— Повеземо злодія до міста, пане шандар! — каже асесор.
— Я вже чув… А де ж той злодій?
— Має бути в корчмі… чейже не втік… варту поставили.
Отворили двері і аж відскочили з переляку. На землі лежав півживий чоловік, цілий покривавлений, босі ноги так цупко зв'язані, що мотуз аж уївся в тіло.
— Хто його так справив? — питає жандарм. Асесор розвів руки та й каже:
— Я тут не був… Не знаю.
— А кого ж ви на варті поставили?
— Та кого? Людей! Не знаю, котрі тут були.
— Ви будете відповідати за цього чоловіка!
— Я? Або я тут був чи що? Мені пан префект казав відправити його до криміналу, я пішов за фірою та на снідання, а що ж мені до того, що за той час тут діялося? Я відповідав би, якби злодій утік.
Не було що більше говорити… Жандарм торкнув Шумила ногою, але той лиш застогнав тяженько. На наказ жандарма розв'язали йому ноги і стали зливати його водою. Жандарм подав йому горілки. Він зачав йойкати і стогнати.
— А то тобі, небоже, дали почесне, попам'ятаєш? — каже жандарм.
— Ах, паноньку, сам бог вас надніс, бо були б душу з мене вигнали! — простогнав Шумило.
Асесор з поліцаєм стояли коло печі та посміхалися.
— Е, що то, прощу пана, така бійка? Подряпали трохи… Тут не так б'ють таких псубратів. От у Конюшках так збили одного, що ребра йому поламали, а в Кореличах три дні били, а в Кирманові то таки на смерть забили такого собаку-конокрада… Що то така бійка?..
— То ви таке похваляєте? — підхопив жандарм.
— А що я маю хвалити або ганити? Мені що до того? Я не бив… Вибили та й годі! Не займай чужого, то і тебе ніхто не зачепить…
Жандарм нахилився до Шумила.
— Хто тебе бив?
Bсі, всі били… хто був, то бив.
— А знаєш їх?
— Ні.
— А цей бив? — питає жандарм, показуючи на асесора.
— Та певно, що бив, бо всі били.
— Не бреши, злодію, бо тепер виб'ю! — крикнув асесор. — Пан префект посвідчить, що як ми виходили, то злодій був іще цілий.
— Значить, вибили та й пропало… Го-го! Розумна шляхта! — каже жандарм.
— Ходіть, панє шандар! — каже асесор.
— Зараз, тільки спишу дещо…
Асесор подав жандармові готове письмо з урядовою печаткою.
— Там є і свідки записані, і все готове!
— Коли так, то вам уже не треба їхати,— сказав жандарм.
— Слава богу! — утішився асесор.— Нині день робочий…
Жандарм не довіряв злодієві й наклав йому ланцюжки на руки. Асесор і поліцай помогли висадити його на фіру. Надійшов і Янкель. Він також не знав, що тут діялося… Змилувався над Шумилом і дав йому порцію горілки та шматок хліба.
Жандарм сів коло Шумила, а шляхтич затяв коні. Асесор і поліцай вернули ще до корчми.
— А де тамті?
— В ванькирі вікно відчинене,— каже Янкель.
— А то гарно справилися! — похвалив поліцай.
— Ну, а від чого ж вони шляхта? — додав Янкель.— Якби то були хлопи зробили, всіх би їх жандарм половив на гарячому вчинку…
VIII
Коли Шевко довідався, в якій небезпеці були його найліпші коні і хто їх урятував, не міг нахвалитися Дмитром.
— Я все своє кажу, що в ньому чиста шляхетська кров…
В нагороду за це дістав Дмитро гарні масові чоботи і суконну капоту. Дмитрові зовсім не шкодило, що капота не на нього була шита, коли сукно було тонке й добре.
Від цеї пори став Дмитро повіреним і правою рукою Шевка, а поле Костихи було насамперед оброблене і засіяне.
Шевко хотів випробувати вірність Дмитра на всі боки: він підкидав йому на стежку дрібні гроші, підглядав уночі, чи не носить чого мамі, але Дмитро не піддався якій-небудь спокусі. Гроші віддавав точно, а вночі й кроку не стулив з обійстя, не сказавши вуйкові, куди йде. Він перестав ходити на всі забави з ровесниками, а був пильний і невсипущий, як мурашка. При тім був веселий, бо бачив, що план його вдасться: вій бачив, що прихильність вуйка до нього росла з кожним днем. Про його задушевні плани ніхто не знав, крім Костихи, а вона не зрадила б сина, хоч би її вогнем пекли.
— Чому ти, Дмитруню, не йдеш трохи забавитися? Маєш чорну капоту, нові чоботи…
— Е, буду бавитися, як буде на чім, а тепер сиди в хаті, не рипайся!
