Дністер робив людям несподіванки. Не раз було назбирає води повні береги, здається, ось-ось вода розіллється, а тут ні з цього ні з того вода кудись дінеться, та хіба намул на прибережних вербах показує, як високо вода сягала. Іншого, знов, разу, часом у погідний день, нахлине Дністром стільки води, що аж берег заливає.
Але тепер не було чого жартувати, і всі чекали розливу. На Дністрі показувалися зловісні знаки. Вода була каламутна, аж жовта, несла домашні речі.
Падав зимний дощ і надворі було холодно, хоч кожух одягай. Люди стояли купкою на березі й міркували, чи зараз наступить катастрофа. Дехто втикав над водою кілок у землю, щоб побачити, як швидко вода підступає. За хвилю вода накривала кілок.
— Коли так далі вода буде прибувати, то перед ранком будемо мати непрошеного гостя! — каже старий Степан Яців, який придивлявся до тих спроб.
— А мені здається,— каже хтось інший,— що буде ще звечора або вночі…
— Зле вам здається, бо я заложуся зі всіма, що не скоріше, як перед ранком…
Той хтось не хотів ні заперечувати далі, ні йти в заклад зі Степаном: всі цінили Степанів розум і досвід.
— Коби хоч бог дав за дня, що вже має бути, а то вночі серед пітьми прийшлось би загинути з дітьми, з худобою…
— Пане префекцє,— каже Степан до префекта, який щойно над'їхав на коні,— рано буде повінь, тільки світ. Накажіть людям, щоб держалися обережно.
— Не знати, звідки воно стільки води береться? — питає один.— Та то й дощу такого не було…
— А ви гадаєте, що то дощ лише з одної околиці? Наш Дністер випливає геть з гір, далеко, та й до нього вливається багато потоків з різних сторін. Усе те таке мізерне, що як посуха — води зовсім нема, а як злива, то господи! Забирає все, що по дорозі попадається. Не раз я бачив, як несло цілі хати…
— А о! А о! Гей, дивіться, хата пливе! — крикнув хтось з громади.
Всі поглянули в той бік.
Серединою ріки надпливала ціла хата з солом'яною стріхою. Хата була де-рев'яна, з соснового дерева, збудована в угли. Вона пливла рівно, як корабель, занурившись у воду до половини вікон. Лиш коли надпливло грубе дерево і вдарило в стіну, хата похитнулась, схилилася одним боком вниз і попливла так кілька хвилин, а відтак знов вирівнювалась і пливла далі. На хаті сиділа кішка і страшенно м'явкала.
— От коби так чимсь її зачепити,— заговорила шляхта,— ану давайте мотуза, а борзо!
Поки хата припливла ближче, люди зв'язали кілька мотузів докупи, прив'язали до одного кінця камінь, а один найсильніший шляхтич розмахнув камінь щосили й кинув у напрямі, куди пливла хата. Камінь попав на стріху, продірявив її й зачепив за лату. Люди вчепилися за мотуз і стали тягнути щосили. Хата подалася набік, захиталася і стала наближатися до берега. Всі закричали з радості і стали заохочувати себе до поспіху. Зчинився гамір. Ось-ось хату врятують. Та ба! Під самим берегом надпливло якесь тяжке оправлене дерево, вдарило хату в бічну стіну з такою силою, що мотуз урвався. Хата закрутилася на місці й попливла далі. Люди, що тягнули за мотуз, так було напружились, що, коли тягар відразу відірвався, всі попадали на землю. Не було вже часу закинути мотуз удруге: пливуча хвиля понесла хату далі з кішкою наверху.
Та в тій хвилі щось інше звернуло увагу шляхти. Серединою ріки пливла колиска, а в ній сиділа дитина. Вона держала в руці ложку і час від часу клала її в ротик. Дитина була обставлена подушками. Вона, либонь, не розуміла, що з нею діється.
Коли шляхта побачила дитину в такій небезпеці, закричала з розпуки в один голос. «Як дитину врятувати? — питав кожний сам себе, а не мав на це відповіді. Закидати мотуз з каменем було і небезпечно й непевно, бо ледве чи в таку малу точку попадеш. А коли й попадеш, то уб'єш дитину певно. А тут іще з хвилею надпливе щось масивне, ударить в колиску і переверне її. Але пливучі пні й дерева якось обминали дитину. Шляхта почала кричати:
— Рятуйте, хто в бога вірує!
Та ніхто не знав, як рятувати.
