Бордуляк Тимофій
Перший раз
Щойно на світ Божий стало займатись, а мати і старший брат спали, коли Параня збудилась зі сну. Она мала перший раз в своїм життю йти в поле жати, і вже страх як з великою нетерпеливістю очікувала она того ранку… Она схопилася з постелі, розглянулась по хаті, і видалось їй напричуд, що она вже не малий дівчук, яким була дотепер, але вже велика, слушна[1] дівчина, що десь і того розуму та поваги у неї набралося, чого дотепер цілком по собі не замічала. Она причепурилась наборзі[2], вхопила коновки[3], побігла до криниці, принесла до хати води і розпалила в печі на обід.
— Чого ти, Параню, чим боржій[4] вже зірвалася та берешся не до своєї роботи? Тобі ще спати б! — докоряла мати дочці, збираючися сама варити обід.
— Ет, мамо, тепер не пора спати, коли зачинаються жнива; тепер хіба самі лінюхи сплять, ті, що не хочуть робити,— відказала Параня з великою повагою, крутнулась на одній ніжці і побігла до комори, де на кілочку висів єї новий серп.
Мати лиш усміхнулась та похитала головою… Она тішилась в душі своєю донечкою-робітницею, своєю потіхою на старі літа, хоч і не давала по собі пізнати тої утіхи.
Парані минав заледве чотирнадцятий рік життя, вона була хорошою білявочкою, чорноокою, чорнобровою, єї тіло стало щойно розвиватися, мов той пупляшок[5][5] рожі. Не одному могло б видатись, що се навіть гріх заставляти до тяжкої роботи таку ще не розвинену цвітку. Однак в селянськім стані на се не зважають…
Мати Парані була убогою вдовою, мала всього хатку з огородцем і оден загінчик[6][6] поля. Із сього годі прожити, для того треба йти на панський лан жати за сніп, а своє нехай за той час[7][7] чекає; а як своє жито буде вже само проситися під серп, і клонитися, і опадати, тогді хоч би вночі при місяцеві можна своє вижати.
Дотепер ходила вдова на жнива з сином, та ось сего року «підросла» вже Параня,— то нехай і она йде, втрійку все-таки більше зароблять… Параня й без того рвалась до роботи, а коли мати нагадала про жниво і принесла для неї з міста новий серп, то Параня аж скакала з великої радості і плескала в долоні.
Та сего ранку она вже тішилась найбільше, бо ж сей ранок видався для неї якимсь великим празником, а день, в котрім она мала йти в поле жати і перший раз в житю побіч матері омитись потом тяжкої праці, мав бути переломом в єї житю… Відтепер набік ляльки і дитинячі забавки, а замість них серп до рук і праця, невсипуща праця так довго, як довго віку на сім світі. Та чи єсть тут чого так дуже тішитися? Бідна дитина!..
Параня побігла до комори, здійняла з кілочка серп, принесла до хати і, оглянувши єго зі всіх боків уже Бог знає котрий раз, положила на столі; потім подивилася до маленького зеркальця на стіні, поправила собі на голові неслухняний космик волося, що все вилазив з-за уха, і, співаючи впівголосу якусь пісеньку, побігла до стодільчини будити старшого брата, що спав блаженним сном на сіні, мовби єму і в думці не було йти нині жати.
— Ану, Іване! Лінтяю, вставай! — закликала Параня срібним голосочком, а коли Іван і вусом не моргнув на єї поклик, тогді Параня давай єго термосити, давай за ноги тягнути.
Вкінці[8][8] Іван збудився, протер очі.
— Що таке? Горить, чи що? — спитав він, здивований.
— Не горить, а час вже вставати. В хаті вже обід доварюєсь! — закликала Параня.— Ану, виходи зі стодоли на світ Божий, умийся зимною[9][9] водою та Богу молися, бо вже люде збираються, та й нам пора йти жати!
— Ов! Яка мені жниця, як з клоччя батіг! — проворкотів Іван і хотів знову положитися на запашне сіно, але Параня не дала, вхопила єго за руку і силоміць тягнула надвір. Якраз зійшло сонце і золотим промінем ударило просто в створені двері стодільчини. Іван зірвався на рівні ноги, і обоє молоді люде розсміялися голосним реготом.
Незадовго й обід[10][10] був на столі, обід скромненький і пісненький, як звичайно в бідних людей і то ще напереднівку[11][11],— такий обід, що коло него не потрібно довго гаяти часу. Відтак всі троє забрали серпи, не забули також на полуденок[12][12], що складався з прісної палянички і кількох огірочків, заперли хату і пішли улицею вздовж села.
