— Або я їй яку кривду роблю? — відізвалася Ганна.— Та що тато вигадують?..
— Ну, ну! Я знаю, що говорю, і ціле Закуття добре те знає. Не тягни мене за язик та до гріха не доводь по святій сповіді… Це вже вас прошу, панє Якуб'є, не дайте сироті кривди зробити, а якби ви що побачили не так, то знайте: до суду та й іншого опікуна! А тепер нате всю ту мою мізерію та й ви усім заорудуйте…
Ганна обидилася тим, що старий не дає грошей синові, лиш чужому.
— А то раз! Або то Андрій малолітній чи що?
— Він ще гірший, як малолітній… Я певно б йому те віддав, якби він мав іншу жінку… Ти, Ганно, не сердься, але ти сама в тому винна… ми всі те знаємо…
Шевко взяв гроші, порахував при всіх і сховав у кишеню.
— Я маю надію,— сказав,— що ті гроші я вам ще верну та й могорич вип'ємо, як видужаєте.
— Хоч би я й видужав, то таки їх не рушу. Вони вже давно в мене на те призначені… Хто знає, чи ще зложив би…
Шевко збирався відходити. Луць стиснув йому на прощання руку.
— Навідайте мене, коли ласка, ще завтра!
— Добре, з охотою прийду… може, вам за той час полегшає та й веселіше побалакаємо. Доброї вам ночі!
Олюнька підбігла й поцілувала Шевка в руку. Вона бачила в ньому чоловіка, що мав їй у майбутньому заступити дорогого дідуся. Ганна посвітила гостеві через поріг.
По відході Шевка старий ліг на постелі, зімкнув очі і став засинати. Віддих його був тяжкий і в грудях заодно кипіло й клекотіло…
Була вже пізня ніч. Десь на дереві близько хати обізвалася сова — путь-путь!
Старий розкрив очі і прокинувся.
— Вже мене кличе, о!
Слабі люди мають звичайно дуже гострий слух.
Усім пішов мороз поза плечі. Старий дрімав далі. Здавалося, що цілком заснув. Обидвоє Андрії довго ще ждали, хоч їх діти вже позасинали. Олюнька, зморена плачем і смутком, притулила голівку до спинки ліжка й так заснула, де сиділа. Андрій вийшов до стайні, оглянув худобу, підкинув сіна й вернувся тихо до хати, замкнувши двері на засув. Нарешті полягали всі. Андрій на лаві прикрився кожухом, Ганна полізла на піч. Світла не гасили, лампочка блимала на своїм місці.
Старий Луць поворухнувся кілька разів, але заснув знов. Другої днини повставали всі пізніше, ніж звичайно. По сніданні пішли кожне до своєї роботи. Андрій молотив жито в стодолі. Ганна, упоравшись з кухнею, сіла прясти з дітьми й Олюнькою. Олюнька щохвилі забувала веретено в руках і поглядала на дідуся, що, не рухаючись, лежав навзнак.
По обіді став дехто з сусідів навідуватися до старого. Вся шляхта любила його, тож коли розійшлася вістка, що старий умирає, кожне хотіло бачити його востаннє.
Так було до вечора. Вечором по роботі зійшлася повна хата людей. Старий озивався мало, хоч ні разу не втрачав пам'яті. Він пізнавав кожного і подавав дрижачу руку на привітання.
Коли смерклося, старий став непокоїтися. Він розкидав руками, скидав із себе накриття, розхристував сорочку на грудях. Настала агонія.
Олюнька, проковтуючи сльози, що спливали їй до рота, питала кілька разів, заглядаючи до Луця:
— Подати вам, дідусю, чого? Може, молока нап'єтеся? Старий не відповів нічого. Він дивився скляними очима в стелю. В хаті настала мертва тиша.
Надійшов Шевко. Він наблизився до Луця, щоб з ним привітатися. Луць вдивлявся довго в нього, але вже його не пізнав.
Шевко приглянувся до Луця уважно й махнув рукою. Відтак обернувся до Ганни й шепнув:
— Засвітіть громнічну!
Значило це таку свічку, що її посвячують на стрітення. Ганна відкрила скриню, вийняла грубу воскову свічку, пообліплювану хрестиками з позолоченого, вже почорнілого паперу. Засвітила. Шевко взяв свічку, встромив її в руки вмираючому і став говорити вголос:
— Помилуй мя, боже, по великій милості твоїй і по множеству щедрот твоїх очисти беззаконіє моє…
Шляхта, що була в хаті, клякала і шепотіла й собі молитву.
Недужий тримав дрижачу свічку в руці, дивився в стелю й дихав тяжко. Віддих став прориватися. В горлі харчало.
Олюнька як побачила, що дідусь умирав не вдержала плачу й заридала.
