Танго - Іван Білик (сторінка 39)

 — Ви мене не лякайте Кубою, сеньйоре начальних. Тим більше, що я не комуніст. Ви це знаєте...

Сергій тихо посміхався. Щось вони з отим Абаджієвим увесь час підкреслюють, що не комуністи. Це, зрештою, стає підозрілим.

 — Нічого дивного, — нарешті заспокоївся індіянин. — Ми з доктором люди прості, а комуністи — то фанати. Через те й не належимо до їхньої партії. Я особисто навряд чи зміг би витримати такий спосіб життя. Постійне, вважайте, безробіття, переслідування на кожному кроці... А потім — їхня дисципліна. Це не кожен може знести.

 — Однак ти, мучачо, таки на їхньому боці.

 — Сеньйоре начальник!.. — знову зірвавсь на крикливці Буено, та вчасно блимнув на двері, за якими м'яко шаруділи чиїсь кроки. — Сеньйоре начальник, у партизанських загонах не самі лише комуністи. — Він, трохи подумавши, додав: — Маю надію на вашу скромність, сеньйоре начальник...

Сергій здивовано блимнув на нього. Отакої тобі! Заслужив довіри в індіянина...

 — І ти знайомий з тими... ну, що в лісі?

Буено поблажливо зареготав:

 — Сеньйоре начальник! Людський мозок дуже недосконало сконструйований. Якщо його надміру перевантажувати, болітиме скринька.

Він постукав себе пальцем по скроні й знову засміявсь, а Сергій вороже змовк. Індіянин почав користуватись недозволеними прийомами. Існують же якісь там закони ввічливості.

Ряжанка демонстративно встав і заходився копирсатись у шафі.

 — Ви кудись, либонь, зібралися, сеньйоре начальник ?

 — Я з позавчорашнього ранку нічого не їв, — буркнув Сергій.

 — Мене сеньйор доктор попросив затримати вас удома...

Що? Тільки цього бракувало. «Затримати!» Ряжанка остаточно розлютився.

 — Щось цікаве, сеньйоре начальник, — усміхнувся Буено, помітивши розлад у нервовій системі господаря.

Той хотів добре вилаяти нахабного індіянина, але в цю мить рипнули двері, й до кімнати, скидаючи на ходу плащі, увійшло двоє: лікар Абаджієв та археолог Ернесто. Креол ніс у руках мокру валізку.

Обидва схвильовані. Сергій подумав, що ці двоє, певно, натрапили на комендантський патруль, але Абаджієв сказав несподівано те, про що Ряжанка зараз і гадки не мав.

 — Ми, любий, оце порадилися й дійшли згоди поставити й вас до відома. — Він збуджено кахикнув. — Печера, в якій ми були... уранова. Ми не знаємо, чи знайшли ви якісь поклади, але... краще б не знаходили... Для всіх краще... Для всього людства.

 — Хто вам казав? — похопився Ряжанка.

 — Аналізи, любий.

 — Які аналізи?

 — Аналізи... наших стоптаних черевиків.

 — Що ви, докторе, верзете! — нервував Сергій. — Радіаційне випромінювання виходило з кулі.

 — Припустимо. Але де ж тоді взявся уран у нас на підборах? Ми ж ногами на кулю не ступали?

Сергій мовчав, звівши докупи брови.

 — Отже, печера таки радіаційна.

У кімнаті бриніла напружена тиша. Згодом озвався Ернесто:

 — Про це доктор довідався випадково. Просто йому спало на думку перевірити на радіацію всього себе. Ну й... На підборі в щілині лишилось кілька порошинок уранової смоли.

 — А куля! Ми ж усі бачили: лічильник Гейгера поблизу кулі збуджувався!

Абаджієв зітхнув:

 — Куля теж заражена. Не більше. А взагалі, нам пощастило, що ми тоді, перший раз, не дійшли до грота. Вчасно втекли. Спасибі цьому хлопцеві, — болгарин кивнув на Буенавентуру. — Добре, що в нього лічильник...

Ряжанка сидів, обхопивши голову руками. Йому в'явилась Танго в останній день під Чорною скелею: «Сьогодні Великий Дух Сонця забрав до себе Вамбо». Й раптом згадалась та сцена, що він її спостерігав з дерева: Новий рік.

 — Докторе! А як же оті... згуки?

Буено, який досі мовчав і тільки зиркав то на лікаря, то на вкраїнця, схопився з місця й заходивсь розчиняти валізку, яку приніс Ернесто. Сергій лише тепер збагнув, що то й не валізка, а магнітофон. Індіянин дістав шнур, пошукав очима розетку, встромив штепсель.

