Андрій, попробувавши раз своєї сили, почув, що його зверху. Його тішило те, що нарешті вирвався з тої тяжкої залежності; тішився, що його грізна жінка замовкла, і тепер не хотів випустити захопленої таким чином власті зі своїх рук. Він сидів на лаві, сперши голову на руки. Шляхта мовчала. Ганна стогнала і ойкала на запічку. Кожне міркувало своє. Андрій дивувався, чому він давно вже так не випарив жінку, а було б усе інакше. Він пригадав собі, що то йшло про якийсь заклад, і благословив ту хвилю, коли пішов до Шевка, і ту горілку, що йому додала відваги. Ганна знов зміркувала, що її панування скінчилося, і того було їй більше жаль, ніж побоїв. Та й Олюнька раділа в душі, що тепер настане для неї ліпша доля, коли вуйко, а не вуйна, буде орудувати в хаті.
Шляхтичі посиділи ще, поки Андрій не заспокоївся. Не довіряли йому, таки змусили його лягти на постіль. Андрій був змучений і перепоєм, і бійкою, і це заспокоїло його.
Шляхта вийшла надвір.
— А що, програли заклад, пане Яне!
— О що ви закладалися? — питає хтось.
— О ніщо,— каже Ясьо. — Але тепер думаю собі так: і найміцніша гребля не витримає, як багато води набереться… В Андрія прорвалася гребля.
— Добре їй так, бо вже не знала міри, тепер буде трохи смирніша…
— Але то буде сміху на ціле Закуття!
Другої днини ціле Закуття оповідало, як річ дуже незвичайну, що Андрій вибив жінку.
XII
Не так уже й багато часу минуло відтоді, як людей стали брати до війська лише на три роки. Давнішими роками було інакше. Служили люди від восьми до дванадцяти літ, та кого до війська взяли, той уже пропав навіки для родини й господарства. Такий жовнір, прослуживши стільки літ у війську, повертався додому цілком нездатним чоловіком — без здоров'я, старим та ще й таким, що не вмів уже ніякою живою мовою гаразд говорити. Мішав слова чеські, німецькі, мадярські, італійські — взагалі всі, котрих за час своєї довголітньої служби наслухався між різними націями австрійської держави. Зате не брали до війська шляхти, учнів, які в школі проявили себе, і тих багатих людей, котрі могли послати за себе заступника — суплента. Ті щасливці складали в уряді приписану квоту, і завжди знаходилися такі, що за гроші йшли служити. На таких суплентів наймалися вислужені вже вояки, котрі не мали чого додому повертатися і зі службою військовою так уже зжилися, що без муштри годі їм було жити на світі. Таких старих вояків військові власті приймали дуже охоче, бо замість рекрута мали вимуштруваного старого жовніра.
В Закутті був один такий старий вояк, що і свій час відслужив, і за суплента раз найнявся. Взяв за те гроші, але вони нітрохи не трималися його: всі пропив дочиста. І, прийшовши раз на короткий урльоп додому, продав свій ґрунтець і теж пропив гроші. Коли вислужив другу «капітуляцію», хотів найнятися на третю, але його вже не прийняли, бо чогось недомагав. Отже, вернувся в Закуття й жив з поденного заробітку, вночі ловив рибу та й так валявся між свояками.
Звався він Лавром, а закуттяни прозивали його Гаврусем. Він був посміховиськом на ціле село через те, що не вмів ні по якому говорити, лише вживав у своїй конверзації так звану регіментсшпрахе. При тім усім Лавро держався чепурненько, ходив рівним помірним кроком, голився чисто і воскував свої гарні вуса. Находившись по світу, Лавро навчився ввічливо поводитись, особливо закуттянське жіноцтво вважало його за найчемнішого кавалера. Він став крутитися коло дівчат і вдовиць, хоч практичний його розум підказував давати перевагу вдовицям.
Той-то Лавро кинув оком на Костиху, Дмитрову матір. Вона ще не була стара, бо скінчила ледве тридцять п'яту весну, виглядала незле, а при тім добра хата й негірший ґрунтець дуже манили такого підтоптаного козарлюгу.
Спочатку здибався Лавро з Костихою на вулиці і привітався з нею чемненько та сказав їй кілька солодких слівець, відтак став підходити аж до воріт. Так зав'язалося знайомство, а Костиха закохалася в Лавра по саму шию. Далі-далі стала запрошувати Лавра до хати, частувати, посилала дівчину за горілкою, а вкінці порадилися таки зладити весілля.
Помітили це сусіди, й пішла по селу плітка. Костиха намагалася тримати свої любощі в таємниці, а особливо перед Дмитром, від якого можна було сподіватися неприємностей. Тому Лавро, йдучи до Костихи, вибирав такі години, коли знав, то Дмитро не забіжить до хати і його не побачить.
Але всьому буває кінець. Люди почали про те балакати голосніше, а відтак дехто проговорився перед Дмитром:
— Дмитре, чому ти ліпше не пильнуєш мами? Незадовго будеш мати тата.
Дмитро відразу не зрозумів, про що річ, але як йому пояснили і сказали, що до мами забігає Лавро, він запалав таким гнівом, що мало вістунові зубів не вибив. Таку вістку вважав він за просту обиду для своєї матері, бо йому й на гадку не прийшло, щоб той висміюваний всіма Гаврусь, котрого прозивали без'язиким, посмів сягати так високо.
Але дарма! Хоч закуттяни сміялися з Гавруся і не любили його, зате закуттянки вважали його чемним чоловіком, що знав світові манери краще, ніж перший-ліпший шляхтич від плуга та ціпа. Дмитро, коли почув таку новину, побіг зараз до матері.
— Мамуню, чи то правда, що люди говорять, буцімто до вас забігає Лавро?
— А якби правда, то що? — питає Костиха, котра, хоч була таким питанням приголомшена несподівано, хотіла раз ту справу полагодити.
— Як то що? Та що з того буде?
— Він буде зі мною женитися та й тільки! Ми так умовилися.
— А я нічого про те не знав! Та як так може бути, щоб таке робилося поза моїми плечима?
— Чи ти гадав, що я буду в тебе дозволу просити? Я сама собі господиня і твоя мама… я маю свою волю.
Дмитро запаленів від злості.
Та Костиха була хитрою бабою і не хотіла всього ставити на вістря ножа відразу, а воліла все полагодити по-доброму.
— Слухай, сину, розмірковуй добре, що тобі буду казати, і побачиш, що моя правда. Інші в старшім віці виходять заміж, мені ледве тридцять п'ять літ… Як я віддавалася, мені було шістнадцять років, ну, а тобі тепер дев'ятнадцять. Ти в службі, а я сама на господарстві і не можу собі з дитиною ради дати (Костиха пробувала при тих словах заплакати). Тепер прийде на господарство чоловік розумний, бувалий і роботящий, то зараз усе піде своїм ладом…
— Ото мама роботящого собі знайшли! Таж то нероба, що його порядний господар за наймита не прийняв би!
— Е то ще не рація. Як наймитові йому, може, й не схочеться робити, але на своїм буде інакше, бо то для себе. А силу має… хлоп здоровий… бо таки правда, нічого йому не бракує…
— Але бійтеся бога, ціле село буде з нас сміятися…
— Я собі тим анітрохи перейматись не буду? Нехай сміються, аби нам було добре…
— Чекайте ж, мамуню! Якби ви віддалися, я не міг би вирекламуватися від війська. А хоч би й не те, то коли я оженюся, куди піду з жінкою, як тут буде вітчим?
— Ого-го, чим ти журишся? Не бійся! Вуйко знається з панами і певно тебе від війська убереже, а як засядеш на вуйковім, то тобі й не схочеться переселятися до такої мізерної хатини… Вже, сину, хоч що говори, а я таки так зроблю, бо я без нього не можу жити…
Костиха мала на Дмитра великий вплив ще з дитячих літ, тому-то й тепер Дмитро не посмів гостро виступити проти матері. Та ще підбадьорювала його згадка, що він засяде колись на вуйковім і стане великим паном. Дмитро знизав лише плечима і пішов до вуйка.
Шевко їздив того дня до міста, тож Дмитро вже не міг його діждатися, щоби вилляти перед ним своє горе. Як вуйко приїхав, Дмитро вибіг за ворота.
— А чого ти, Дмитре, так скривився?
— Ой, вуйку, біда моя!
— Що сталося? Говори!
— Скажу в хаті…
Увійшли в хату, і тут Дмитро розповів усе дочиста. Шевко вислухав уважно та й каже:
— Здуріла баба та й годі? Видно, що чоловік дуріє, як ся волос сіє і як сивіє… Але ти, Дмитре, міг би сам собі порадити…
— Та як?
— Буком!
— Таж то мама!..
— Е, маму лиши, а паничеві випари хребет, щоб йому відхотілося весілля. Потому я з мамою поговорю сам.