— А в тебе є гроші?
— Є, далебі, є і червінці і таляри. Усе те буде ваше, коли Ганя буде вільна…
Харциз усміхнувся злобно:
— Ну, заспокійся, побачимо…
За гроші більше не питав. Він знав, де вони сховані.
Павлусь справді заспокоївся. Хоч як харциз йому не подобався, він собі міркував, що за гроші все зробить. Тож то зрадіє, як сестру викупить і визволить та привезе додому! Харциз відгадав думку хлопця і був певний, що він не втече, а буде його держатися.
Коло полудня натрапили на невеличку ватагу татарських купців, що вертались із Киева в Крим.
Було їх не більше, як двадцять людей. Вони сиділи то на конях, то на татарських арбах, навантажених усяким крамом. Воліклися поволі. Вони зараз спостерегли харциза і пристанули.
Харциз, в'їхавши між них, став щось по-татарськи розповідати, показуючи на Павлуся. Його взяли татари з коня і стали оглядати. Мацали за руки й ноги, повертали його головою і дивились в зуби, достоту так, як роблять купці із скотом на базарі. У Павлуся зродилось лихе прочуття. Він догадувався, що харциз продає його татарам.
Впевнився у своєму почутті, коли татарин виймав, гаманець 'з грішми і став їх числити на руку харцизові, що не злазив з коня. Він сховав гроші в кишеню і, заговоривши ще кілька слів, завернув коня й подався в степ.
— Дядьку, дядечку, чого мене лишаєте? — кричав Павлусь. Він хотів за ними бігти.
Харциз оглянувся й каже:
— Шукай, дурню, сестри; вони тобі дорогу покажуть.
Павлуся придержав татарин за руку:
— Не втікала, бо зв'язала тебе на мотузок; твій тато спродав мені тебе…
— Який він мені у чорта тато! — кричав сердито Павлусь, а наздогін харцизові гукнув:
— Продав ти мене, Юдо. Бог тебе напевно покарає!
Харциз був дуже вдоволений. Добув без труду коня, сідло з червінцями, та ще й за хлопця гроші взяв. Тепер поїде де-небудь у город і загуляє, загуляє, аж чортам стане заздро. Він почав співати, аж луна по степу пішла.
Він був такий зайнятий собою та тим, як він загуляє, що не зважав ні на що. Кілька разів із радощів потягнув коня нагайкою і їхав так до вечора. Був голодний. Коли так де-небудь поживитися…
Аж ось побачив ватагу козаків, що над'їхали з протилежного боку. З ними не радо хотів харциз стрінутися, аби часом не трапити на якого знайомого. Про нього недобра слава ходила по Україні. Його знали, як потурнака, харциза, що зарізав би рідного батька. Чимало було в нього гріхів на душі. Він показував татарам дорогу в Україну, крав козацькі коні, хлопців та дівчат, де трапилося, і перепродував татарам. Тепер наткнувся він на козаків так неждано, що нікуди було втекти. Напевно зловлять на аркан або уб'ють з рушниці, а так, то може ще вибрехатися. В Україні не був уже кілька років, змінився з лиця й може ніхто його не пізнає.
Він здійняв шапку і став вигукувати:
— Пугу, пугу!
То була ватага Недолі.
Харциз під'їхав ближче.
— Братики, козаки! Слава Богу, що я з вами стрінувся…
— Ти звідкіля?
— Я з татарської неволі втік. П'ять літ мене поганці мучили, та вдалось мені на татарському краденому коні втекти. Десять днів степом їхав та хіба сирою рибою живився, бо й кресива в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте, братці, .що-небудь їсти.
— Ну, гарно, — каже Недоля, — будь нашим гостем. Дайте йому що-небудь їсти.
Козаки подали йому кілька сухарів та сушеної риби. Він, не злазивши з коня, заїдав, аж тріщало. Козаки почали до нього пильно приглядатись. Особливо Непорадний оглядав його на всі боки.
— Добрий у тебе кінь, небоже, звідкіля ти його взяв? — питає Непорадний.
— Татаринові вкрав, прости Боже гріха, — каже харциз, усміхаючись.
— Пане сотнику, — каже Непорадний, — він бреше, цього коня я знаю, це той, що хлопець на ньому втік, і сідло те саме. Харциз поблід.
— Про якого хлопця, — каже, — ви говорите? Я нічого не знаю.
— Ось зараз будеш знати, чортів сину, — крикнув Непорадний і вмить закинув йому петлю на голову.
Харциз став оборонятись, та відразу кинулось на нього кілька козаків. Його стягнули з коня і зв'язали.
— А дивіть, хлопці, — каже один, — і Петрові пістолі має.
— Признайся, душогубе, де ти хлопця дів? — гримнув Недоля.
Харциз мовчав. Козаки обступили його кругом і оглядали.
— Хлопці, нам ночувати пора. Розпаліть вогонь, а відтак припекти його залізом, поки не скаже 'правди.
До харциза наблизився й татарин, що тепер пристав до козаків.
Він заговорив до нього кілька слів по-татарськи.
Харциз мовчав.
— Я його знаю, — каже татарин до сотника. — Він потурнак, татарам служить, людей продає. Його звуть Карим. Харциз поблід ще більше, тепер йому амінь.
— Егеж, це той Карий! Його ціла Задніпрянщина знає, жінки дітей ним лякають… Ось ти, небоже, знав, де охорони шукати!..
— Чи ти скажеш вже раз, де ти хлопця запропастив? — питає Недоля. — Я з тебе шкуру зняти накажу.
— Я продав його татарським крамарям.
— Панове молодці, в сідлі ще заховані є гроші, так як були.
— Панове товариші, — питає Недоля, — зробімо над цим безбожником суд. Він відрікся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджував братів своїх, продавав християнські діти поганцям. Що йому за це зробити?
— Смерть! — гукали козаки.
Вони готові були кинутися на нього й розірвати на шматки.
—- Чуєш, Гусейне, — каже Недоля до татарина, — візьми його і скарай на голову.
Татарин махнув ножем і відрізав голову харцизові. Тоді взяв Карого за ногу й поволік у степ.
Проклін Павлусів здійснився.
VII
Павлусь заспокоївся. Він сидів на татарській арбі, підігнувши коліна під бороду і задумався, що йому тепер робити. Татарин підсунув йому кусок паляниці й кухоль молока. Павлусь був дуже голодний. Він з‘їв паляницю і випив молоко, не знаючи, що воно кобиляче.
“Може воно так ліпше”, подумав Павлусь, “що я між татар попався. Вони мене завезуть у Крим, то може й сестру легше знайду”.
— А куди ви їдете? — осмілився запитати Павлусь.
— Ми їдемо в Крим, і ти їдеш з нами. Як будеш добрий, то й тобі буде добре.
Татари видавались Павлусеві якимись добрячими людьми, не такими, як ті, що Спасівку грабили. Це були крамарі, такі самі, як ті, що не раз у Спасівку заходили.
Хлопець повеселішав і почав татар цікаво розпитувати про все. Він їм подобався. За кілька днів він освоївся з таким життям. Помагав татарам у всьому і вчився запопадливо татарської мови. Він був понятливий, і татари не могли надивуватись тому. Інші бранці були якісь неприступні, дикі, все плакали, а Павлусь, вивчивши татарські слова, послугувався ними в розмові.
— Ти від нас не втечеш? — питає його раз найстарший татарин із сивою бородою.
— А куди мені втікати? Без коня, без зброї? Мені між вами добре. Я й не знав, що між вами такі добрячі люди бувають…
— Ми купці. Ти лишися з нами, прийми нашу віру.
— Я ще не знаю, яка ваша віра. А хіба ж між вами хрещених нема?
— Нема. Ти мусиш виректися хреста, плюнути на нього.
Павлусь плюнув би татаринові в очі за таку зневагу християнської віри.
— Я насамперед хочу вивчити вашу мову, а це потім…
— Добре, добре!— говорив татарин — Коли станеш мослемом, то й вільний будеш, а потому можеш до великої почести у нас дійти… ти гарний хлопець. Не один з ваших був у нас великим везиром у падишаха в Царгороді…
— А що це падишах?
— Не знаєш? То цар турецький, дуже великий пан, знаєш?
— Того не знаю. У нас в Україні немає царів, а є гетьман, а на Січі кошовий отаман…
— То ще більший. Вашого гетьмана, можуть скинути і вибрати другого. А в нас не так. У нас хто вродиться падишахом чи ханом, то вже й до смерти ним буде…
— А кілько ви за мене заплатили тій собаці? — питає іншим разом татарина.
— Двадцять золотих.
— Ов, так мало! — каже Павлусь, сміючись.
— – А ти вартий більше?
— Я був би вам дав за себе вдесятеро стільки.
— Хіба ж у тебе є гроші?