Іван Білик - Танго (сторінка 40)

Та Сергій вже віддалявся освітленою благенькими ліхтариками вулицею. Далі звернув за ріг і неквапом почовгав до центра, мов людина, якій немає більш куди поспішати. Години за півтори поминув галасливий майдан, і ноги поволі привели до малесенького, не дуже чепурного кабаре майже на околиці міста. Там і прокуняв над кількома пляшками кальвадосу цілу ніч. До нього раз чи двічі підсідали якісь дівчата, але, одлякані важким поглядом запалених од диму та смутку очей, відходили. У голові в Сергія снувалася лише одна настирлива думка. Ні, вона вже не вивертала йому душу. Тільки притамовано пекла, як задавнена виразка шлунка. З життям у нього тепер припинилися всі дебети-кредити і сальдо від'ємне. Це вже остаточно. Питання часу. В цей самий мент, у далеких джунглях, можливо, підводить риску й Танго. Але вона щаслива. Вона пішла на смерть заради чогось. Принаймні не від безвихіддя. А його тут більше ніщо не втримує. В нього на цьому світі немає нічого... Навіть... того, що є в кожного жебрака: батьківщини.

Сергій тупо дививсь на естраду, де щойно віддригали геджелями п'ять напівроздягнених красунь, а тепер джаз пиляв модне танго — новину останнього карнавалу. Воно за цю ніч повторювалося стільки разів, що нарешті й Ряжанка звернув увагу.

«Белла бамбіна-а-а...»

До чого ж нудотна річ! Невже оці людці відчувають якусь насолоду, кульгавши на вичовганому дансингу під затерті згуки танго? Так оце і є та сама їхня розвалена мета життя?..

Сергія попросили з кабаре, коли зійшло сонце й почав накрапати дощ. Денні шиночки ще не відчинялися. Скрізь повишкірювались непривітні зелені рубцюваті жалюзі. Ряжанка підняв комір плаща й, не добираючи напрямку, почовгав уздовж понівеченого хідника. Дощ припускав. Годин за кілька ноги принесли його до знайомого завулка. Й несподівано перед очима виріс Буено й силоміць потяг Сергія під чиюсь браму. Тут злива не дошкуляла.

 — Тобі що треба, мучачо? — стомлено прорипів Ряжанка.

 — Не ходіть туди! — зажебонів індіянин, кивнувши в той бік, де під дощем плакали окаті вікна готелю. Сергій зателепувато дививсь на Буенавентуру. Водій добре знав цей погляд. Він хутко вибіг з підворіття й за хвилину повернувсь із Абаджієвим.

 — Вам, любий, зараз у готелі з'являтись протипоказано. Вашою персоною зацікавилася поліція. Буено сьогодні вранці ходив у контору одержати розрахунок і про все дізнався від Мучі. Ваш друг і земляк пан Горбатюк подав на вас розшук... Але ми якось зарадимо справі. На нас ви можете покластися!

Абаджієв узяв його за лікоть. Сергієві здалося, що ніс у лікаря почав глузливо морщитись. Але не те дратувало зараз. Чого ці люди не дадуть йому спокою?

Ряжанка випручався й шугнув у зливу, яка періщила мов з-під ринви. Лікар та водій метнулись услід, але він уже підходив до готелю. Ті постояли під брамою ще з годину, потім, не помітивши всередині ніякої метушні, сіли у випадкове таксі й поїхали. Виходить, поліції там немає? А питали ж про Сергія. Це Буенавентурі розповіла сама покоївка...

Індіянин обурювався:

 — Хіба так годиться, сеньйоре доктор? Ми ж, мов йолопи, пантрували під зливою, щоб не потрапив до рук поліції, а він — ось вам: ще й сіпається, наче ми його чимось образили. Онде на вас рубця сухого немає — хоч викрути. І я теж...

 — Дарма, дарма, — вгамовував хлопця лікар. — Він тепер у такому стані, що до нього не треба дуже прискіпуватись.

Водій бурчав:

 — У такому стані! А ви думаєте, сеньйоре доктор, що в мене стан був райдужний, коли я ціле літо мусив бути поруч із ним? Таки ж не слід забувати, сеньйоре доктор, що то — військовий злочинець...

Таксист, очевидячки, зацікавився розмовою, раз у раз блимаючи в люстерко на двох промоклих пасажирів. Болгарин помалу торкнув товариша ліктем:

 — Добре, мучачо, облиш на потім...

Біля задрипаненької кав'ярні вони відпустили таксі й зайшли в приміщення. Тоді Абаджієв згадав, що забувся відіслати написаний ще звечора лист, і пірнув знову під густониття дощу, махнувши індіянинові:

 — Ти посидь, я зараз. Чого мокнутимеш марно?