Умираючий поворухнувся на постелі. Гарячий розтоплений віск капнув йому на руку. Але він не чув болю.
Шевко подивився на Олюньку й сказав стиха:
— Цить, дитино, не завдавай бідній душі муки…
Олюнька заткала собі ротик руками й силувано хотіла придушити плач. Недужий дихнув іще раз глибоко й перестав…
Шевко поклав руку на груди Луця — серце вже не билося. Він вийняв свічку з руки покійника і клякнув коло постелі
— Отпусти йому, господи, всякое прогрішніє, вольноє і невольноє… Молім-ся, браття!
Настала гробова тиша.
Навіть Олюнька перестала плакати. Вона вся задубіла від горя. В очах їй потемніло, в вухах задзвеніло, не знала, що з нею діється.
— Праведна була душа! — промовив Шевко, встаючи з землі, і перехрестився.
— Легку мав смерть! — каже другий.— Дай боже й нам усім таку!
— Та й ладний вік прожив! — каже третій.— От покійний дід лише два роки був від Луця старший.
Луць лежав непорушно з відкритими очима.
— Єнджею! — сказав Шевко. — Зімкніть татові очі; це ваша робота, бо ви син…
Андрій, хлипаючи, приблизився до мерця і старався прикрити повіками очі.
Тепер Олюнька схопилася з запічка, припала з криком до ніг старого:
— Ох, мій дідусеньку солоденький! Мій добрий! Та на кого ж і на що мене, сироту, лишаєте? Візьміть і мене з собою, візьміть! Мені не треба жити без вас! Там буду з вами і з мамою, котрої я не знала… Мій голубе, без вас не хочу тут лишатися!..
Олюньчине ридання зворушило всіх. Андрій і Ганна стали плакати вголос, діти й собі, а за ними і шляхта обтирала сльози грубими мозолистими руками.
— Досить того,— сказав Шевко,— живий про живе гадає! Ану, панове, побіжіть хто за старою Полюнькою, щоб тіло обмила…
Шляхта почала розходитися.
Прийшла стара заспана Полюнька. Принесла води в цебрику. Дехто став допомагати. Зняли мерця з постелі, роздягнули, обмили, вбрали в чисту білизну. Андрій виніс з комори святкову капоту старого й чоботи. Поставили серед хати стіл, накрили білим простирадлом, поклали подушки й положили Луця на стіл.
Хтось із шляхти поїхав Андрієвими кіньми за паламарем і привіз із церкви ліхтарі, свічки та хрест.
Коло Луця було все зроблено. Якийсь письменний шляхтич приніс молитовник і стали співати: "Пам'ятайте, християни…"
Принесли й горілки. Ганна поставила на лаві буханець свіжого хліба й солі.
— Ходи, дитино, до нас спати! — звернувся Шевко до Олюньки.
Олюнька й слухати не хотіла.
— Ану послухай мене, дитино! Покійний дідусь казав у всьому слухати мене… правда?
Згадка про дідусеві заповіти заспокоїла її. Вона, хлипаючи, накинула на себе хустину. Шевко взяв її за руку, й обоє пішли.
Шевко ввів заплакану Олюньку до хати. Шевкова здогадалася, що сталося. Стала Олюньку голубити й потішати:
— Не плач, серце, то ні на що тобі не здасться, а даремно очі виплачеш… Ну, роздягнися та сідай коло мене… ну, так! Таж усі люди вмирати мусять!.. Ніщо не поможе. А дідусь твій, слава богу, такий ладний вік прожив, і чесно, ніхто на нього марного слова сказати не посміє, лишив добру пам'ять по собі. Дай боже і нам усім так!
Олюнька не відзивалася ні словом. Сіла на лаві, де її посадили, й дивилася навпроти себе в землю… Час від часу схлипувала судорожно, як то в дітей буває по великім плачі. Шевкова давала їй їсти, але вона не доторкнулася до страви. Тим часом наймичка постелила Олюньці у ванькирі. Лягли спати.
Вночі пробудилася Шевкова. Олюнька плакала крізь сон.
— Олюнько! Олюнько! Пробудися, моя дитино! Тобі щось страшне сниться…
Олюнька пробудилася, але дійсність не була веселіша від сну. Їй снився дідусь. Він вибирався кудись далеко їхати, а її не хотів узяти з собою, хоч вона дуже його просила. Аж схопила її вуйна за волосся, стала тягнути до хати й бити, а тим часом дідусь від'їхав.
Коли Олюнька розповіла свій сон Шевковій, та каже:
— Перехрестися, дитино, та перехрести подушку… воно більше не повториться…
Олюнька так зробила, але вона рада була, щоб їй ще приснився дідусь, хоч би й як.