Дмитрові така рада подобалася і дивувався собі, чому він сам не прийшов до такої гадки… Тепер роздумував, як би це виконати. Він наглядав пильно за своєю хатою. Через те навіть занедбував роботу.
Вуйко помітив це.
— Ей-бо, Дмитре, то шкода часу! Так нічого не зробиш. Твоя хата з тамтого боку потоку, звідси не побачиш нічого, а хоч би ти по цілих днях сидів дома, то нічого з того, бо він, власне, не прийде тоді, як ти є. Але зроби так: скажи мамі ще нині ввечері, що завтра, вдосвіта, ідеш до міста. Я замість тебе вишлю Гринька, а ти сховаєшся,— ну, та й тоді роби як знаєш…
Дмитро пішов таки того вечора до матері:
— Чи не маєте, мамуню, якого діла до міста, бо я завтра вдосвіта їду… Вуйко посилає мене.
— Та купи мені, наперсток, бо той дуже подірявився, не можу навіть латки до сорочки пришити.
— А який купити — жовтий чи білий, і як завеликий?
Костиха зраділа, що Дмитра не буде цілий день дома, та й так лиш на вітер сказала про наперсток, хоч їй зовсім не було треба.
— Купи, Дмитрусю, жовтий, такий, знаєш, середній… Ось тобі дві шістки… або ні! На маєш ринського…може, собі що купиш… Ти так працюєш тяжко та й для нас усіх стараєшся, а ніколи собі нічого не купиш… Може, собі купиш файку або хустку на шию. А тепер, дитино, йди спати, бо завтра треба встати рано, то щоб тебе головка не боліла… Шануй, Дмитрусю, здоров'я, бо то найдорожчий скарб…
Дмитро лише посміхайся від такої бесіди своєї матері.
— Я вже тепер ледве на ногах стою, а очі аж злипаються… Нині рано вуйко збудив, було темно, та стільки наробився, що рук своїх не чую… Зараз іду спати… Доброї ночі!
Костиха по виході Дмитра скоренько дала Лаврові знати, що може приходити безпечно, бо Дмитра не буде. Лише смерклося, прийшов Лавро. Костиха послала за горілкою.
— А що там, сем, ваш клюк робить?
— Та казав, що буде зле, як ми поженимося, але то вже моя річ, щоб так було,як я схочу.
— Шон гут! Най ми поберемось, то я так його виабрехтую, що пізнає, почому локоть. Затрацена мерга. корпо ді омаледетта!
Коли собі так любенько розмовляли, попиваючи горілочку й закусуючи пиріжками, Дмитро не пішов до Шевка, лише засів у бур'яні під плотом. Коли побачив Лавра, хотів таки зараз кинутися на нього, але ще здержався. Він був схвильований, серце билося, начеб хто молотком товк у груди. Відтак хотів увійти до хата і там йому справити сватання, але й цього не зробив. У хаті Костиха. певно, стала б на захист Лавра, а з матір'ю дертися якось ніяково. Отже, вирішив ждати надворі, поки Лавро не вийде з хати. Але Лаврові ані снилося заходити тепер, коли чув себе таким безпечним.
Дмитра взяла нетерплячка. Він ждав так під плотом зо дві години, аж йому ноги потерпли.
"Е, я тут до ранку не буду сидіти… Треба його викликати надвір… але як?" Дмитро витягнув собі доброго колика з плота і став ходити довкола хати. Відтак підійшов під вікно й гукнув:
— Горить, гей! Утікайте!
В хаті заворушилося. Вони не знали, з котрого боку горить, бо не бачили ніде світла. Кинулися бігти надвір. Лавро вийшов перший, бо Костиха метнулася збудити доньку. Як лише Лавро вийшов за поріг, Дмитро замкнув сінешні двері на защіпку.
— Що то за алярм? — питає Лавро.
— Почекай, татуню, я тобі такий «алярм» зроблю, що десятому будеш заказувати, як удовам голови завертати!
В тій хвилі держав уже Лавра за чуприну, перевернув під ноги хребтом догори, придавив колінами за карк і став бити коликом, куди попало. Лавро, видно, не був силачем, а тепер то й кричати не міг, бо лицем запоров у болото. Костиха і дівчина кричала в хаті й термосили дверима.
— Не бійтеся, мамуню, не горить ніде! — Я тут… не бійтеся! — І бив далі, аж ласкіт ішов.
Костиха зміркувала, кого б'ють.
— Ой, Дмитре, ти, проклята дитино! За що ж ти його так караєш? Таж він тобі буде татом…
— Я для того його тепер б'ю, бо потому якось не випадає тата бити,— говорив Дмитро і молотив знову.— Маєш, злодію, ти, пройдисвіте, волоцюго! А як ж раз тебе тут прихоплю, то уб'ю на смерть!.. Тепер марш!
