— Е, ти сама ліпше знаєш, який я голова, — каже Андрій, махнувши рукою. Говорячи ті слова, він скинув капоту і надягав свій старий кожух.— Хочеш, то йди сама Шевкові на язик! — докінчив Андрій, але вже тоді, як був на порозі.
Ганна хотіла ще щось докладніше розпитати та розглянути становище, але Андрій уже був у стодолі і молотив завзято…
Ганна поворкотіла ще трохи, але нічого було робити. Дуже не хотілось їй іти до Шевка, бо знала, що там її жде. Але ж треба було показатися перед чоловіком відважною, бо від цього дуже багато залежало: це допомогло б удержати його під кульбакою.
Коли Андрій відійшов від Шевка, Олюнька вийшла з кімнати і прийшла до пекарні. Була заплакана. Вона чула, що вуйко викрикував і загрожував, що забере її силою. Тому-то замкнула вона кімнату зсередини. Тепер підступила до Шевка і клякнула перед ним та склала руки, як до молитви.
— Ой, не давайте мене вуйні, не давайте! Вона мене тепер уб'є! Я все чула, що вуйко говорив. Вони готові мене колись на вулиці схопити.
— Не бійся, не схоплять, устань, — сказав Шевко. — Проти моєї волі тобі волос з голови не впаде. Але приготуйся до того, що треба буде повертатися додому.—Олюнька, почувши ті слова, зблідла як стіна.— Та не лякайся так зараз. Я вже тебе обезпечу, не бійся! Я казав твому вуйкові, щоб сюди зараз прийшла вуйна, коли тебе хоче мати в себе. Вона певно прийде, бо знає, чим то пахне, якби я зробив те, що сказав. Почуєш, що ми тут будемо говорити. Інакше, видиш, дитино, не можна зробити, бо вони свої, а я чужий.
Олюнька не сказала нічого, але ще не заспокоїлася та аж тремтіла від тієї гадки, що знову треба буде надягти брудну сорочку та ходити босоніж по снігу.
Відчинилися двері й увійшла Ганна.
Олюнька не мала часу втекти та лиш уступилася за піч.
— Дзінь добрий! — сказала Ганна.
Вона набрала дуже смирненького вигляду, згорбилася, губи стиснула так, що були схожі на нитку, впоперек лиця перев'язану, а руки склала перед себе.
— Дзінь добрий і вам! — відповів насуплений Шевко і навіть не просив її сідати за шляхетським звичаєм.— Що доброго скажете?
— Ох, я сама не знаю, що сказати по тім, що сталося…
— Певно, що трудно говорити після всього, що сталося… Чого ж ви прийшли до мене?
— Та ви, пане Якуб’є, казали мене прикликати.
— Я? То неправда! Приходив сюди ваш чоловік полагодити справу з Олюнь-кою, а я йому сказав, що з ним не маю що говорити, бо він передо мною не дотримає того, що обіцяє. Це знає добре ціле Закуття, що ви в хаті голова, а ваш чоловік віхоть… Я йому сказав, що як хочете що робити, то прийдіть самі, отже, я вас зовсім не кликав, і мені вас потрібно до хріну…
— Та нехай уже буде й так, як говорите, бо в вашій хаті ваша правда мусить бути,— каже Ганна з притиском.— Але що будемо робити, бо я дівчину забираю…
— Ого, а як я не дам? Цю правду, що вам тут, у моїй хаті, кажу, можу вам повторити всюди, а з дівчиною зроблю так, як мені моя совість наказує… кривдити її не дам!.. Вибийте собі те з вашої премудрої голови, що ви її заберете без моєї волі, навіть якби по неї посилали таких відважних ландсдрагонів[29] , як ваш чоловік… Щастя його, що я не знав, який він тут був зухвалий, поки я прийшов, бо був би так йому дав, що його всемогуча жіночка була б у нього того не відняла…
Ганна закипіла злістю, але вгамувалася вчасно.
— Та яке ви, правду кажучи, маєте право до неї? Я її вуйна, а мій чоловік опікун.
— Тільки ви не виїздіть з тим опікунством, як купець з крамом, бо за кілька днів дістанете з суду, що ваше опікунство чорт узяв, та ще й рахуночки при-йдеться складати… ну, а розуміється, що у вас рахунки ті в порядку… Адже всі знають, що ваш чоловік продавав збіжжя з Олюньчиного поля, складав гроші і докупив їй грунту, придбав їй худоби ладної… ну, а Олюнька має повну скриню всього добра, і білизни, й одежі, і всього-всього,— хоч зараз до шлюбу!.. І не ди-вота, що стільки всього є, бо було з чого придбати. Двадцять моргів шляхетського грунту в році щось приносять!
Глумливі ті слова цідив Шевко одно за другим з такою вдаваною повагою, що хто не знає, як є насправді, подумав би, що це свята правда.
Ганна стояла, як на вогні, і кожне слово кололо її як голкою. «Ото якби мій чоловік наважився таке мені сказати, я б йому коцюбою голову розбила?» — думала собі Ганна. Але ті слова говорить не Андрій, лише Шевко. На його боці була правда й сила, то треба було жовч проковтнути. Ганна бачила, що не жарти і погрозою нічого не вдіє.
— От не сміялись би ви надо мною, бідною, — каже Ганна крізь сльози, котрі або були удавані, або таки плакала зі злості,— чи ви не знаєте, як у мене є? Мій чоловік баба, не має своєї волі і треба його на мотузку водити, ні про що не постарається, а тут троє дітей, та й покійний тато стільки літ був коло нас…
— Говоріть це комусь іншому, не мені! — сказав на те Шевко вже сердито. — Я знаю добре, що ваш чоловік, хоч баба… я те сам кажу… але господар добрий і нічого з хати не винесе, а покійний тато Луць дарма хліба не їв та й своє мав, навіть на похорон собі склав.
— Та то правда, все свята правда,— каже Ганна, втираючи сльозу хусткою,— але я вас дуже прошу, не робіть мені стиду, не подавайте до суду і віддайте мені дівчину.
Ганна вклонилася Шевкові в ноги.
Тою покорою вона його роззброїла. Але хотів іще поторгуватися.
— Я не можу! Тепер якби ви дівчину дістали в свої руки, гіркий був би їй світ… А хто мені заручить, що так не буде?
— О боже мій святий, які ви невірні! Та вже вам ручу, що так не буде, а якби що найменшого, то вже тоді зробите, що вам схочеться.
— Ну нехай і так буде, ловлю вас на слові. Але пам'ятайте, коли що-небудь побачу, тоді нічого вам не поможе, тоді грунт віддавай, з хати марш і рахунки на стіл! Тож глядіть…
Шевко погрозив їй пальцем. Ганна хотіла поцілувати його в руку, та Шевко не давав руки. Ганна таки зловила за руку і цмокнула з цілої сили.
Відтак кинулася до Олюньки:
— Ходи ж, ходи, моя дитино! Забудь, що було, більше воно не повториться…
Вона хотіла взяти Олюньку за руку. Дівчина відступилася від неї і притулилася до Шевкової.
— Е, ба, за позволенєм! — каже Шевко. — Чекайте трохи, не так скоро…
Ганна стала серед хати здивована. Вона не знала, чого Шевко хоче, і вже боялася, що, може, зречеться того, що сказав.
— А в чім же ви хочете її брати? Так вона не має на собі ні сорочки, ні спідниці своєї! Те все моєї жінки, а чейже не хочете, щоб я давав їй моє, коли вона має, богу дякувати, своє. А її єдвабна сорочка й спідниця, що ви їй дали, пішли на сміття. Навіть каглу годі було ними заткати, бо мені б «худоба» хату зане-чистила…
— То я їй зараз принесу свої речі,— сказала масненько Ганна.
— Ба, «свої», а дома здерете з неї й натягнете на неї знов онучі… Так не йде! Олюнька не піде від мене, поки не вшиєте їй шість сорочок, дві спідниці і два кафтаники та ще й порядні чоботи. Ідіть і поспішайте з тим, бо я від свого не відступлю ані на крок. Але поспішайте, бо як за чотири тижні не буде готове, то я відмовляюсь від того, що сказав, а Олюнька буде мати іншого опікуна.
Нічого було й казати, хоч Ганна казилася зі злості. Вона попрощалася, як могла найсмирніше, й швиденько вийшла.
Аж на вулиці відсапнула. Ганна була така зла, що була б вербу кусала по дорозі, щоб лють свою зігнати, її лютило не так те приниження, якого зазнала, як те, що на все дивилася Олюнька, котра перед нею дрижала від самого погляду.
В хаті застала чоловіка. Вона ще не змінила за дорогу свого покірного вигляду. Андрій аж здивувався. Він ще не бачив своєї жінки такою солодкою й покірною, то й насмілився її запитати:
— А як же?
Замість відповіді Ганна плюнула чоловікові в самісінькі очі.
— Отак, ти, бовване проклятий! Я стільки наслухалася задля твоєї чортової сестрінки, бодай її був дідько взяв ще до того, як я її побачила!
Андрій не слухав далі. Він обтер лице рукавом і пішов до стодоли.