— Ге-ге-ге! — закликав старий по хвилі,— нівроку, нівроку, нівроку! Та она жне, як стара, готова ще всіх нас випередити…
Тут уже Параня, заохочена похвалою дядька Прокопа, уважала за потрібне конче щось сказати, іначе могли б єї уважати за немову[22][22]… Она, не перестаючи жати, відказала:
— Вже кого як кого, але вас, дядьку, то таки, певно, випереджу, коли ви, замість серпом жати, будете люльочку пакати…
— А диви, яка робітниця! Ще й мене до роботи жене… Гей, кумо Марисько!— звернувся він до Параниної матері.— Лагодься до весіля, бо таким робітницям, як твоя доня, не довго дівувати…
— Смійтеся, смійтеся! — відказала гордовито вдова Мариська,— та не вречіть[23][23] мені дівку…
— Не бійся, кумо Марисько! Вже мені, такому старому собаці, не вречи твоєї дочки,— відповів дядько Прокіп.— Коли я тебе саму не врік тогді, як ти пишалася чорними бровами, а я, чорновусий паруб’яга, обертав тобою на музиках, як тою стебелинкою, а все заглядав в твої чорні очі, то тепер вже не вречу твоєї дочки… Ей, кумо Марисько, то-то було колись весело! Не правда?
— А йди собі, старий! — закликала вдова Мариська і махнула серпом.— Діти слухають, а він мені буде теревені гнути та нагадувати, як ще баба дівкою була…
Всі розсміялися, а дядько Прокіп, попакуючи люльку і усміхаючись із вдоволенем, пішов на своє місце та став жати, серпом вимахувати.
А вдова Мариська таки не оперлася[24][24] покусі, таки нагадала собі той час, коли она була ще молодою дівчиною та витанцьовувала з Прокопом, і рішила в своїй голові, що таки справді було тогді весело. Она собі нагадала також, що Прокіп навіть до неї сватався колись, та вже він, бідняга, якось ніколи не мав до того щастя та й так лишився парубком аж до сивого волоса.
Сонце підносилося усе вище вгору, ранній холодок улітав, а замість него ставало чимраз гарячійше. На небі нігде не видко ні найменшої хмарки, нізвідки не дихне вітрець, гарячий піт чимраз більше обливає женців, але вони не устають в роботі[25][25], серпи полискуються, чахкають, жито шелестить… Мов ті мурашки, що не зважають на денну спеку, а все ідуть дальше в своїм поході, так само женці все вперед поступають в роботі. Перед ними чимраз менше незжатого жита, поза ними чимраз більше стерні… Женці в полі при роботі — се для мене красний зворушаючий вид[26][26]. На той вид огортає мене якесь неописане, богоговійне почуванє, я клоню чоло перед тою величною працею і віддаю честь рукам, що тої праці піднялися. Та чого они такі бідні, такі забуті, ті чорні, порепані руки? Та чи скоро прийде для них лучча доля, відраднійша будучність[27][27] для тих голодних, захлялих робітників-хліборобів? Гей, Господи Боже, зглянься, допоможи та прискори той час!..
Параня ані разу не пристала[28][28], ані почула втоми. Она йшла разом зі старшими, личко єї зарум’янилось, хустина впала на плечі, короткі перстінчики[29][29] волосся, що не далися заплести в косу, розбурхались і, мов віночок, окружали еї чоло. Та она, мов знаючи, що єї з тим до лиця, дала їм волю і все жала та жала, лише від часу до часу випрямлялась та запаскою овіювала своє розпалене лице.
Вкінці сонце піднеслось до найвищої висоти і сипало на землю, мов грань, гарячим промінем, стало парно, мов у бані, настав полудень.
Дядько Прокіп подивився на сонце, глянув на тінь і крикнув зі всеї сили:
— Гей, люде, християне! Ану погляньте вгору: он де сонце! А тінь від людини маленька, як чорний песик при ногах… Час вже хіба відпочити та покріпитись, чим Бог послав!..
Женці мов чекали на той поклик, кожде кидав серп та біжить до торбини з чорним хлібом, з часником, з огірочком. Всі розтаборились і стали полуднати, а Парані ще ніколи не смакували так, як сьогодні, паляниця з огірочком. Всі веселі, балакають, сміються, жартують, а дехто, попоївши, витягнувся ліниво на сирій землі і лежить в якійсь одеревілості: не то він спить, бо на сон нема часу, не то чуває, бо обоятний[30][30] на те, що другі говорять. Він приник до святої земленьки і лежить на ній непорушне, мовби хотів за той короткий час набрати з тої землі свіжої сили до дальшої праці…
* * *
Сонце зайшло вже. Вечір зближаєся скорою ходою, на небі стали показоватися зірки. З панського лану вертала громадка женців тою самою дорогою і в тім самім порядку, в якім ішли рано в поле. Не було між ними лише старших жінок, бо ті пійшли скорше додому варити вечерю. Всі женці, а особливо молодіж, були веселі, немов вертали з весіля, а не від тяжкої праці. Дівчата попереду співали пісні, а хлопці весело жартовали або співали разом з дівчатами.