Буено повагався й увійшов у прочинені двері. Після таких подій йому аж ніяк не хотілось лишатися самому. В кав'ярні було майже порожньо. Час великих злив люди, вільні від роботи, здебільшого пересиджують удома, й ресторани та інші заклади цього призначення виповнюються лише ввечері.

За шинквасом, спершись на лікті, стояв бармен, спроквола жуючи гумку. Посеред зали двоє бороданів непевного віку про щось досить жваво сперечались англійською мовою. Буено проминув їх, кинувши в бік бармена: «Два кухлі імбирного!» — й подався до найдальшого столика під вікном, у півмороці спочатку не розгледівши циганкуватого чолов'ягу, який, похитуючись, марно намагався влучити монетою в щілинку музичного автомата. Аж нарешті-таки влучив, і приміщення сповнили млосні зітхання: «Белла бамбі-на-а-а...» Коли ж той обернувся обличчям до світла, Буено мало не присів од несподіванки: Маттео Кольядо! Він стояв, широко розіставивши ноги, п'яний як хміль, і ледве бачив, що перед ним діється. Потім повільно, зигзагами поплентався до свого столика.

Буено вмить опинився поруч.

 — Салуд, сеньйоре Маттео! Не сподівались такої зустрічі?

Коляда довго й мляво блимав каламутними сивими очима, нарешті-таки впізнав його й розквасив губи:

 — С-сідай, індіянине... С-сьогодні... я п-пригощаю.

 — З якої це радості? — вишкірився хлопець.

 — С-сідай, кажу,.. Радість... у мене... Розумієш?.. Лікар сказав: «Лей-ке-мі-я»... Розумієш тепер?.. Радість, угу, радість...

Він грюкнувся лобом об тарілку й заскиглив. Буено схопив його всіма п’ятьма за чорного кучерявого чуба й підвів голову. На щоці в п'яного прилип шматок яєчні.

 — Де куля! ?

Матвій перестав плакати.

 — Яка... куля?

Буено гаркнув йому просто у вічі:

 — Куля де, кажу?!

В каламутних очах Матвія майнула тінь думки, але він не одразу здогадався, що від нього вимагається.

 — А-а... куля... Немає кулі... — промимрив він нарешті й більше нічого не сказав, знову тихо заскавулівши.

Довго термосив Буено п'яного, аж доки не стала ясною драма, що розігралась отого тропічного ранку в джунглях...

# # #

Усю ніч просидів Коляда в нірці під скелею, не наважуючись навіть розвести вогню. Скориставшись відсутністю в таборі людей, він вивів з кошарки найкращу кобилку, прихопив у хащах давно вже прикмічену золоту кулю, обгорнену цупким гумовим комбінезоном, і, старанно заплутавши сліди, подався в напрямку на Сан-Хосе, де його найменше могли шукати. Звідти ходять літаки на Буенос-Айрес. Матвій за ввесь день не дав конячині спочити, й тепер вона стояла, похнюпивши голову, голодна й ненапоєна. Коляда однією рукою міцно тримав повідок, а іншою стискав заряджений браунінг, готовий випустити всю обойму в першу ж тінь, яка промайне попереду. Так минула ніч. Над верхівками дерев з'явилося золоте око сонця. Стомлений, але нетерплячий, Коляда стриножив кобилу трохи попастись, а сам заходився розгортати скарб, який мав зробити його незалежною людиною. Певне ж, у кулі дуже багато золота, коли він насилу підсадив її вчора на шкапу...

Матвій розгорнув цупкий гумовий сповиток, і проти сонця засяяв дивовижний золотий предмет із чималими ріжками-променями. Коляда сторожко озирнувсь на всі боки, але докруж панувала незворушна тиша. Тільки пташині голоси бриніли в теплому повітрі. За крок чи півтора починався крутий бескид, а там, унизу, парувала туманцем не дуже широка, але, певне, глибока та бурхлива річка. Матвій вирішив обачливо відсунути свою здобич геть далі від кручі, та цієї миті раптом дико захропла коняка й стала дибки, припнута вуздечкою до своєї ж ноги. Матвій упав долілиць і добув з кишені браунінг. Ляснуло три постріли, й луна повторила їх кількакрат. У хащах завовтузилося щось чорне й велике. Шкапина знову стала дибки й позадкувала, і доки Матвій отямився, турнула копитом кулю з кручі. Золота куля, підстрибуючи з виступу на виступ, жалібно гупала й невтримно летіла вниз. Коляда, опам'ятавшись, ухопив костура й покульгав шукати узвозу. Та доки знайшов, триклятої золотої кулі не було й гадки.

Лаючись, мало не стогнучи від болю та люті, Коляда лише по обіді здерсь на шкапу й кроком подався далі. Те, заради чого вчинив усю цю аферу, несподівано вислизло з рук. А вороття до табору вже не було...

# # #

Матвієві й на думку не спадало, що та куля вкоротила йому життя. Він скаржився Буенавентурі на Сергія Ряжанку та «його розтрибогом прокляті уранові рудники».

