За сестрою – Андрій Чайковський

— Цього року, мабуть, урожай буде, — каже Панас.

— Дай Господи! Щоб лише в злу годину не вимовити…

— Ходив я сьогодні вранці в царину, — аж душа радіє, таке все повиростало.

— Щоб хоч сарани не було…

— От і не говори! Хай свята Покрова заступить, — сказав Панас і перехрестився…

— Та я цього не бажаю, але всяко буває…

В цій хвилині надбіг гурток малих хлопців, що гнались за дівчатами ровесницями та вигукували, сміючись…

— Мурашки, ховайте подушки, татари йдуть…

— Не викликуй чорта з пекла! — гукнув дід Андрій.

Та хлопці на це не зважали, а ганяли далі. Один хлопець піймав Ганю за плече та так сіпнув, що дівчина впала на землю. В цій хвилині прискочив до нього Павлусь і схопив за в'язи.

— Як” ти смієш? Це моя сестра…

Цей обернувся і вхопив Павлуся теж.

Стали борикатися.

Павлусів противник був старший і дужчий. Він ухопив Павлуся півперек і тиснув цупко руками. Оба червоні, мов буряки, стали змагатися. Зараз обступили їх інші і придивлялися, хто кого переможе, хоч усім здавалося, що Павлусь не дасть ради.

Та воно не так сталося. Павлусь підніс вгору свого противника та, як лише цей відстав від землі, розмахнув ним і кинув на землю.

Тому стало соромно і лежачи ще, він став Павлуся бити кулаками…

— Гов! Півні! — гукнув якийсь парубок і вмить розірвав воюючих… — Досить з вас, обидва ви славні козаки будете…

Хлопців наче б водою обілляв…

—— Не зачіпай Гані, — говорив Павлусь, — ніхто не сміє її торкнути, а то поб'ю…

— Хіба ж вона мальована? Чого лізе до гурту таке “не чіпай мене”…

— Павлусю, ходи сюди! — закликав дід Андрій…

— Воно гарно, що ти за сестрою так обстоюєш, та бач, він це невмисно, а випадком… ну досить… спати час…

І всі стали розходитися до дому. Тепер залунала пісня по цілому селі між хатами. Нікому не хотілося розставатись із таким напрочуд гарним українським вечором…

Гомін почав стихати. Де-не-де мекала вівця. Від степу долітали гомони дикої птиці. Дід Андрій, повечерявши з сім'єю, сидів ще довгенько на призьбі, покурюючи люльку. Він поглядав на зорі, міркуючи, яка буде погода. Надходив час сінокосів, людям треба було погоди.

Відтак зняв шапку і почав півголосом молитися.

Серед молитви почував якийсь внутрішній неспокій, наче б чогось тривожився. Відмовляючи акафиста, якого знав на пам'ять, він пішов поглянути, чи вартовий біля воріт не спить.

Вартовий, загорнувшись кожухом, похожав з рушницею біля воріт, муркотячи якусь пісню під носом.

— Співаєш, Филимоне? — заговорив дід здалека. Він знав, що так то не конче безпечно зближатися до вартового.

— Не співаю, а підспівую, бо дуже мене сон бере, аби часом не заснути…

— А не чути нічого?

— А хіба що? Тихо, як в усі… Що воно таке мало б бути чутно?

— Мені чогось лячно, наче б денебудь недалечке вовкулака блукав.

— Ет! Який там вовкулака! Вам би, діду, спати пора…

— Здоров будь, Филимоне!

— Здоров, діду!

Дід Андрій завернув у село, розпочинаючи акафиста далі від того кондака, на якім зупинився, розмовляючи з козаком.

Йому було соромно, що без причини тривожиться. Вже не йшов на другі ворота, а простував до хати

В цій хвилині пролетів над сивою головою лилик і легенько зачепив його по голові крилом. А може лиш вітрець від крила повіяв. Та від цього дід аж на бік відскочив.

“Господи, що мені сталося?” заговорив сам до себе… “Хіба ж мені вже смерть у вічі заглянула? Чого я так лякаюся? Не в такій небезпеці бував, та не лякався, а ось і лилик настрашив…”

Неждано серед тихої ночі залунав церковний дзвін на тривогу. “Тьфу на тебе! Господи, Спасе, помилуй!..”

Дід Андрій, що лиш задрімав, зараз же схопився й поглянув у віконце. Вдарила заграва з другого боку майдану. Пожежа! — подумав.

— А нуте, дітки, вставайте! — гукав дід, — в селі пожежа.

Усі посхоплювалися відразу. Дід вибіг на двір. Тут вже гамір і крики. Він розглянувся. Пожежа розгорілася на всіх чотирьох сторонах села…

Дід зміркував відразу, що це не випадок, а підпал… Це напевно татари.

Він скочив у хату і вхопив довгий спис у руку.

— Степане! Зброю бери! В селі татари!

Діти стали плакати, а дід вибіг прожогом з хати…

На дворі стало ясно від пожежі. Ціле село прокинулось. Люди з криком, галасом та зойком стали рятувати свою мізерію. Виганяли товар із стайні та виносили з хат своє майно.

Про рятунок горючих хат не було що й думати. Не було чим гасити, а солом'яні дахи, висушені сонцем, займалися один по однім.

У селі стало, мов у пеклі.

Товар ревів, вівці мекали та вертались до горючих повіток, коні бігали, мов скажені, по майдані та перевертали людей, налякані птиці кружляли в округ полум'я. Діти плакали, жінки голосили, козаки накликували, та ніхто нікого не слухав. Кожен робив, як знав, а дехто таки не знав, що йому робити, і стояв без діла.

Але татари не показувалися…

В таку скрутну хвилину люди лише знають виносити з хати що під руку попаде, і більше нічого.

Судаки найскорше повставали, та й ще не веліли повиносити усього добра з хати й комори. Увихалися всі, аж попріли…

— Аллах! Аллах! — залунало з обох боків, де були ворота. Цей крик був такий могутній і дикий, що приглушив усі крики та зойки в селі. Та не те, що приглушив, але від того чортового крику все в селі притихло. Лиш тріскіт горючих хат та лускіт падаючих покрівель і стель було чути. Все, наче б зачароване, замовкло. Навіть товар занімів. Кожний стояв, мов закаменілий, і не знав, що робити.

— Зброю бери, чого став? — гукнув якийсь голос.

І знову всі заворушилися, як мурашки. Кожний хапав, що під руку попало, і ладився до оборони.

У цій хвилині з обох боків на майдан сунула чорна валка, збита в купу. Здавалося, що якась чорна, як ніч, хмара впала на землю і суне лавою з двох боків у село. А з тої хмари безупинно лунав чортячий крик. Аллах, аллах! Почулось декілька пострілів з рушниць, та це їх не спинило. Татари вже були на майдані. Тепер можна їх було при світлі пожежі розпізнати. Вони розбіглися й почали ловити людей.

Дехто був так наляканий, що давався без опору в'язати. Інші оборонялися, хто чим міг.

Дід Андрій із Степаном стали зі списами в руках перед хатою, яка ще не зайнялася. За ними на призьбі сиділи налякані діти, притулившись одне до одного. Палажка поралась ще в хаті. Павлусеві приходило на гадку забрати Ганю, скочити в город та сховатися в бур'ян. Та йому здавалося, що за плечима тата й діда безпечніше. Дрижачи із страху, він голубив і заспокоював сестру.

Якийсь татарин розігнався до них, висунувся довгий спис, наче гадючий язик, і татарин злетів з коня. Перед ним лежало вже декілька татарських трупів… Та в цій хвилині, наче шуліка на курча, впав татарський аркан на голову Степана і повалив його на землю. Дід Андрій нахилився розмотати сина, та в тій хвилині татарська шабля розчерепила йому голову… Оборона пропала. Діти закричали в один голос і задеревіли.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: