Осталось було трохи припасів хліба, муки, пшона, картофель, — всьо се поволі минулось, бо діти живі, хочуть їсти. Всьо вийшло, остався лише голий борщ[27][27], а до борщу хліба — ні шматочка. Ось чому-то Катерина пійшла в куток, щоби діти не виділи, і залилась гіркими…
А діти, звичайно, як діти: позасідали собі коло стола та й жебонять собі весело, заглядаючи в борщ, що парував з глиняної миски і відбивав в своїм зеркалі кучеряві голови дітей, відбивав хатнє вікно, а крізь вікно цілу околицю.
— Дивіть, — каже старший хлопчик до других, — я бачу в борщі вас всіх і себе!
— А я виджу вікно, — обізвалось друге, — а там дальше синє небо з білими хмарочками…
— А я виджу ворота і вербу коло воріт…
— А диви! — підхопив знов старший хлопчина, — ось ворота відчиняються, хтось до нас іде… тільки не можу добре розпізнати, хто се такий… Мамо, хтось до нас іде! — обернувся він до матері.
І справді! В сінях далося чути муркотанє, подібне до гомону, який видає, літаючи, велика муха або джміль. “Се дід Макар!” — промовив хлопчина ніби сам до себе. В сій же хвилі отворились двері і на порозі показався дід Макар — старий, згорблений чоловік, з сивим від вітру збуреним волосєм, з сивою бородою, з перевішеними через плечі торбами, з поморщеними, свіжо подряпаними лицями і з попідбиваними очима.
— Слава Ісусу Христу![28][28] — сказав він з низьким поклоном перед образами. Він оперся о закривлену палицю і став вголос відмовляти молитви: “Отче наш”, “Богородице Діво”, а відтак став поминати умерших: “Пом’яни, Господи, усопших отців і маток, пом’яни браття, сестриці, свекрухи, швагри й зовиці[29][29], що в чистових[30][30] муках- зістають, нізвідки рятунку не мають… Пом’яни, Господи, усопшого раба Божого Симеона і дай єму світлість вічную, отвори ему врата небеснії…” Скінчивши свої молитви і поминаня, випростувався і став розглядатись по хаті, мовби дожидаючи милостині.
Катерина обтерла запаскою[31][31] сльози і приступила до діда Макара.
— Діду, — стала вона з жалем говорити, — най вас Бог споможе… Ще я ніколи не відпустила убогого з порожніми руками, аж нині не маю вам що дати… Видить се Бог милосердний!..
— Гм, гм, не маєш що дати, — говорив дід ніби з докором, — а от на столі стоїть борщ. Чому ж не маєш що дати?
— Ну, то сідайте, діду, беріть ложку та їжте, будьте в нас нині гостем.
Дід Макар наблизився поважним кроком до стола і сів коло миски.
— Ге, діточки! — почав він підлещуватись до дітей, — на столі борщик стоїть, тілько я у вас не виджу хлібця на столі…
— Бо нема в нас хліба, — відповів старший хлопчик з розумними очима, — вже три дні нема і нема з чого спечи.
— То зле, голубчики мої, коли нема хліба, треба єго звідкись роздобути.
Він зняв з себе одну торбу, поставив собі на коліна і почав з неї виймати окрушки хліба.
— А ось маєте, голубчики, хлібець, їжте з борщиком, — говорив він, кладучи перед кождою дитиною окрушок, — а як з’їсте, то я ще добуду.
Діти дивились спочатку якось несміливо то на хліб, то на діда. Та, видно, їм так і запах хлібець святий, бо кожде брало за свій кусень і їло з борщем.
— Катерино, — кликнув він, — а ти чого стоїш в куті та хлипаєш? Чи то що поможе? Скажи сама! От ходи до гурту, бери хліб та кріпися, бо вже тільки снасть[32][32] з тебе… Тут плач нічого не поможе, ще раз кажу. Тут треба мудро роздумати, що робити…
— Ах, порадьте, дідусю, порадьте! — лебеділа[33][33] Катерина. — Бо вже сама не знаю, що мені робити: чи втопитись, чи в землю провалитись…
— Не гніви Бога, дурна жінко! — обурився з повагою дід Макар. — Така бесіда лише гріх на душу стягає!
Вона наблизилася до стола і глянула на свої діти, та ще більший біль пірвав єї за серце. Недавно єї чоловік, добрий робітник, трудящий господар, не давав їй з дітьми голодувати, а тепер ось до чого дійшло! Єї діти сидять коло голого борщу і їдять дідівський хліб… Хоч і як збиралось їй на новий плач, та она вже не плакала, бажаючи почути від діда розумне слово.