Буено послухав-послухав, плюнув спересердя й подався до дверей, забувши й про пиво на столі. Коляда дивився йому вслід. Та ось брязнули двері, й увійшов мокрий як хлющ Абаджієв. Спочатку здивовано блимнув на розгніваного Буенавентуру, потім скинув капелюха й чемно вклонився Коляді.

У сінях Буено поспитав:

 — Ви тут бували й раніше?

 — Ні.

 — А бармена знаєте?

 — Вперше бачу.

Хлопець став мов ошелешений:

 — Так до кого ж то ви поздоровкались?!

Лікар задоволено всміхнувся:

 — До секретаря радянського посольства, мучачо! Але ти не хвилюйся: він не п'яничка... Мало що могло прикрого статися з людиною... — По-своєму зрозумів збудженість Буенавентури Абаджієв.

Індіянин чіпко вхопив його за рукав, потяг до дверей і розчинив навстіж:

 — Оцього типа ви називаєте секретарем радянського посольства?! А ви забули, як у джунглях перев'язували йому ногу?!

Лікар знестямки заходився протирати окуляри. 3-від темного кутка на нього втупивсь каламутними очима Коляда.

 — Чекай, друже, тут щось не те...

Він причинив двері, бо на них уже з цікавістю дивилися й напівсонний бармен і ті двоє англійців з бородами, й став квапливо пояснювати:

 — Розумієш, мучачо, ми познайомилися з ним у редакції газети «Аурора», куди я маю звичку частенько навідуватись... І одного такого дня оцей... Бондаренко привіз до редакції матеріал... розумієш, про твого начальника експедиції Сергія... Військовий злочинець і таке інше… Потім це з'явилося в газеті...

Буено перебив лікаря:

 — Сеньйоре доктор! Тут якась жахлива афера, а ми ось уже третій рік є її учасниками! Це той самий тип, що вкрав золоту кулю! їдьмо! Негайно, сеньйоре доктор!

Не даючи лікареві отямитись, він потяг його під зливу. Надворі шаленіла негода. Завивав вітер, куйовдячи й мало не до самої землі нахиляючи дерева. Пасма скісного дощу сікли по обличчі, а двоє нетерпляче пантрували таксі...

Сергій Ряжанка спочатку не обзивавсь, як не грюкали у двері. Однак покоївка запевнила, що він там. Нарешті-таки прочовгали кроки й клацнув у шпарині ключ.

 — Ви жертва страшної авантюри, сеньйоре начальник! — ледве переступивши поріг, вигукнув Буено й розповів Сергієві геть усе.

Але Ряжанка байдуже дививсь у вікно. На нього ніщо не діяло. Він уже ні в віщо не вірив. Левко — дурень і кретин, не може того бути, щоб він до такого додумався. Ці двоє знову хочуть його кудись ушелепати. Годі з нього...

Він погодився одягтись лише тоді, коли лікар сказав:

 — Добре. Поїдемо з вами до редакції. Я теж повинен пересвідчитися... До речі, не лякайтесь: газета далеко не комуністична. її видає запеклий ліберал.

# # #

У редакції вирувало життя, не залежне від пори року та злив. Газетярі всього світу чимось схожі між собою. Вранці читач повинен будь-що отримати останні вісті. Редактор політичного відділу сеньйор Геварес, який позаторік опублікував замітку про військового злочинця з кумедним прізвищем, передчуваючи нову сенсацію, охоче погодивсь виконувати роль арбітра. Як тільки увійшли до напівпорожньої кав'ярні, де й досі куняв за столиком Коляда, сеньйор Геварес промовив:

 — Так, це той самий, що приніс тоді матеріал. Він назвався секретарем радянського посольства. Я навіть не вважав за необхідне перевірити факти, бо він приїхав до редакції на лімузині з дипломатичним номером і червоним прапорцем.

Сергій Ряжанка повільно попростував поміж столиками до Матвія, ще повільніше взяв його за петельки, звів на ноги — і раптом з усього маху затопив йому кулаком межи очі, аж рука отерпла.

Буено з Абаджієвим метнулися туди, вхопили Сергія попід пахви й вивели в сіни. Матвій, крекчучи й розтираючи заюшене обличчя, мовчки й діловито підводився з підлоги. Сергій тремтів усім тілом.

 — Мучачо, — прохрипів він, — ти можеш упіймати таксі?

 — Навіщо вам, сеньйоре начальник?

Сергієві перехопило подих:

 — Віддати один старий борг...

Таксі, яке привезло їх сюди, стояло поряд, але Абаджієв подумав, що в такому стані людина може легко зробитись убійником, через те й сказав:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.docx)Ivan_bilyk_tanho.docx340 Кб3082
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tanho.fb2)Ivan_bilyk_tanho.fb2905 Кб3274

Пошук на сайті: