Другої днини Шевко полагодив усі потрібні до похорону формальності: згодив священика, умовився з церковним братством, заплатив подзвінне грабареві, а Дмитра послав поїхати фірою до міста за тертицею на домовину.
Олюнька, як лише розвиднілося, ледве з'їла кілька ложок пареного молока, до чого її Шевкова аж присилувала, побігла до вмерлого дідуся.
Дідусь нітрохи не змінився: лежав із поважним виглядом на лиці, начеб спав.
У хаті не було багато людей, бо ті, що приходили, молилися тихо й виходили, уступаючи місце іншим. Під вікном на лаві сидів дячок і читав псалтир. На запічку дрімала стара Полюнька.
Олюнька увійшла в хату і стала приглядатися до дідуся. По так зле переспаній ночі, по таких прикрих враженнях від попереднього дня вона ніби сп'яніла і не могла отямитися, що з нею діється. В голові їй шуміло й гуділо, як від удару обухом… Вона заходила з різних сторін і приглядалася до дідуся. Не раз їй привиджалося, що дідусь дихає, здавалося, що ось-ось поворухнеться, відкриє очі й заговорить до неї, а чим більше й упертіше дивилася на нього, не хотілось їй вірити, що дідусь умер.
У тій німій задумі ніхто її не перебивав, ніхто до неї одним словом не відзивався. Кожне з домашніх зайняте своєю роботою. Андрій порався в стодолі, вуйна перебирала плаття в коморі, а діти порозбігалися до сусідів.
Олюнька стояла так довго й не стямилася, як приїхав священик відправляти парастас. З ним приїхав і Олюньчим учитель Пришлай. Олюнька стояла, мовби нічого не розуміла. Проспівали "Вічную пам'ять".
Коли скінчився парастас, Пришлай підійшов до Олюньки і погладив її по голівці.
— Нехай тебе бог потішить, моя дитино! Уповай на бога, він тебе не лишить, бо ти сирота, а бог сиротами опікується.
М'яко й сердечно вимовлені слова розчулили Олюньку. Вона заплакала глибоко, з-під самого серця, аж на душі полегшало. Пришлай каже до священика:
— То, прошу єгомостя, моя найпильніша й найздібніша учениця.
— О, я це чув,— відповів священик,— а покійний дідусь дав мені гроші щоб тобі купити гарненький молитовник… Будеш мати… Я вже виписав зі Львова.
Але в тій хвилі, хоч би хто Олюньці цілий світ обіцяв дати, вона не повеселішала б.
Між людьми, що прийшли на парастас, була й Шевкова. Вона мала пильне око на Олюньку, а що не мала своїх дітей, то любила чужих, особливо мило-сердилася над сиротами.
Шевкова взяла Олюньку за руку.
— Ходи зі мною, Олюнько! Потому прийдеш знов.
Олюнька поглянула ще раз на мерця, перехрестилася й вийшла з Шевковою. На другий день призначили похорон.
Від самого ранку сільський майстер ладнав у сінях домовину. Він зміряв ліктем мерця, розрізав після того тертицю, погемблював дошки і став збивати. Люди в хаті мінялися. Кожне помолилося, побалакало трохи в хаті та виходило надвір. Дехто зупинявся в сінях та придивлявся до роботи майстра.
Принесли хоругви, хрест. Народ став сходитися з цілого Закуття. Кожний хотів віддати Луцеві останню шану.
Приїхав священик з дяком на Шевковій бричці. Народу була повна хата. Священик надягнув ризи й розпочав відправу.
Заспівали "Со духи праведними", зчинився плач, лемент. Андрій схилив голову на мисник, заткав рот кулаками й аж душився від плачу. Ганна заводила собі. Андрієві діти теж. Олюнька стояла коло мерця. Шевкова держала її за руку й утирала сльози. Олюнька вся зблідла, але не плакала. Ціле тяжке горе пекло її нещасні груди, і сльози закам'яніли. Тільки сині уста дрижали.
Священик покропив тіло свяченою водою. На столі побіч Луця поклали домовину, вистелену гиблівками. Андрій з допомогою кількох сусідів поклав тата в домовину. Ще "послідноє цілованіє". Олюнька була перша. Вона видряпалася на стіл, припала до дідуся. Цілувала його в чоло, в уста, в руки. Андрій і його рідня підходили збоку.
— Дідусю, пташеньку мій, голубе! — заводила Олюнька.— Чи довго мені тут без вас бути? Візьміть мене із собою, візьміть! Не лишайте мене саму… я без вас загину. Ой, боже мій,боже!
Люди стали відривати Олюньку силою.
— Пустіть мене, пустіть, прошу вас, нехай ще надивлюся на дідуся!