— Ото розумна моя дитина! — тішилася Костиха й цілувала пристрасно розумну голову сина.
Вся закуттянська шляхта дивувалася, що з такого нероби-вітрогона зробився статечний парубок. Закуттяни говорили:
— Шевко вміє добре екзецирувати [21] хлопців… От що з того Костевого Дмитра зробив! Який то був ледар, бабин син, а тепер — аж любо подивитися…
— А що там, пані Полошинська,— питали сусідки,— а що ваш Дмитро?
— Та, богу дякувати, йому добре.
— Певно, що добре, а ще ліпше буде. Шевко своїх дітей не має, то кому ж усе запише, як не Дмитрові.
— У Шевка є своя фамілія, ближча, ніж я… Рідний його брат священиком, дітей у нього копиця, певно, йому дістанеться все… А я таки не хочу, бігме не хочу! — казала Костиха і складала руки, як до молитви.
— Е, що ви говорите? Дістанеться тому, кому Шевко запише, а з братом щось вони не дуже добрі.
Костиха хоч як любила такі розмови, а боялася їх. Ану ж Шевко почує, що балакають, і нічого не запише? Він не любить, щоб про його багатство говорили й диктували йому, як має робити. Почує, що говорять, і зробить інакше…
Цей рік обіцяв бути дуже добрим і врожайним,— такого року не пам'ятали й найстарші люди. Граду ніхто не боявся, бо в тих сторонах не бачив ніхто ніколи граду. Боялися лише розливу Дністра, що часто, назбиравши води з приток у своїй верхній течії, заливав тут цілу околицю. Однак тепер була постійна погода, переривана хіба незначними дощами.
Всі кинулися збирати з поля. Шевко обіцяв зібрати Костисі. Він має ким робити, бо, крім своєї челяді, прийняв ще декілька сторонніх робітників. Робота йшла жваво, погода держалася, все сухеньке зложили в стоги та стодоли. Видаток збіжжя був неабиякий.
Але не ціла Галичина була така щаслива. В місті балакали, що декуди був великий неврожай. Значить, буде попит на збіжжя і будуть добре платити. Так і було. Ледве настала осінь, почали прибувати торговці за збіжжям. Шевко взяв добрі гроші, і Костиха продала своє збіжжя добре. Шевко порадив їй купити кусень грунту.
— Гроші минуться, а грунту ніхто не вкраде, ані вода не забере.
Саме тоді трапився кусень шляхетського поля, де було кілька власників, що не могли погодитися. Написали контракт і випили могорич.
Від того часу, як Дмитро був у Шевка, Костисі велося дуже добре й усе йшло як по маслу. На себе та дитину багато не потребувала, сама трохи заробляла, обробіток поля нічого їй не коштував. За врожайні роки придбала кілька моргів поля, продавала в місті масло, сир, яйця, вигодувала кілька штук худоби, й так добро множилося з року в рік.
Дмитро все ще служив у вуйка. Раз каже вуйко до нього:
— Може б тобі, Дмитре, піти вже на своє, оженитися й бути господарем? Га?
— Е, моя жінка ще в попелі бавиться… Що я буду на своїм робити? Мені у вас ліпше!
Шевко був дуже рад з того, бо мав на кого спуститися з усім своїм. Вій мав до Дмитра таке довір'я, що посилав його зі збіжжям на ярмарок. Дмитро справився добре. Привіз добрі гроші та ще й недовго барився в місті.
Шевкова хата стояла в долішній частині Закуття, а що Дністер розливався тепер частіше, то Шевко задумав побудувати нову хату на горбі, в горішній частині села, куди вода не могла дістати. Він мав там свій власний просторий город. Маючи трохи придбаного гроша, поїхав у гори, накупив матеріалу і, поки прийшли сінокоси, звіз усе дочиста своїми кіньми. Дерево було сухе і добірне. Дубів на підвалини накупив таки у двірському лісі. Не відкладав довго роботи, згодив майстрів-німців і взявся до будови.
Дмитро помагав та дбав про все, як рідний син. Шевко тішився та постановив нагородити його за щирість.
Хата Костихи була стара й маленька. Коли майстри скінчили будувати хату Шевкові, закликав їх до хати Костихи, казав хату дочиста розібрати, а на її місце перенести свою давню. В тих сторонах будують хати дерев'яні в угли, тож за кілька днів при помочі сусідів на обійсті Костихи стояла велика дерев'яна хата. Треба було лиш обмастити глиною, побілити та пошити стріху. Солома була своя, глини навезли Шевкові коні, погода служила, тож за кілька неділь Кости-ха сиділа з дочкою в добрій теплій хаті.