До них прилучалось все більше женців, бо попереднього дня панський тивун[13][13] оголосив початок жнива на панськім лані, а вкінці назбиралась спора[14][14] громадка. Попереду йшли дівчата, за дівчатами хлопці, а позаду старші жінки і молодиці суміш з чоловіками і старшими дядьками. Всі були убого повбирані, а дехто навіть дрантиве, як звичайно найбіднійші люде в селі і безземельні халупники, що йшли на панський лан жати за копу, щоб заробити собі дещо на прожиток. Липневе сонце щойно зійшло з-за обрію і оживило своїм благодатним світлом цілу вселенну, донедавна погружену в глибокім сні. На стодолах клекотали бузьки, по плотах скакали горобчики і весело цвірінькали, а пестрі[15][15] метелики перелітали з цвітки на цвітку та упивалися пахучою росою. Земля усміхалася, синє небо усміхалося, і женчики були веселі: дівчата щебетали, мов ті пташечки, хлопці весело гомоніли, а старші позаду розмовляли повагом.
Між тим дівчата все оглядалися від часу, мовби їм чого недоставало. І справді, їм недоставало старого дядька Прокопа. Був то старий парубок і великий сміхун. Що-небудь він скаже, то чоловік, що его слухая, не зітримає, мусить сміятись, аж за боки триматися, а дівчатам того тільки й треба. І вже они єго любили, того дядька Прокопа, душі за ним не чули. Де-небудь єго здибають, так зараз беруть межи себе та й: говори, дядьку! оповідай всяку всячину!.. Однак сим разом дядько Прокіп ішов з самого заду. Не знати, чи він справді забув дома Богу помолитися, чи то сей красний, літній ранок так зворушив єго поетичну душу, досить, що він тримав у руках капелюх і, йдучи позаду громадки женців, відмовляв набожно молитви впівголосу. Старші уважали се річію довсім[16][16] природною, бо ж прецінь[17][17] не раз можна спіткати чоловіка, що йде селом або полем і молиться Богу, але дівчата, звичайно вітрогони, мусили й тут знайти щось смішного. Котрась шепнула: «Дивіть, дядько Прокіп молиться Богу, дядько Прокіп без отченашу обідав…».[18][18] І як почули другі, що дядько Прокіп нині без отченашу обідав, так давай сміятися, хихотатись, і вже через цілу дорогу не було у них іншої бесіди, як тілько про се, що дядько Прокіп без отченашу обідав. А Параня сміялась вже найбільше, їй було невисказано любо, що ось-то она йде поруч з дівчатами-відданицями, котрі ще вчора уважали єї за підростка, а нині приняли до свого гурту як подругу, бо ж прецінь має серп в руках і йде не на забаву, а на жниво.
А дядько Прокіп, хоч і чує, що дівчата сміються, хоч і видить, що они все за ним оглядаються, хоч і знає, що они хотіли б мати єго між собою, однак не подаєсь покусі. Все йде позаду і молиться Богу, мовби хотів їм сказати: «Смійтеся здорові, а мені в тій хвилі не до того; я мушу подякувати Богу за те, що не пороснув градом на людську працю, бо десь там між людськими полями і мій клаптик жита доходить…»
Прийшли вкінці на панський лан, і тут всі розпаювалися[19][19]. Члени поодиноких родин сходились докупи і разом ставали до роботи. Параня з матір’ю і зі старшим братом зійшлися також разом, заняли одну полосу, перехрестились набожно по три рази і стали жати.
— Ану-но ти, сороко чорноока, берися до роботи! — закликав до Парані дядько Прокіп, котрий зі своєю родиною заняв сусідній загін.— Будемо видіти, чи вмієш ти так само серпом вивівати[20][20], як по дорозі хихи-сміхи виправляти.
Параня почервоніла, мов квітка, зі встиду, коли почула дядькові слова. Они видались їй справедливим докором за те, що она по дорозі сміялась, мовби дядько без отченашу обідав, і тепер жалувала в душі і каялась того, що вже не вернеся, та не знала навіть, як дядькові відповісти, що сказати.
Параня, лиха сама на себе, стала завзятущо жати… Що набере жменю стебел, то серпом чах! — і кладе позад себе на сніп; серп полискуєсь, мов змія, жито шелестить, дівчина жне…
— Поволі, дитинко, поволі! — остерігала мати.— Ти ще непривична, коби-сь не врізала собі руки…
А дядько Прокіп був таки трохи цікавий[21][21]. Він підступив ближче до дівчини і, накладаючи до люльки тютюну, став пильно приглядатися молодій жниці.