— А як той знахар називається?
— От цікавий! Сказати б тобі ще, де він живе? Вибачай. Не можу Проте, не радив би я вашому братові до нього заходити. Він з чортякою побратаний і все має кілька чортенят на послугах, за чурів значить. Так коли до нього наблизиться хто нехрещений, то йому зараз зірвуть голову, а тулуб з душею в пекло понесуть.
— То він татар не може лікувати, як так…
— Тож бо й є, що він лікує усіх, і татар і скотів… лиш не в своїй печері, а дома в недужого… Та чого ми стали?
— Я розв'яжу тобі руки…
— О, ні, вибачай, я ще хочу жити! Як вернусь ні з чим, то Мустафа звелить мені голову відрубати; хай рубає тобі, а не мені, розв'язати себе не дам…
Павлусь стиснув коня ногами і почав утікати. Татарин таки налякався. Він Павлуся таки придержав і розтяв ножем мотуза.
— Еге, татарине, я без тебе не лишуся. Ти мусиш поїхати зо мною до мого пана і все гарненько розповісти, бо мені не повірять.
Татарин хотів утікати, але Павлусь ухопив його коня за поводи. Татарин закляв люто і вийняв ножа.
— Хочеш мене зарізати? Добре. Мені все одно. Заріжеш ти, то не відрубають голови. Мені з головою краще вмирати. Та це тобі не поможе. Кінь мій побіжить додому, за мною почнуть шукати й уся правда вийде наверх, бо мій пан мене любить за те, що я так скоро вивчився татарської мови, та ще до вас пристану геть! Ну, ріж!
Павлусь пустив поводи і наставив шию. Того лише татарин ждав. Він завернув коня і почав щосили втікати. Павлусь став за ним гнати і кричав:
— Агов, чортів сину, пожди!…
“Ну, слава Богові, одв'язався. Тепер мені до табуна вертатись, бо цей диявол задалеко мене завів. Я знаю, що в татар менше карають, як бранець сам вернеться. Моя казка про знахаря була добра. Геть татаринові голову замакітрив. Попробую колись удруге, може вдасться. Та й ще не на коні мені втікати, а пішки бур'янами”.
Павлусь вернувся до табуна над вечором.
Коли Мустафі донесли про втечу Павлуся та ще про крадіж найкращого коня, він зараз розіслав гінців і назначив таку кару: сто нагаїв дротяних на спину, а коли від цього не здохне, так продати його першому стрічному татаринові. Але Павлусь вернувся сам. Про це повідомили Мустафу і він перемінив свій засуд на двадцять дротянок і продати. Кару мали виконати в оселі Сулеймана на очах усіх невільників, щоб їм відійшла охота втікати.
Коли Павлусеві сказали, він ні трохи не злякався. Він був певний, що свята Покрова й тут його заступить.
Якби й нічого не сталося, Павлусь заснув міцнимі сном…
На другий день рано його привели до оселі. Тут на майдан позганяли всіх невільників. Павлусь поглянув на них і помітив Остапа Швидкого, що стояв у гурті і втирав сльози. Йому жаль було малого земляка. Кару мав виконати потурнак Ібрагім; а в нього була тверда рука.
Він вийшов на середину і став невільникам пояснювати, за що Павлусь буде покараний, що Мустафа-ефенді засудив його зразу на сто дротянок, та відтак у превеликій своїй ласкавості зменшив йому на двадцять.
Мстафа-ефенді відчинив вікно і придивлявся, чи його засуд буде виконаний та яке зробить враження на невільників.
В тій хвилині в'їхав у ворота якийсь мулла, а за ним кілька багато вдягнених слуг. Усі розступились. Він заїхав усередину й проголосив співучим, трохи гугнавим, голосом:
—- Слухайте, невірні джаври! Мій пан, ханський Девлет-ґірей Ібрагім і улюбленець — нехай йому Аллах дасть довгий вік, — звелів у своїй ласкавості запитати вас, невірних українських бранців, чи не знає хто, де перебуває син його милости Девлет-ґірея, славний лицар Мустафа-ага, що того літа ходив з загоном воювати невірних на Україну для слави Аллаха і його пророка Магомеда. Хто виявить його місце, стане достойний його ласки й нагороди його милости. Хто ж би це затаїв, може готуватися вже тепер на смерть, бо його повісять.
Один татарин взявся ознайомити те саме по-українськи. Тоді Павлусь виступив перед муллу і сказав по-татарски:
— Я знаю, де перебуває твій пан. Мулла подивився згірдливо на Павлуся.
— Ти не можеш цього знати, бо ти вже тут довше, а це сталося цього літа.
