Дмитро не був задоволений з того, хоч і не показував по собі. Він міркував, що коли Шевко побудував йому хату, то не думає віддати йому своєї нової, а він мав на неї велику охоту й рад би колись осісти на цілім Шевковім маєтку. Шевко не догадувався про те, а Дмитро перед людьми, найбільше, звісно, перед вуйком, показував велику радість і вдячність за таке добродійство.
IX
Відчуття Луця, що не довго поживе на цім світі, незадовго справдилося. Він почував себе щораз слабшим. Чим ближче до осені, тим більше мучила його ядуха, а при тім боліли руки й ноги так, що старий стогнав по цілих ночах, не міг спати.
В хаті було йому душно, а надворі холодно.
Луць уже не міг робити таки ніякої роботи. Ганна воркотіла й нарікала перед чоловіком, але все ще боялася старого й не наважувалася лізти йому в очі. Андрій любив свого батька, але як наважувався перед жінкою захистити його старість, Ганна закрикувала його так, що не знав, куди діватися. Він у таких випадках забував язика в роті, не смів договорювати початого слова, лише стискав плечима й відходив до своєї роботи.
Старий занемагав щораз більше Схуд, на лиці пожовк, руки стали трястися, а кашель, сухий, частенький і поривчастий, не давав йому кілька слів до ладу сказати.
Надійшла пізня осінь, ота найтяжча пора року для всіх ядушливих і взагалі хворих. Старий Луць не виходив з хати й ліг на постіль.
Недужий дідусь, відчуваючи близький свій кінець і розлуку з любою внучкою, не хотів її тепер і на крок пустити від себе. Та не можна сказати, щоб її нудив чим-небудь, як воно буває з тяжконедужими старими. Він було велить Олюньці сісти при своїй постелі на стільчику та заодно дивиться на неї, любується її гарним личком і гладить сухою дрижачою рукою по голівці.
Одної неділі, як Андрії пішли до церкви, а Олюнька лишилася сама з дідусем, старий каже:
— Слухай, моя Олюнько люба, маю тобі щось сказати. Я буду незадовго вмирати, мій кінець близький…
Олюнька й сама журилася тим, що дідусь нездужає, але таких страшних слів не сподівалася почути від нього. Розплакалася страшно й кинулася старому на груди та стала його обнімати, цілувати.
— Дідусеньку мій, соколику! Не говоріть так, не говоріть! Я такого не можу слухати. Що ж я, сирота, буду без вас робити на світі?— І гарячі її сльози котилися горохом на лице старого.
Він і собі заплакав, пригорнув дитину до себе щосили і став заспокоювати
її:
— Така воля божа, моя дитино! Хто родився, мусить умерти. Та й мій вік уже по тому… Набідувався я досить, пережив не одно горе. От прийшлося й мою Ма-риню, а твою маму поховати,— та що порадиш? Нам здається, що воно так повинно бути, щоб діти ховали батьків, а в мене було навпаки; я поховав дочку і зятя разом, несподівано, одної днини… ба, я їх навіть не бачив, як ховали… померли від холери, та забрали їх, як ту падлину, й вивезли… Розумієш, як то страшно? Але в тім божа воля…
Олюнька тулилася до грудей діда і хлипала.
— Скажіть мені, дідусю, яка була моя мама і де її поховали?
— Була така, як ти, моя дитино. Ти цілком у неї вдалася, та дай боже, щоб ти була така добра, як вона. А де її поховали, я справді не знаю. От на холернім цвинтарі, що під каналом,— знаєш? Тоді ховали по декілька разом до одної ями. Вкинули в яму, налляли вапна та й присипали землею… Ти бачила, яке то мале місце — той холерний цвинтар? А що там людей лежить! Я ще тямлю, як тільки той цвинтар закладали… Страшний тоді був час! То було ще за першої холери. Потому була ще друга і третя — та, що від неї твої тато й мама померли… Отак і місця не знаю, де вони лежать. Як будеш тамтуди йти, то помолися за їх душу під хрестом… Бог прийме… Але не пора тепер про те говорити. Я хотів тобі сказати щось інше… Слухай, дитино! Ведися чемно й чесно, щоб мені було легко лежати в могилі. Будь добра для всіх, милосердна… Ти будеш колись багачка… Не гордися своїм багатством, бо й ангелів гордих бог покарав… Не пускай бідного від свого порога без шматка хліба, без доброго слова… Вуйни не дражни нічим і не сопротивляйся їй… Вона, може, й не така лиха, як показує… Але якби тобі було так дуже зле, що не могла б витримати, то піди до Шевка і скажи йому все… Я його вже за тебе просив… А не забувай помолитися за мою душу, бо я тебе, моя дитино, дуже, дуже люблю…
Старому закрутилися сльози в очах, уста затряслися від плачу, він ізнемігся, закашлявся і не здужав слова промовити… Відсунув легко дівчину від себе, ліг горілиць на постелі й тяжко дихав. Груди то підносилися, то спадали.