 — Усе стало на свої місця, сеньйоре начальник!

Сергій дивився й нічого не міг уторопати. Навіщо вони приперли магнітофон? Піснями його розважати? Він хотів був сказати їм, що марно пнуться, але від подиву тільки рота роззявив. Почулися згуки, схожі на ту таємничу симфонію, що линула над священною галявиною в день індіянського Нового року. Схожа... Не зовсім, але схожа!..

 — Це знахідка нашого Буено! — сказав Ернесто. — Таку музику ви чули тоді?

Ряжанка й досі не міг опам'ятатися.

 — Я випадково здогадався, сеньйоре начальник, — ніби вибачаючись, промовив індіянин. — То такий старовинний інструмент з бамбука. Його беруть у зуби й бринькають. А мелодію роблять губами. Розтуляють дужче — згук тонкий, розтуляють менше — товщий. На ньому, до речі, можна грати й лежачи. От ви, сеньйоре начальник, і не помітили тоді, хто грає. А згук ніби металевий. Через те що бамбукові пластинки сухі...

 — Правдоподібно? — поспитав Ернесто. — Цей запис я знайшов у етнографічному музеї.

Сергій не відповів. Усе, як казав Буено, стало на свої місця. Навіть те, що уранова жила раптом зникла. Тепер усе зрозуміло. Жилу перервало озеро. Просто розмило поклади урану. А та печера — з уранової смоли. Все ясно...

Ряжанка, увіп'явшись пальцями в чуприну, хитався з боку на бік, мов людина, в якої розламується від болю голова.

Він і не чув, як Ернесто з пафосом розповідав, що оте таємниче плем'я амазонок — то, певно, нащадки касти інкських жерців, які після завоювання материка іспанськими й португальськими конквістадорами відійшли в неприступні для білої людини місця, забравши з собою священних ідолів і золоті зображення всемогутнього бога Сонця.

У голові була ворожнеча. Сергія вже ніщо не цікавило. Він тільки хитався й підсвідомо повторював про себе два слова: «Все ясно... все ясно...»

Навіть не чув, як гості навшпиньки повиходили з кімнати, тихо причинивши двері.

 

 

РОЗДІЛ 28

 

Буено, Абаджієв і Ернесто поїхали до болгарина. Лікар мешкав у невеличкій двокімнатній квартирі в старому будиночку над океаном. Кімнати були незатишні, оскільки жив сам. До Америки Абаджієв потрапив після невдалого антифашистського повстання в Болгарії 1923 року. Відвоювавши добровольцем у лавах армії Сполучених Штатів, він вбирався повертатись на батьківщину, а тут сталося лихо: в автомобільній катастрофі загинули його єдина десятирічна донька Маргарита й синьоока дружина — квартеронка. Повернення не відбулось: у своєму віці лікар не зміг переступити через їхні могили...

Посідавши, хто на чому спромігся, чоловіки мовчки палили сигарети. Потім озвався Буено:

 — Мабуть, не треба було казати йому про уран, сеньйори...

Болгарин погасив недокурок і стомлено махнув рукою:

 — Він би й сам здогадався. Трохи заспокоївся б і здогадався. Інженерна логіка, Буено...

 — Уранова печера за кордоном, — з несміливою надією сказав хлопець.

Але Ернесто погасив ту надію:

 — Що для міжнародної корпорації якийсь там кордон!

 — Я на інше маю надії, — мовив лікар. — Щось у нього в очах...

 — Сподіваюся, докторе, ви не забули, що то військовий злочинець? — уїдливо зіщулив очі індіянин.

Абаджієв сумно зітхнув.

Після тривалої мовчанки розмова зійшла на інше. Ернесто млів душею за ту неоціненну знахідку, що таким ґвалтовним чином вислизнула йому з рук: зображення прадавнього індіянського бога Сонця.

Буено запропонував організувати пошук викраденої кулі. Маттео Кольядо, на його думку, не міг самотужки здолати величезну відстань навіть до найближчого міста, та ще й з недужою ногою. А що, коли він загинув од голоду або став жертвою хижаків? Тоді оте золоте сонце лежить собі десь у джунглях і чекає, поки по нього прийдуть. Як на це сеньйори?

Що ж, гіпотеза скидається на правду, але зараз про це нема чого й думати. Принаймні до кінця дощів'я. А за довгі місяці злив природа тропіків настілька зміниться, що годі знайти не те що свої торішні сліди, а навіть того місця, де вони були.

