— Я гадаю, що зробить, бо він завзятий чоловік.
— То була би біда…
— Ще й яка біда,— потакнув Андрій.
— Відібрали би грунт і хату…
— Певно!
— Казали би розрахуватися за стільки літ…
— Ая!
— Дурний ти зі своїм «ая»! Піди нині до Шевка… треба його якось уговкати.
Андрій почухався за вухом і скривився. Він боявся дуже туди йти, бо знав,що його порядно вичешуть.
— Я гадав би, що ліпше було б, якби ти, Ганю, пішла… Ти ліпше вмієш говорити,— сказав несміло Андрій.
— А тобі язик задубів чи що? Підеш ти! Ти менше винен, то на тебе не так дуже визвіриться.
Не було що говорити, бо так наказувала жінка. Андрій хотів лише трохи від-волікти ту прикру місію.
— Та нехай буде… піду в неділю.
— Аж у неділю? Чи ти оцапів, чоловіче, чи тебе вже цілком запаморочило? Хіба не знаєш, що до неділі можемо вже бути під плотом? Підеш нині, зараз!
Наказ був твердий. Андрій зліз з лави, надягнув святкову капоту, взяв шапку й вийшов. По дорозі роздумував про те, як перед Шевком стати і що говорити.
Шевка тоді не було дома. Андрій застав Олюньку в сінях, щось заговорив до неї, але вона нічого вуйкові не відповіла і шмигнула до хати. Вона побачила, як спокійно пливло життя в Шевка, і тому дуже їй не хотілося повертатися під п'ястуки вуйни.
Андрій привітався з Шевковою і присів несміло на лаві. Коли довідався, що Шевка нема дома, був дуже задоволений. Все ж не потребував у тій хвилі переживати немилої зустрічі. Того можна було від Андрія сподіватися: він був чоловік слабкого характеру. З одного боку, він розумів, що прийшов у справі, яка, на його погляд, не була справедлива, і прийшов лише під моральним натиском жінки, котрій не мав сили заперечувати. З другого боку, він знав, що та прикра місія не обминула б його, а жінка ганяла б ним хоч би й десять разів на день, щоб ту справу полагодив. Андрій міркував собі тепер: «От хвала богу, що справа протягнеться, а потому нехай буде що хоче, аби не нині»… Та треба було щось заговорити.
— Я, прошу пані Якубової, прийшов за Олюнькою…
Андрій сказав не думаючи; та коли вже сказав, то поміркував собі, що, може, так, без клопоту, дасться забрати дівчину при відсутності Шевка, а тоді справа полагодилась би скоріше й легше, ніж він думав.
Такий чоловік, як Андрій, часом бовкне що-будь не думаючи, та аж як почує свій власний голос і зміркує, що сказав добре (часом буває навпаки), тоді на тім своїм сказанім будує дальшу дію.
— Як то «по Олюньку»? — спитала Шевкова.— Я без чоловіка не можу вам її віддати!
— Адже я їй вуйко й судовий опікун…
— Не моє діло вирішувати, а як на мій бабський розум, то й опікун не має права знущатися над дитиною… Поза тим мені до того нічого.
Андрій не мав що на те сказати, але гадка забрати тепер Олюньку додому крутилася вперто в його голові: «А то Ганна була би з того рада! Та й похвалила би мене…» І він сказав:
— Я таки, прошу пані, заберу дівчину…
— Ледве чи вона схоче з вами піти?
— То я візьму її силою, бо маю на те право? — почав гарячитися Андрій.— Хто би там питав її про те? Візьму за руку — та й кінець, і поведу додому. Вона має в мене бути!
Андрій став щораз більше підносити голос. Він почував себе відважним, бо тут не було його Ганни і нікого такого, кого боявся б.
— Не робіть мені тут криків, панє Єнджею, бо я без «мого» дівчини з дому не дам!
— А я таки візьму її!
— А я закличу парубків і накажу вас викинути за ворота, — сказала твердо Шевкова.— А ґвалтів мені тут не робіть!.. Ганко, — звернулася відтак до наймички,— поклич сюди Дмитра, але борзо!
Ганна побігла стрілою надвір, хоч Андрій, почувши ті слова, не мав охоти ні кричати, ні силою брати Олюньку.
За малу хвильку з'явився Дмитро.
— Мене вуянка кликала?
— Зачекай тут трішки, бо від нас Єнджей хоче Олюньку забрати, а вуйка нема дома.
Дмитро подивився згірдно на Андрія і глянув на свої кулаки. Андрій знав його силу, та знав і те, що в Шевка були ще два наймити, отже, вирішив відійти з тим, з чим прийшов. Не прощаючись навіть, хотів уже вийти, та на порозі зустрів Шевка. Андрія аж за спиною заморозило. Ось попався, добре ще, коли Шевко не скаже вибити, бо він це вміє, але й ціла справа буде утруднена тепер, коли Шевкова розповість чоловікові про його зухвалий виступ. Андрій зі страху не міг промовити слова. Шевко заговорив перший.
— А, гості! Що скажете доброго, пане Єнджею? Сідайте!
Перша буря проминула. Тепер небезпека була менша, бо шляхта коли кого просить до себе і гостем називає, то не зламає прав гостинності, якщо лише гість буде вести себе чемно і не дасть причини, щоб його треба було вибити. Андрій вирішив бути чемним, аж солодким,– наче перед ним стояла Ганна.
— Та я, пане Якуб'є, прийшов щодо Олюньки, — сказав Андрій покірним голосом.— Воно все так зле зробилося…
— І я кажу, що зле,— промовив Шевко, сідаючи на лаві. — Та й може бути ще гірше, а в тому всьому я анітрохи не винен. Ви знаєте, як мене просив про те ваш покійний тато… ну, а вже ж я не міг пропустити крізь пальці того, що я побачив на власні очі. Скажіть, може, я вам налазив до хати і шпигував? Ні! А тепер, коли я вже справу взяв у свої руки, то й докінчу її, бо на середині дороги ставати не вмію…
— Та я те все добре знаю,— сказав Андрій,— але прошу вас, пане сусіде, не робіть мені стиду та й вибачте, що моя жінка сказала вам прикре слово…
— Вона мені прикре слово? О, ще би, не позбирала б тоді своїх зубів! А ви гадаєте, що як?
— Та того вже більше не буде,—обіцяв Андрій, — на те маєте моє слово!
— Я повірив би вашому слову, якби не було вашої жінки, а так вибачайте! Поки ваша жіночка здорова, то не дасть вам слова дотримати, хоча й шляхетського…
Андрій не знав, що сказати. Він розумів, що Шевко говорить правду.
Шевко подумав хвильку й каже:
— Яким ви, властиво, чолом сюди лізли? Ви гадали, що я вам віддам дівчину? Чи я її з плюгавства очистив на те, щоб ваша Ганя волосся їй з голови обдерла? О ні, цього не буде! Мене прокляв би покійний Луць з гробу, що я слова не додержую. Ваша жіночка мудра. Вона не мала смілості тут носа показати і для того послала вас. Нехай-то вона сама потрудиться, а тоді будемо вже говорити.
— Та то все одно, чи я, чи вона,— сказав несміло Андрій.
Він заздалегідь боявся про таке «запрошення» жінці згадати.
— Нічого з того! — промовив твердо Шевко.— Хочете направду ту справу по-доброму залагодити, то нехай сюди прийде ваша магніфіка. Інакше не говорю нічого!
Шевко вирішив остаточно не наполягати на зміні опіки. Він знав, що в суді запропонують йому те опікунство, і він мусить прийняти, бо відповіднішого не буде нікого. Але тоді його вороги, котрих мав досить у Закутті, піднімуть ґвалт, що «багач хоче збагатитися сиротинським добром». Шевко постановив тепер добре настрашити Андріїв та сироті запевнити ліпшу долю.
— Не схоче ваша жіночка до мене пофатигуватися, то завтра йду до суду, а тоді ви так будете опікуном, як на моїй долоні волосся виросте. Що забагато, то забагато!
Не було що робити. Андрій попрощався й вийшов.
Тепер Шевкова розповіла чоловікові, як тут Андрій спочатку поводився.
— Дуже добре ти зробила, а його щастя, що ти мені не сказала того, коли він тут був, бо я був би з ним собі побалакав інакше.
Тимчасом Андрій не знав, як зайти додому і що жінці сказати. Але що буде, те і буде, годі не йти. Андрій виглядав так, як той кінь, що вже привик до побоїв і байдуже вижидає, коли його батогом цьвохнуть.
Ганна зустріла його в сінях. Вона як побачила його крізь вікно, не втерпіла й вийшла до сіней.
— А що? — питає.
— Та зле; казав, щоб ти, Ганю, прийшла сама.
— А ти який чоловік? То ти не міг сам того полагодити? Як іде про старшинство в хаті, то ти хотів би бути першим, але як треба зробити діло, то ти рад би виручитися жінкою… Твоє діло розмовляти з тим гордим шляхтичем, розбійником, що на чужі хати нападає та двері вивалює, а моє діло горшки й миски. Ти такий голова в родині?