Дмитро зліз а Лавра, підніс його обіруч поперед себе і майже виніс до перелазу та бебехнув ним на вулицю, як приколотком соломи.
Лавро стогнав тяжко, піднявся насилу й пішов у чотири боки під плоти додому. Він не посмів і словом обізватися, бо Дмитро готовий був підбігти та побити ще дужче.
Дмитро, сапаючи тяжко, відчинив сінешні двері й випустив маму, що дерлася надвір.
— Де він, де Лавро?
— А то був Лавро? Я навіть не знав… я гадав, що то злодій господарить коло нашої хати.
— Я ж до тебе гукала, що то Лавро!
— Ба, мама вже тоді гукали, як я його зачав бити, то трудно було переставати… він міг би був мене вибити.
Костила зміркувала, що Дмитро собі з неї глузує. Вона ще більше розсердилася.
— Та яка мара тебе наднесла тепер?
— Та яка мара? Я сам прийшов.
— Та ж ти мав їхати до міста!
— Ну, я поїду завтра, а до ранку ще далеко… Не бійтеся, мамо, буде наперсток… я не забув… Доброї вам ночі!
Дмитро пішов до вуйка й ліг спати в стодолі.
Прокинувся вдосвіта і став поратися коло коней, вибираючись у дорогу. Вийшов вуйко.
— А де ж Гринько? Ти ж не їдеш нині…
— Та чому маю не їхати? Я вже по роботі…
— Коли?
— Ще вчора. Я так його, вуйку, випарив, що а! Буде лизатися якийсь місяць…
— Добре справився! Ну, їдь до міста, а я мамі сам іще скажу, щоби не дуріла.
Ще того дня побачив Шевко Костиху, як ішла селом.
— Сестро, ходіть-но сюди, щось вам маю сказати!
Костиха здогадалася, що Шевко хоче їй сказати, але годі було не піти.
— Ну, коли весілля, сестро? Може, й за старосту попросите?
— Та я, панє брацє, гадаю, що восени… та й певно, що буду просити, коли не погордите та не відкажете.
— Ти, бабо, направду дурієш! Чи ти собі зміркувала своїм дурним розумом, що з того вийде? Я тобі зараз скажу. Лавро не дасть собою так помітувати, як покійний Кость. Візьме тебе за косу — й будеш у гіркий черепок плакати. По-тому — то відомий п'яниця, буде з хати виносити все, що під руку попаде,
та таскати в корчму, а за кілька років обидвоє підете з торбами. Раджу завчасу купити собі ліру і вчитися дідівських пісень. Далі Дмитро піде до війська, бо вже ж на господарстві буде чоловік, то рекламувати не можна, а як верне, то твого Гавруся пражити буде на кожнім кроці, поки вас обидвох не викине на вулицю, бо це його хата… розумієш? Його, а не твоя, бо я для нього її поставив, та й щоб ти мала де старі кості погріти, але не для твоїх кавалерів, таких без'язиких волоцюг, як той Лавро.
— Я маю і свого поля досить, то вистачить для нас обох…
— Коли ти дурна коза! Дмитро як хоче — а я постараюся про те, щоб схотів,— то тебе за тиждень по весіллю з хати викине і сам буде господарити, бо інакше я його від війська не вбережу, а тоді поставте собі з Гаврусем шатро на пустці, там, де звичайно ставлять зайшлі цигани. Буде вам добре, як голуб'ятам у гніздечку: ти будеш ворожити, а він нехай учиться завчасно коні красти—а може, вже вміє?..
— От не сміялись би ви з мене бідної! Я вже й так маю з себе досить… Вчора той гунцвот, Дмитро, так його тяжко скарав…
— Дуже добре зробив! Хвалю його за те й кажу тобі, що ледве чи доживе твій Гаврусь із цілими ребрами до вінця.
Костиха відійшла, хоч не покидала тої гадки, що мусить віддатися за Лавра.
Іншої гадки був тепер Лавро. Він ледве заволікся додому і зараз послав по стару Білецьку, щоб йому що порадила. Стара оглянула тіло Лаврове, поприкладала мазі цілющої та й каже:
— Не ходи, Грицю, на вечорниці, бо б'ють…
Таким способом вилікувався Лавро не лише від побоїв, але й любощів. Він не лише не пішов до Костихи, хоч вона переказувала до нього, але навіть не хотів на неї подивитися, коли прийшла провідати.
— Марш цум тайфель! Ферфлюхте багаж! Твій синок так мене тяжко сплейзерував… не хочу тебе знаць!
Тепер Костиха отямилася, а по кількох днях тихого плачу забула про своє весілля.