# # #

Сергій лишився на самоті з думками. Але думок, власне, не було. Сама порожнеча. Та ще — підсвідомий намір, безапеляційний, мов інстинкт...

Він роздягся, ліг під ковдру й заснув міцним сном, як людина, що нарешті знайшла вихід з лабіринта. Збудив обережний стукіт у двері. Покоївка запитувала, чи не можна в сеньйора прибрати. Сергій спросоння блимнув на безлад у номері й тільки плечима здвигнув. Але таки встав і одягся. Знову ввійшла дівчина. Чи не принести сеньйорові чогось попоїсти? Ряжанка невиразно мугикнув. Що за причепа? Та коли вона принесла тацю тарілок, у нього розбурхався такий апетит, що в шлунок спочатку булькнула вся пляшка кока-коли, потім якийсь солодкий пудинг, а далі й грубенький біфштекс.

Потому Ряжанка щось довго пригадував, але так і не згадавши, вдяг плаща й вийшов з готелю. Дощ пересідався, й коли за п'ятнадцять хвилин Сергій зупинив таксі, на заході спахнула червона заграва. Місто відповіло їй мільйонами різноколірних вогнів та мереживом реклам. Біля будинку фірми Ряжанка мовчки поклав на плече водієві руку й тицьнув йому зібганий папірець. Здивований таксист схопився й послужливо розчинив щедрому пасажирові дверцята.

Вікна контори ще світилися. В кріслі, нога за ногу, сиділа Муча, а над нею схилився Левонтій Горбатюк. Почувши кроки, сахнувсь од дівчини, й вуса йому розгублено настовбурчились, але збагнувши, що великої небезпеки немає, поволеньки попливли до вух. Муча нервово запалила сигарету. Сергій буркнув, не привітавшись:

 — Дай ключі!

Левко забелькотав:

 — Там ще той... поодчиняно. До роботи потягло? А ніч уже ж...

Ряжанка нетерпляче простяг руку:

 — Ключі від сейфів!

Горбатюк дістав з кишені в'язку й мовчки подав.

Сергій увійшов до свого кабінету й сів за стіл. Згодом рипнули сінешні двері, певно Левко повів свою кралю кудись у безпечніше місце... В кімнаті було поночі, але Сергій не здогадувавсь увімкнути світло. Лише за годину важко звівся, підійшов до сейфа, довго тицяв ключем у шпаринку, нарешті відімкнув, одхилив важкі дверцята й заходивсь викидати зсередини все на підлогу: папки, стоси паперу, книжки, рулони креслень, знову папки та папірці. У синій темряві кімнати невиразно забіліла гора мотлоху. Сергій відгорнув його ногою насеред підлоги, дістав запальничку. Блідий гарячий язичок лизнув згорток рулону й несміливо поліз угору, потім обережно, щоб не згаснути, переплигнув на сусідню папку, але, не здолавши слабкими ще силами цупкого картону, повернувсь у інший бік, до тонких папірців, що жужма стовбурчилися поряд.

У кімнаті раптом стало видно, мов удень. Сергій чипів над палаючою купою, не владний зрушити з місця. Горіли наслідки його більш як дворічної праці. А він не жалкував. Просто його паралізовував сам вигляд оцього незвичайного багаття. Відступив лише тоді, коли полум'я вдарило в обличчя. Позадкував і сів у крісло біля столу. Приміщення сповнилось диму й пекучого чаду. З очей побігли сльози. Ряжанка розтирав їх кулаками, але з місця не рушав. А коли вся купа взялася червоним жаром, устав і розворушив її носаком. Спідсподу вихопились яскраві язики, дожираючи рештки паперу. Поступово кімнату оповивали червонувато-сині посмерки. Сергій додибав до дверей, штовхнув їх ногою і мало не впав од пружного струменя чистого повітря. Отямившись, вибіг надвір і перевів подих. Навіть не помітив, де взявся Левонтій.

 — Що за той?.. Де горить? — тривожно зашморгав носом Горбатюк і раптом, мов опарений, шугонув у двері, наразившись на густу хмару їдучого диму. Тоді притьмом вихопився надвір і щомоці заволав:

 — Той!.. Полі-і-ція!..

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.docx)Ivan_bilyk_tanho.docx340 Кб3087
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.fb2)Ivan_bilyk_tanho.fb2905 Кб3283

Пошук на сайті: