінили нові господарі Західної Німеччини. Якийсь час він старанно допомагав їм відсіювати «зерно від полови» в таборах для переміщених осіб, потім двічі переходив радянський кордон для зв'язку з частинами УПА. Останнього разу насилу виліз із халепи. На тому й урвалась його кар'єра, і він опинивсь аж у Штатах. Займався дрібною роботою, за яку відповідно й платили. Часом не знав, кому й прислужується, бо завдання давали щораз інші.

На останньому побаченні якийсь сер Джо сказав:

 — Коли уран буде знайдено, документи мусять опинитися в нас. О-ри-гі-на-ли. — Сер Джо навмисне вимовив це слово по складах: щоб уникнути будь-яких непорозумінь. І ще додав недвозначно: — І подбайте, аби не було їх кому відновити. Сподіваюся, сеньйоре Кольядо, ви мене зрозуміли? — Треба бути останнім телепнем, щоб не зрозуміти. Матвій розумів й інше — від таких слів можна в будь-який момент відмовитись, але тримав ту думку в собі. — Ця остання акція забезпечить вашу старість, сеньйоре Кольядо.

 — Сподіваюся, сер.

Правда, сподіватись Коляда не дуже сподівався, а діяти мусив. І все йшло гаразд. А тепер...

Коли б Сергій покинув тоді його під урвищем на вечерю койотам, коли б навіть пристрелив, — усе було б нормально. Так робив він сам, так мусили робити і його супротивники. А тепер Коляда сидів, обхопивши руками чубату голову, й тільки хитався з боку на бік, неспроможний збагнути, що з ним сталося. Коли повз намет хтось проходив, він нахилявся ще нижче, й з грудей йому вихоплювалось тяжке зітхання. Один з малоукраїнців, Панас, цибатий хлопець у брилі й постолах, навіть поспитав Сергія, де це «пана яконома» так понівечено, що й упізнати годі.

 — А ти в нього й спитай! — сердито відпарирував Ряжанка.

 — Питав, не кажуть. Тільки плачуть... — почухав закудлану потилицю Панас.

Невже? От тобі й герой. Так би мовити, покаяний грішник...

Але якщо до цього Сергій у хвилини найбільшого роздратування часом і шкодував, що не прошив тоді розбишаці лоба, то після розмови з Панасом навіть перестав думати про Матвія. Зрештою, важко визначити, хто з людей чинить злочин, а хто — добро. Хай йому грець, усе так складно й хитромудро попереплутувалось на цьому світі, що не диво й в'язи скрутити, розплутуючи...

# # #

Коли експедиція наближалась попід берегом до вузької ущелини, з якої того пам'ятного дня Сергій доп'явся по ліанах нагору, в нього защеміло серце. Йому раптом здалося, що вже пізно, що все скінчилось і Танго не можна врятувати. Може, в цей самий момент її приносять у жертву ненажерливому Великому Духові Сонця...

Така думка підшпигнула Сергія, й він мало не розтрощив пірогу об каменюччя. Йшов першим, спотикаючись та обдираючи руки об скелясті береги-стіни, немов за ним гналася зграя вовків. Як тільки ущелина несподівано скінчилася широкою горлянкою, всі поставали. До заходу сонця лишалось чимало часу, і їх тут могли помітити тубільці. Тоді не буде іншого виходу, як повертати голоблі. Та й чи втечеш? Згори, з кручі, легко перепинити будь-якого втікача. Кожен камінець із такої висоти перетворюється на загрозу, а нужденні пістолети, які висять на боці в Сергія та в Ернесто, — дитячі іграшки порівняно з індіянськими стрілами, жала яких змащені смертельною отрутою кураре.

Відступивши трохи назад, подорожні поховались у вузенькій ущелині. До заходу сонця треба десь пересидіти. Сергій накреслив на кам'яній стіні приблизний план священної галявини та печери. Судячи з усього, місцевість удень дуже гомінка, небезпечна. Треба перечекати до смерку. Але від холодної води починало крутити ноги. Буено виліз на розвідку й незабаром повернувся.

 — Неподалік у долині латочка мімози. Думаю, там і пересидимо, сеньйори.

Коли люди навперебіжки дісталися кущів, звідти, злякано захропівши, вискочив оцелот. Але місце вдалося досить-таки зручне. Поблизу, крім кількох потворних кактусів, не видно було ані деревини. Тут їх ніхто не міг наскочити ґвалтом. Та й сонце схилилось над обрієм, незабаром зайде. Часу лишалося не більше, як на дві-три сигарети.

Стомлені люди полягали спочити, але так, щоб увесь простір довкола був у куті їхнього зору.

Коли над вилоговиною смеркло, мандрівники швидко повилазили зі схованки й вервечкою подалися понад урвищем услід за Ряжанкою.

Попоколовшись об невидимі в темряві кактуси, нарешті увійшли в ліс і надибали стежку. Та сама кучугура кокосових горіхів і досі лежала посеред дороги. Спіткнувшись об неї, люди пішли далі. На галявині стало трохи видніше. Десь за деревами зійшов місяць, і край неба посвітлішав. Жертовна скеля зустріла їх таємничою продухвиного печери. Що там? Чи й досі лежить ота дивна куля? А бува, її вже забрали, сховали в неприступному схроні або й у самісінькому селищі?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.docx)Ivan_bilyk_tanho.docx340 Кб3043
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.fb2)Ivan_bilyk_tanho.fb2905 Кб3237

Пошук на сайті: