Люди знали добре, яка була доля Олюньки у вуйни, тому й признавали правду Луцеві та завидували йому за таку добру дитину.
Одного разу зайшов до Луця шляхтич, котрий ходив колись до школи в місті, й усі вважали його дуже вченим. Старого ж закортіло й перед ним похвалитися розумом своєї внучки, хоч дуже боявся, чи проба піде добре. Старий міркував собі: «Що іншого перед людьми, які не вміють читати; хоч і скаже щось не так, то зійде,— але тут буде тяжче. Ану ж дитина помилиться, а він розголосить по селу, що Олюнька нічого не вміє! Тоді й вийду старим дурнем…» Але кортячка перемогла, і старий попросив пишнівського вченого, щоби «виагзамінував» Олюньку.
Учений розкрив книжку й казав Олюньці читати. Олюнька читала поволі, але виразно й певно. Учений сказав до Луця:
— Дай вам боже, дідусю, діждатися з неї потіхи. Як дотепер, то вона читає дуже добре, над свій вік.
Старий аж почервонів з радості і не міг промовити слова, лише притиснув Олюньку до своїх грудей так сильно, що дівчинка мало не закричала. Зараз другої днини пошпортав щось старий у своїй скриньчині, від котрої ключ носив усе на шиї, і сказав, що мусить поїхати до міста. Був це ярмарковий день, то неважко було йому присісти до кого-небудь на віз.
Вернувши з міста, старий пороздавав дітям Андрія калачі, коники й ляльки. Олюнька стояла коло запічка, дивилася своїми чорними оченятами на діда та дивувалася, що дідусь не привіз їй нічого. Луць прикликав дівчинку до себе, казав їй замкнути очі, а сам повісив їй на шию кілька шнурків гарних коралів.
— Ану, отвори очі та подивися! — каже, а сам обертає дитину в різні сторони і приглядається до неї з радістю.
Ганна аж затряслася з заздрощів. За її рахунком коралі варті були яких п'ятдесят ринських.
Олюнька не вміла оцінити гаразд того дарунку, але таки тішилася дуже, що дідусь привіз їй гостинця з міста.
— От бачиш, Олюнько,— каже старий,— ледве чи я дочекаю поблагословити тебе під вінець, а хотів би, щоб ти мала гарну пам'ятку по мені… Тепер ти ще замала до тих коралів… дай вуйні, нехай сховає і дасть, коли тобі буде треба.
Олюнька поцілувала діда в руку, зняла коралі з шиї і понесла їх до вуйни.
— Нате вам, вуянко, сховайте мені,— каже, цілуючи вуйну в руку.
Ганна підступила до вікна й оглядала коралі.
— А скільки дали ви, тату? — питає.
— Е, що дав, то дав… дарованому коневі в зуби не заглядають…
Він, либонь, не хотів, щоб Олюнька знала, що коштують коралі. Надійшла весна.
Ганна хотіла перервати Олюньчину науку й відправити її з худобою в поле, але Луць і говорити їй про те не дав.
— Вже того не буде! Зачала ходити до школи, нехай ходить, бо забуде через літо, чого взимку навчилася.
Ганна не сподівалася цього. Вона гадала, що Олюнька буде вчитися лише взимку, а тут і влітку не буде мати з неї пожитку, і даром треба годувати такого непотріба.
— Та що бо ви, тату, кажете? Таж усі діти в селі так роблять, а вона панна чи що, щоб мені худоби не попасла влітку? А їсти хоче…
— Як не хочеш давати їй їсти, я тебе не силую, але дитині кривди не дам зробити. Ще нині поїду до суду, щоб їй дали іншого опікуна, а може, знайдеться такий, що вигодує її з двадцятьох моргів грунту та й до школи буде посилати…
Ганна вже змовчала, бо таки боялася, щоб у неї Олюньчиного грунту не відібрали. Не було іншої ради, як лишити Олюньку в школі й через літо.
У тій порі ходило дуже мало дітей до школи, то Олюнька могла навчитися більше, ніж узимку. Ціле літо, особливо в погідні дні, відбувалася наука в садку під грушами, що колом обсіли пишківську школу.
Олюнька робила великі поступи в науці, а вчитель порадив Луцеві купити Олюньці другу книжку. Не треба й казати, яка радість огорнула старого діда.
Луць мав уже понад сімдесят літ і побоювався, що як умре, то його улюблена Олюнька залишиться на неласкавій ласці вуйни. Для того роздумував старий над тим, кого б то вишукати, щоб хоч частково заступив бідній сироті дідуся. До того треба було або виконати погрозу й дати дитині другого опікуна, або знайти чоловіка, котрий би мав силу й відвагу остерігати Ганну та заступатися за сироту. Першого способу не хотів Луць хапатися. Йому жаль було сина, що мав би великий клопіт з рахунками при зміні опікуна. Все ж таки, хоч називав Андрія фартушкевичем і бабою, любив його і не хотів йому лиха. «Та нехай там,—думав собі.— Олюнька не збідніє, а він трохи відживе… У нього троє дітей…» Так старий задумав здійснити другий свій план. Такого, власне, чоловіка, якого йому треба було, знайшов в особі Шевка.
Довго розбирав Луць цю справу на всі боки, вкінці вирішив піти одної неділі до Шевка. Шевко привітав щиро старого Луця та попросив його на другий бік — до "ізби"[16].
— Я до вас, пане Якуб"є, прийшов з просьбою,— почав старий,— та знаю, що ви добрий чоловік і не відкажете мені. То, бачите, діло сиротинське, й мені дуже лежить на серці. Я гадаю за мою внуку, Олюньку. Моя невістка трохи прикра і, правду сказавши, таки недобра жінка. Поки я ще жию, не дам дитині кривди зробити, але я вже над гробом, а мій син — от, бодай не казати, скаче коло неї, як песик. Легко, отже, вгадати, що буде по моїй смерті. Ганні конче треба когось, кого б боялася, а хто б за дитиною уймався [17]. До того були б ви, сусіде, найліпші. Ви, даруйте за слово, таки громадський опікун. Не дав бог своїх дітей, то маєте, нівроку, опікунств багато… може, вам щe й то одно не затя-жить. От зробіть мені ласку, а бог вам заплатить!
— Ба, та бо то, видите, панє Лукашу, Андрій їй вуйко й мав більше право до опікунства, ніж я — чоловік чужий. Треба би вам поїхати до суду і все сказати, як воно і чому Андрій не має бути опікуном…
— Ей, бо ні, я не так гадаю. Воно б так і треба, але з того вийшли б великі неприємності для мого сина, а мені його таки жаль, бо він хоч дурень, а все ж моя дитина. Я гадав би, щоб у суді було, як є, але щоб Ганна знала, що хтось її пильнує, і щоб було кому на неї деколи посварити. Я тут розглядаюся між сусідами,—та хто ж це потрафить, та й хто схоче лізти під Ганнин язик? Хіба ви одні. Вас респектують, і вона буде вас боятися.
— Та коли так лише, то добре. Я вам обіцяю… Чому ні? З тим великого клопоту не буде.
— Давайте мені на теє слово!
— Даю вам слово.
— Але шляхетське слово!
— Так єсть, шляхетське слово! — каже Шевко і подав старому руку.
— Я тепер цілком за Олюньку спокійний, хоч би мене й зараз пан-біг до себе покликав,— каже Луць.— Тепер би я вам, сусіде, хотів сказати, як би то дальше повести Олюньку. Вона тепер має тринадцять літ, ходить до школи і дуже добре вчиться, має двадцять моргів грунту власного, а ще дістане п'ять від мене, то вже щось значить. Привчиться трохи, а дівчина буде колись ладна. Може б, удалось їй вийти за вокомана або до міста… все воно щось більше значить.
— Фе! Сусіде, як можна таке говорити? Гадаєте, що вокоман щось таке, за чим варто розбиватися? От служить нині в того пана й мусить його труби слухати, а завтра вже на вулиці. Та й такий вокоман не буде вам на селі господарити на таких моргах. Йому схочеться зараз бути паном — звичайно, лагуминець. Такий привик до питльованого хліба, разового їсти не схоче, а на двадцяти п'яти моргах годі питльованцями сипати. Так само й до міста! Хто вже вродився на селі, нехай же там і живе. Інша річ, як нема з чого на селі жити. Але ваша Олюнька, як піде за порядного шляхтича, буде панею-шляхтянкою на ціле село, а в місті згубиться, й ніхто на неї не подивиться. Вже то буде моя голова в тім, щоб їй вишукати порядного шляхтича, але лише шляхтича, як я або ви,— хлібороба, а не якогось там сурдутовця-вокомана. Що ж він має? Хіба нагайку… Того, що дівчина ходить до школи, воно добре. Але я не радив би дуже її вчити. Нехай знав прочитати молитву, та й буде з неї, а великої філософії не раджу її вчити, бо відвикне від того, до чого її бог сотворив…
— Та ви, може, й добре говорите, сусіде,— замітив Луць,— але я все гадав би, що таки, даймо на то, вокоман трохи делікатніший від нашого брата-шляхтича та й, може, інакше обходився б з нею. Дістав би яку добру службу у грабйого[18], одного або другого, та й було б їй добре…