— Сядь-но отут коло мене, небого, — почав до неї ласкавим голосом дід Макар, — і слухай, що я тобі буду говорити. Пічну від мого власного клопоту… Ото видиш, я віднині зістаю без даху, без захисту. Тая клята п’яниця Танька вигнала мене, викинула з хати. А знаєш за що? За те, що я єї вгомоняв[34][34], щоби не пила, щоби постаткувала[35][35]. А она за теє ось що зі мною зробила, та ще й набила на дорогу, подряпала пазурами, аж люде милосердяться[36][36] наді мною. Ну, дісталось і єї від мене, але що ж? Завсігди я віднині бездомний, беззахисний, як та билина в полі. Для того я ото до тебе обертаюсь[37][37], чи би ти не прийняла мене до себе на квартиру? — не чекаючи Катерининої відповіді, говорив він дальше:
— А тепер щодо твого горя. Велике оно, безграничне і бездонне, як те море, — се кождому відомо. Тільки тут плач та чорні думки нічого не поможуть. Ти мусиш погодитися[38][38] з долею, мусиш випогодити свій розум[39][39] і взятись до невсипущої праці задля тих дітей, щоб їм дати яку раду, поки хоч двоє старших стане на себе робити й тобі помагати. А тимчасом, якби ти мене до себе прийняла, то й я, може б, тобі хоч трохи поміг. От ти пійдеш де на роботу, а я буду дома, припильную дітей, а пійду я межи люде, то все принесу хлібця, часом і кусник сала, і який гріш, та й поділюся своїм добром з твоїми дітьми… Ну, що ж , Катерино? Годишся на те, що я кажу? Говори!
Катерина мовчала, їй не могло поміститися в голові, як єї діти можуть їсти хліб з Макарових торбів і що сказав би на се небіжчик, єї чоловік. Она була в душі противна предложению діда Макара.
— Що ж? Ти мовчиш? — спитав дід докірливо. — Ти гордуєш, відпихаєш від себе мою прихильну руку? Ну, роби, як сама знаєш… ,
Катерина глянула на Макара. З наїженими бровами, з нахмуреним високим лисим чолом він видався їй в тій хвилі страшним, однак з єго тусклих сірих очей так і промовляла до єї якась невимовна доброта, прихильність, величавість[40][40]… “Що ж, — подумала она собі, — гріх гнівити старого, а тим більше не приймити бездомного старця в хату. Нехай хіба робить, як хоче, не буду ему противитись, хоч та єго підмога, що він мені хоче давати, не видаєсь[41][41] мені нічим, як тілько старечою примхою. Голодний голодного не нагодує…”
— Добре, — сказала вона по хвилі, — оставайтесь у нас, діду… Я думаю-от, сама не знаю що… така вже в мене тепер голова важка…
— Ну, то хвалити Бога, що не гордуєш, — сказав урадуваний дід. — Не бійся, я тобі в хаті не заберу багато місця. От де-небудь в кутику, а літом пересплю й на приспі або на горі[42][42], а все-таки матиму пристановище…
Дід поглянув на миску. Діти за той час з’їли трохи борщу, а решта застигла.
— Ну, Катерино, — почав він дальше, — коли межи нами прийшло до згоди, то мусимо заїсти могорич… Підлий борщу, коли є, та сядь заїж, покріпися…
Катерина підлила гарячого борщу, дід Макар добув з торби свіжого хліба…
— Їжте, голубчики, — заохочував він діти, — і ти, господине, бери нашого хліба… Ми тобі позичаєм, поки на свій заробиш, — додав він, усміхаючись.
І голодна челядь сербала каламутну теч[43][43], їла з великим смаком голий борщ, кріпилась до борби з житем.
З’їли весь борщ що до краплі.
Дід Макар положив ложку на столі і перехрестився побожно три рази до образів.
— Ось і поживився, — сказав він, — дякувати Господу Богу та й тобі, господине! Добрий борщ, кислий, видно, старий, такий, як я люблю… Що ж, Микольцю? — звернувся він до старшого хлопця. — Тобі вже, либонь, кінчиться сьомий рік, може б, ти зачав учитися читати, ге?
— Де вже ему вчитись читати! — вмішалась Катерина. — До школи не має-таки в чім ходити, ну та й з дітьми мусить хтось зістати, коли я пійду з хати. А хто ж зістане, як не він, найстарший?
— Ну, то я тебе, Микольцю, сам буду вчити читати, як тілько буду в хаті: вечорами, деколи вдень. Що ж, маєш охоту до науки?
— Чому ні? — відповів хлопчик. — Тілько я книжки не маю.
— Се нічого! — сказав дід. — Книжка у мене є старенька, а як підучишся, то й більше книжок роздобудемо, та й будемо читати, аж серце зрадуєсь… Будеш мені мою молодість нагадувати, гей, гей! Тілько я, голубчику. Трохи вже недовиджаю; та се не вадить: як заложу на ніс окуляри, то ще букви розберу, не бійся…