Олюнька подала старому теплого молока. Старий хлипнув трохи, відкашлянув іще раз, сперся на лікті правої руки й говорив далі:
— Тільки, дитино, не піддавайся розпуці. Кожний чоловік мусить умирати, але хоч тіло зогниє в землі, то душа буде жити, а там усі пpaведні у бога зійдуться разом. Воно і не може бути інакше! От я піду від вас усіх, але там знов за-стану знайомих, що перше повмирали… Так буде і з тобою колись… Дай тобі боже довгого віку дожити й щасливою бути, але щоб і як довго ти жила, то таки не можеш вічно жити. От бачиш мене, Олюнько: поки я був здоров, то добре, а тепер, коди нездужаю, як я мучуся… Добре, що ще недовго – – а якби так рік, два або і більше? Тоді ти сама просила б у бога смерті для мене…
— Дідусю солоденький, того ніколи не було б!
— Було б, було б, коли б ти бачила, що для мене виходу нема. Смерть страшна лише для людей злих, що суду божого бояться, а для добрих вона велике добро. Смерть кінчить усі муки, все горе відразу… А для того тобі кажу, щоб ти не побивалася за мною, не впадала в розпуку, коли мені очі замкнуться… Ми там побачимося всі — о!.. Всі, що в бога собі на те заслужать…
Дальшу бесіду старого перервали Андрії, що саме вернули з церкви. Старий поцілував іще раз онуку в голову, а відтак прикликав до себе Андрія.
— Слухай, сину! Як пообідаєш, запряжи фіру й привези мені ксьондза… мені вже недовго а вами бути…
В Андрія защеміло серце.
— Що, тату, говорите? Та де ще ви будете вмирати?.. Коби трохи погоди надворі, вам зараз полегшає.
— Мені полегшає і без погоди. Я це знаю, а ти таки зроби так, як я го ворю.
Ганна поралася коло печі за обідом і слухала тої мови старого. І їй стало трохи маркотно, хоч ніколи не любила старого, а більше боялася його.
Обід минув у мовчанці, ніхто й слова не промовив. Ганна насупилася. Андрій ковтав сльози, нікому страва не йшла в горло.
По обіді Андрій вийшов иа обійстя, зладив віз, вистелив соломою, прикрив зверху веретою, запріг коні й поїхав. Було велике болото. Коники Андрія не були великі, а до того восени коні звичайно слабші. Вони ледве витягали ноги з густого чорного болота. Андрій підганяв бичиною, бо батога видалось йому замало.
Про що Андрій думав по дорозі, пони заїхав на попівство, ніхто не міг би сказати. В нього проходили думки одна за другою, але не було ні одної веселої. Пригадував собі ціле своє життя — свої дитячі, парубоцькі літа, пригадував собі, який був його батько ще тоді, як він його лиш затямив, а який тепер немічний. Пригадав собі своє подружжя з Ганною та й зітхнув тяженько, бо від тої хвилі йшов уже, як у ярмі. Пригадав собі, як не раз батько радив йому, щоб не давав себе жінці взяти під ноги… Не послухав, а тепер уже було запізно. Жінка дуже взяла верх над ним, і він не мав сили опиратися її волі…
Заїхав на попівство перед ґанок. Зліз із воза, обчистив собі чоботи тріскою, а відтак мітлою й увійшов обережно до сіней, а звідси до кухні.
— Єгомость дома?
— Тепер обідають.
Андрій сів на лавці і ждав терпеливо, поки обід скінчиться. Служниця сказа-ла в покоях, що приїхав якийсь шляхтич.
Священик, що сам походив з ходачкової шляхти, поводився зі шляхтою дуже обережно, зовсім не так, як з хлопами зі своєї парафії, хоч волів хлопів, ніж гордих шляхтичів. Вони не раз далися йому взнаки й за все щонайменше подавали скарги до консистора. Раз навіть їздили до Львова до митрополита Лит-виновича й погрозили, що, як їм владика справи не зробить, усі перейдуть «на польське». А пішло їм ось із чого. В тім часі наші священики почали дуже займатися очищенням грецького обряду від усяких додатків з обряду латинського, і на це очищення обряду витрачали майже всі сили. Так званою обрядовщиною займалися не лише священики, отже, люди фахові, але й люди зі світської інтелігенції, от, наприклад, покійний Михайло Качковський, судовий радник… Пишнівецький парох вважав невластивим для нашого обряду також те, що дехто зі старших шляхтичів говорив молитви по-польськи. А не було чому так дивуватися, бо ті люди тямили ще часи, коли оголошувалися проповіді по наших церквах по-польськи. Але пишнівецький священик хотів усунути ту аномалію відразу якнайгострішими способами, які мав у руках. Між іншим, він відправляв від сповіді всіх тих, що не знали руської молитви. З того шляхтичі роз'їлися на попа (бо декілька старших людей повмирали без сповіді) і поїхали до митрополита зі скаргою. Треба було їм конче дати якусь сатисфакцію — і пишнівсь-кий священик пішов на реколекцію [22] на тиждень чи більше під сходи у святого Юра.