Ібрагім потурнак, зігнувшись у три погибелі перед муллою, потвердив, що Павлуся привезли цього літа.
— Так? Ну, говори! А як збрешеш одне слово, то вріжу тобі язика.
— Не тобі скажу, а твому панові.
Мулла закусив губи.
— Цього невільника забираю зараз до його милости Девлет-ґірея Ібрагіма. Від тепер він під моєю рукою.
Усі невільники ахнули. Вони раділи, що Павлуся минула кара.
— Сідай на коня і їдь зо мною.
Тоді Павлусь підступив під дворище і спитав Мустафу:
— Чи тепер велиш бити, чи аж вернуся від його милости?
Мустафа стягнув брови з досади.
Павлусь засміявся йому в вічі. Він знав, що тепер над ним могуча рука Девлет-ґірея і його тепер ніхто не сміє торкнути.
VIII
Девлет-ґірей Ібрагім мешкав у столиці кримського хана в Бахчісараї. З Коджамбаку треба було їхати туди яких три дні. За час тої дороги обдумав собі Павлусь, що йому робити далі.
Спершу він дуже радів, що викрутився від строгої кари, і тепер почувався зовсім безпечний. Цю щасливу нагоду хотів він використати на те, щоб відшукати й освободити сестру. Він уложив собі цілий план. Знав добре, що Мустафа-ага певно живий у полковника і що його знайдуть, як лиш покаже їм дорогу. За це відкриття може надіятися великої нагороди, а навіть свободи, а тоді вернеться разом із сестрою в Україну. Він і не думав про те, щоб без сестри вертатися й вірив, що йому Бог поможе сестру відшукати.
Коли наблизився до Бахчісараю, побачив щось таке, чого дотепер йому не довелось на очі бачити. Здалека від сходу сонця ясніло щось високе з білими плямами на вершку.
— Що це таке? — спитав Павлусь у мулли.
— Це гори.
Павлусь не зрозумів, бо такого татарського слова ще не чував. Він не допитувався більше. Це пояснив йому інший татарин, що знав українську мову. Павлусь з роду гір не бачив. Йому стало лячно.
— Хіба ж: ми туди поїдемо?
— Ні, Бахчісарай перед горами.
І справді перед ними лежало місто, столиця татарського хана. Про нього він чув від дідуся і рад був, що його побачить. Дворище Девлет-ґірея лежало по тім боці міста. І випало їхати довгими вузькими вуличками. Домівки великі, оточені високим муром, вкриті червоним або зеленим череп'ям. Поміж дворищами густі садки, з яких під цю пору опадало листя.
По дорозі стрічали піших і кінних татар. Вони кланялися муллі і вступалися з дороги.
Заїхали в дворище Девлет-ґірея. Воно дуже подобало на оселю Сулеймана. Служба вже повідомила Девлет-ґірея, що мулла вертається з якимсь молодим джавром, і він вийшов на рундук та замахав на муллу рукою, щоб зараз перед нього явився.
Служба забрала від них коні, і мулла повів Павлуся нагору до свого пана.
— Хай буде прославлений Аллах! Мир тобі, могутній пане! Мулла, твій вірний слуга, чолом тобі б'є. Салем алейкум!
Мулла вклонився низько головою, відтак приложив руку до чола, загнув нею в повітрю лук до грудей і звідси зробив рукою низький поклін.
— Вітай, добрий мулло! Що приносиш? Алейкум салем!
— Цей молодий джавр, невільник твого слуги Сулеймана з Коджамбаку, говорить, що знає, де твій достойний син Мустафа-ага.
— Приклич сюди українського перекладача! — заговорив Девлет-ґірей до чорного слуги.
За той час Павлусь міг придивитись до Девлет-ґірея. Це був хлоп дужий та вже старший, з довгою сивою бородою.
— Не треба, пане, перекладача — обізвався сміло Павлусь і вклонився низько по-татарськи Девлет-ґірееві: — Я сам вмію по-татарськи розмовитись…
— Ти ж недавно між нами…
— Недавно, а ваша мова мені подобалась.
— Гарний з тебе хлопець… Тобі й віра наша сподобається, як між нами лишишся, а тоді жде тебе гарна будучність. “Собача ваша віра!” подумав Павлусь.
— Говори, що знаєш про мого сина, та гляди, як твої слова будуть правдиві, жде тебе велика нагорода, але як збрешеш, то хай тебе Аллах…
— Я скажу правду, лише не доповім усього, бо сам не знаю. Я бачив на вічі Мустафу-агу в бою, але що відтак з ним сталося, це знає моя сестра Ганна Судаківна.