Закуттяни були тямущі люди, і між ними були славні рибаки. Вони заселяли одну окрему вулицю недалеко від Дністра й займалися головним чином ловлею риби, котрої в Дністрі було чимало, а закону про рибну ловлю тоді ще не було. Ловили рибу саком, крошнею, волоком, остею при світлі запаленої соломи, але були й такі, що ловили найбільшу рибу руками. До таких удальців належав Базьо Якубів.
Базьо був чоловік середнього, можна б сказати низького, зросту, грубий, як бочілка, з косматим, як мітла, вусом і з великою головою, на котрій завжди стирчало низько обстрижене волосся. Плечі і груди були в нього широкі, як двері, руки незвичайно довгі, а ноги короткі, посередині трохи вигнуті. Груди, руки й ноги в нього поросли косматим волоссям. Усім своїм виглядом нагадував він горилу — так як її малюють у книжках. Легені в нього були, як ковальський міх, і напрочуд, на диво, Базьо, набравши в себе повітря, міг надзвичайно довго бути під водою. Так він пускався в найнебезпечніші вири і кручі попід береги, порослі верболозами, мацав обережно руками й, углядівши рибу, що спочивала в гарячий літній день у норі, просував зручно руку аж до голови риби, хапав її сильно за карк і виносив на берег. Такої штуки не міг ніхто з рибалок втяти, а Базьо уперто мовчав про свій спосіб і нікому не хотів його відкрити.
Базьо, незважаючи на непринадну зовнішність, був чоловік добрий і смішний, якого треба пошукати. Він був іще й музикантом і грав на басі в шляхетській капелі. Крім того, знав таку силу різних пісеньок, що всі аж падали, як він своїм баранячим голосом приспівував при музиці. Тому жодне шляхетське весілля не обійшлось без Базя, і кожний молодий, замовляючи на весілля музику, старався конче, щоб грав Базьо, а не який інший басист.
Той-то Базьо був межи шляхтою на березі грізного Дністра.
Ще люди не отямилися від остраху, а Базьо скинув із себе полотнянку й сорочку і скочив з берега в воду. Вода лише запінилася на тім місці. Дехто не знав, котрий то такий відважний.
— А це хто? — спитало кілька голосів.
— А Базьо!
Базьо якийсь час не показувався з-під води. Шляхта гадала, що його вже не побачать, бо саме тим місцем надпливало кілька кругляків. Але Базьо, здається, бачив добре ті перешкоди і обминув їх, занурившись у воду.
Тепер з'явилася з-під води його їжакувата голова й стріхаті вуса, що і в воді стирчали догори та не хотіли пригладитися. Базьо був схожий на морського тюленя. Сапав тяжко, аж вода відскакувала від рота й носа, і плив так званим «щупаком» — витягав одну руку проти себе, відтак другу, і за кожною такою зміною руки просувався наперед мало що не на сажень. При тім розглядався обережно на боки і, як лише надпливала яка перешкода, він зараз опускався під воду. Дністер садив хвилями і деколи заливав Базя з головою.
Базьо доплив до колиски! Усіх, що приглядалися до тієї страшної боротьби, охопила радість. Шляхта ревнула з берега: «Віват, Базьо!» Стали плескати з радощів у долоні, а деякі познімали шапки і хрестилися щиро. Базьо лівою рукою вхопив колиску за передній бігун і став прямувати до берега.
Всі зміркували, що Базьо, незважаючи на свою майстерність і силу, не зможе переплисти впоперек ріку навпростець, лише мусить плисти навскоси. Молодші шляхтичі схопили мотуз і побігли щосили вниз берегом до того місця, де, міркували, припливе Базьо. Базьо напружив усі свої сили, пливучи одною рукою й ногами. Другою рукою держав обережно і міцно колиску, щоби при зміні свого дотеперішнього напряму не перевернути її. Дитина, як побачила коло себе вусату голову, стала плакати.
Надплив великий кругляк. Усі аж крикнули з остраху — ось тут буде амінь! Але Базьо в одній хвилі зупинився, звернув набік і з цілою силою відтрутив пливуче дерево. Воно трохи змінило напрям і попливло далі. Базьо наближався щораз ближче до берега. Люди змотали мотуз у кільце й кинули на воду. Мотуз розмотався у повітрі і став падати. В тій хвилі вже один його кінець був у руці Базя. Базьо заревів: «Тягни!» Яких десять пар рук почали тягнути за мотуз до берега. Тепер плив Базьо стрілою. Громада, що приглядалася до того з берега, аж крикнула з радості.