Але годі! Всьому мусить бути кінець. Олюньку відірвали, її взяла в свої руки Шевкова й заспокоювала як могла.
Наклали віко і прибили молотком кілки. Домовина загуділа під тими ударами.
Винесли домовину надвір, ударивши на порозі тричі, й поклали на віз запряжений Андрієвими кіньми. Священик сів з дяком на бричку, люди з хрестом і хоругвами пішли попереду.
Дяк затягнув «святий боже», й цілий похорон рушив у дорогу. За возом з домовиною ішов Андрій з дітьми, за ними Шевкова вела Олюньку за руку. Густе осіннє болото зупиняло похід. По дорозі читали євангеліє. Скінчилася відправа в церкві, рушили на цвинтар.
Пишнівський цвинтар був далеко за селом, на оболоні. Ідеш, було, від Ви-булова до Пишнівців і бачиш серед широкої оболоні купку дерев, посаджених чотирикутником. Були тут усякі дерева: верби, тополі, берези, а найбільше було верб. Здалека хутір та й годі, тільки не видно веселих вікон та білих стін. Гадаєш, що то якийсь дуже спокійний чоловік завів такий хутір та обсадив густо деревами, щоб до нього ніхто не заглядав, та й він не хоче бачити, хто йде дорогою. Під'їздиш ближче, а то цвинтар. Посередині один великий дубовий хрест, а далі дрібні хрести, всіляко помальовані, стоять на низьких могилках, порослих буйною травою. Справді, в тім хуторі мешкають дуже спокійні люди. Ніхто до їх домівок не загляне, але й вони ні за ким не заглядають…
Ось тепер привезли нового хуторянина — Луця.
Ховав хто з вас дорогу серцю людину? Коли так, то знаєте, що діється в душі, коли почується гуркіт грудок землі, що падають на домовину. Ще поки мрець у хаті, поки йдемо за його домовиною — все ми ще близько, все ще він між нами. Коли ж повитягають грабарі мотуззя, що ним домовину спустили в яму, коли стануть кидати землю,— тоді вже безповоротна розлука.
Олюнька стояла над темною ямою й дивилася на ті білі дошки, що вкривали найдорожчий її скарб. Ще видно половину домовини… ще біліється лиш один кінчик… уже нема нічого…
Верталися люди додому, верталася й Олюнька з Шевковою.
— Ще, Олюнько, цю ніч переночуєш у мене, а завтра вже підеш до вуйни.
Коли Олюнька другої днини прийшла додому, побачила на вулиці купку сміття і стару мітлу. Вона знала, по кому це. Люди таке сміття забобонно обминають, щоб не наступити. Олюнька радо була б його цілувала й пестила, бо це нагадувало їй дорогого дідуся. В хаті було вже все чисто, позамітано і все стояло на своїх місцях. Лише на столі хрест з двома свічками по боках нагадував, що тут недавно був мрець.
X
Коли повінь Нілу вважають єгиптяни великим добродійством для цілого Єгипту, то розлив наших рік, навпаки, вважається «язвою єгипетською». Не трудно здогадатись, чому це так.
Ніл розливається в певні періоди щороку, єгиптяни знають про те, й до цього вони пристосовані. Хати будують на підвищенні й забезпечують себе всім потрібним на той час. Наші ріки розливаються, коли їм забагнеться, коли є що розілляти. Якби то можна їм наказати, щоб розливались ранньою весною щороку, може б і ми благословили наш Дністер, як єгиптяни благословляють Ніл.
Закуттяни пам'ятають добре один такий рік, коли Дністер розіллявся якраз по весняних роботах. Люди нарікали й чекали голодного року. Тим часом сталося інакше. З-під тонкого шару намулу посходило посіяне збіжжя і вродило як гай. Цибуля, часник, бараболя, буряки й морква повиростали такі великі, що і в Ерфурті, либонь, нема кращих, а такої великої капусти найстаріші люди не запам'ятали.
Інакше було, коли повінь наступала перед жнивами. Тоді все замулила вода, і збіжжя зігнило на пні. Літо, коли це діялось, було дуже сльотаве. Безнастанний дощ з тучами і хмароломами казав сподіватися повені. Люди були перед тим безпомічні. Сіна не можна було зібрати, бо щоднини дощ, ніщо не могло висохнути.
Кожний тремтів і боявся не так уже неврожаю, як того лиха — повені, котра, крім того що забирає всю працю з поля, добереться ще й до хат і тут біди наробить. Люди лягали спати не роздягаючись, перестали виганяти худобу на пасовище, а годували її з рук чим хто мав — торішньою соломою тощо. Кожний знав, що якби повінь захопила худобу на оболоні, тоді вона певно пропала б.