Лиш одна Параня була якось не своя… Она нажала цілу копу[31][31], так само як кождий пересічний[32][32] жнець. Через цілий день, як довго тривала робота, не чула она втоми, аж коли робота скінчилася і люде пустилися в дорогу додому, почула Параня в собі нагло якусь охлялість, неповоротність в руках, в ногах і в цілім тілі. Бідна дівчина була ще непривична до так тяжкої праці, она перший раз в житю перебула той «іспит зрілості», з того і втомилась. Однак за другим, за третім разом людина набирає вправи[33][33], а тогді і втоми в такім степені не чує. Се річ звичайна… Найбільшим бажанням Парані було не дати по собі пізнати того умученя перед другими, щоби з неї ніхто не сміявся, і для того удавала она веселість і бадьорість. Дівчата співали, і она також силувалася співати, хоч чула добре, що у неї, нема до того ні найменшої охоти. Дядько Прокін ішов поруч з молодіжію і оповідав смішності, з чого всі заходились від реготу. І Параня також сміялася, але она чула добре, що єї сміх не такий, як удругих, она навіть не знала гаразд, що таке смішне дядько Прокіп говорить…
З-за овиду[34][34] викотився круглолиций місяць. Вечір став чудово гарний, величавий… До села було вже недалеко, а дівчаїа, мов навмисне, звільняли[35][35] ходу, щоб довше бути разом, та повеселитися після цілоденної праці, та наслухатись смішних оповідань дядька Прокопа.
Але дядько Прокіп був іншої гадки, як дівчата; ему було спішно повечеряти та заритись де в солому на нічний відпочинок, для того і сам ішов скорше і підганяв дівчат до скоршого ходу.
— Ану, козоньки! — говорив він.— Не приставайте ви так дуже, а поспішайте скорше, бо тепер не Великдень з гагілками, а жнива, час гарячий, треба йти спати, щоб завтра знов стати до роботи…
І дівчата, раді не раді, мусили підбігати за, дядьком Прокопом.
Вкінці прийшли до села, і тут громадка людей стала чимраз зменшатись. Тут то там хтось з людей зближався до своїх воріт та й прощався зпрочими: «Добраніч, дядьку!.. Добраніч, подруженьки! А кличте нас завтра рано, не втікайте!..»
Вдова Мариська чекала вже на свої діти з вечерою, з пісненькою, скромненькою… Діти прийшли. Параня не впала до хати зі співом і гамором, як се дотепер бувало, а вступила поважно, тихо, повісила серп на кілочку під образом, сама сіла на лавці і тяжко зітхнула. Она виглядала мов та пташка, прибита сльотою, що опустила крильця і вже не здібна[36][36] до дальшого лету.
— А що.Параню,— заговорила мати,— втомилася дуже? правда?
— Втомилася, мамо,— відповіла дівчина,— ми всі троє нажали по копі…
— Правда? А я тобі все казала: не дурій! Жни поволі, розважно,— докоряла мати,— а ти все рвалася цілий день наперед, як дурна коза, щоби всіх, навіть матір, випередити… Пам’ятай же, май розум на другий раз та роби вміру, після сили[37][37], як Бог приказав, а тепер сідай вечеряти та йди спати, відпочинь…
Їй жаль було своєї єдиної донечки, кришечки, що так утомилась цілоденною працею в полі… Але она потішалася тим, що єї доня вдалася ні в кого, тілько в неї, в свою маму… Вдова Мариська пригадала собі, що і она колись так само втомилась, коли вийшла малою дівчиною перший раз на жниво, але потім набрала вправи й уміркуваня[38][38], так що і втоми опісля не було чути… Вдова Мариська пригадала собі, що она колись за молодих літ була першою робітницею в селі, та що, власне, для того, хоч она, сирота, нічого не мала, посватав єї небіжчик чоловік… Так і Параню хтось посватає — рішила она в своїй голові — може, навіть який багацький син… Бо ж з неї робиться красна дівчинка, а яка роботяща, моя донечка, голубонька єдина… Господи Боже, благослови єї та дай їй добру долю…