— Слухай, Дмитре,— каже одного дня Шевко, — тобі, небоже, пора додому, та пильнуй мами, щоби знов який кавалір не внадився. Треба й про твоє військо подумати, бо як наймита тебе не вирекламують. Зачинай господарити сам. Я про тебе не забуду, і будемо собі взаємно помагати. Далі-далі треба буде подумати й про жінку…
Така пропозиція була Дмитрові не до душі, бо вона віддаляла його від задушевного плану зостатись на вуйковім господарстві, а відтак узяти якусь таку невидану багачку, якої в Закутті нема.
— Та мені ще не час женитися,— каже смирненько Дмитро. — А в вуйка мені так добре, що, певно, й на своїм ліпше не буде… От вуйко вже далі зачнуть старітися, то все я таки доглянув би всього ліпше, ніж наймит, та й вірніше…
— Про твою вірність, Дмитре,— сказав на те Шевко, — я знаю, і я тобі того не забуду, лиш будь далі такий, як дотепер. Але ти не для мене живеш, а для себе. Годі тобі вислуговуватися для мене — треба й про себе подумати. А ми ж за море не розходимося. Якби мені чого до тебе було треба, то закличу та й прийдеш. Тобі треба конче дома бути, бо добре, що ти одного кавалера відправив, але як трапиться другий такий, що буде міцніший від тебе, — що тоді зробиш? А може й таке трапитися, бо твоя мама ще собі нічого, а такий шмат дуже ласий.
Влізе тобі вітчим у хату, розтратить усе, проп'є… А вже грунтець заокруглився, дещо і в оборі, і в коморі… школа б…
Дніпро не перечив більше. Він вирішив не спускати з вуйка ока та підлещуватися до нього далі, вдавати байдужого, а свою гадку заховати на самім дні душі, щоб і в сні не зрадитися. Шевко дав йому на початок пару коней.
— За вирятування Олюньки,— сказав,— належиться тобі один кінь, а другого даю тобі за твою щирість до мене. Віз мусиш собі сам справити, а поки що позичу свого, як буде треба.
Дмитро осів на своїм і став господарювати. У вуйка навчився пильності, ощадності і всякої господарської роботи, а що був сильний, як ведмідь, і тверезий, то все йому йшло легко, як по маслу.
Костиха викинула тепер з голови думку про заміж. Тепер не було навіть нагоди завести яке-небудь знайомство, бо Дмитро пильнував її, як ока в голові. Не вдержалася і пригода Лавра в таємниці, а всякий удівець чи молодець волів би піти до Дністра втопитися, аніж посягнути на Костиху. Костиха хоч і мала великий вплив на свого сина, та, однак, у цьому боялася його переконувати.
XIIІ
У Лукашевого Андрія від тої болючої події пішло все іншим ладом. Ганна віддала тепер кермо всього господарства в руки чоловіка, який, захопивши собі владу і посмакувавши її, нізащо не хотів би зійти до своєї попередньої ролі.
Тепер усім було легше жити. Ганна не раз намагалась панувати, але Андрій гримав зараз на неї, і баба не знала, де дітися. Поза тим Андрій був лагідної вдачі і не зловживав своїм пануванням.
Олюньці полегшало. Тепер вона мала за кого сховатися при потребі. Вуйко любив її і не раз Ганну лаяв, коли бачив, що та знущається над дівчиною. Про те, щоб Олюнька пасла худобу, й мови вже не було. Олюнька робила в полі, в городі з вуйною, а зимою пряла. Вуйна не переставала ненавидіти її, а що не могла інакше вилляти на неї своєї злості, то мстила тим, що не вчила її, як стати доброю господинею.
З Олюньки стала дівчина гарна на ціле село. Почали за нею і хлопці заглядати,але Ганна, де лише могла, відганяла їх і відстрашувала. Вона тим матерям, що мали дорослих хлопців, розповідала на вухо різні непевні речі про Олюньку. Вона як вогню боялася тої хвилі, коли б Олюнька мала вийти заміж, бо тоді не лише віддавай грунт і уступайся з хати, але й розрахуйся за те, чого нема. Тих рахунків вона найбільше боялася. Крім того, вона знала, що колись це мусить скінчитися, але коли б хоч трохи далі ту неминучу конечність відтягнути, хоч би дівчина до того часу й посивіла…
З того всього Андрій нічого не розумів і тому не перешкоджав жінці. Йому й на гадку не приходило, що колись має бути інакше, як тепер.
Парубки подовідувалися від своїх матерів про різні Олюньчині хиби і стали перешіптуватись, а вкінці довідалися, що Олюнька «така» дівка, що бодай ні-кому не довелося женитися з нею. Олюньці це було зовсім байдуже. Вона ніде не ходила. Щодня була при роботі, а в неділю або свято, коли інші дівчата йдуть на музику, Олюнька сідає та читає книжку. Через те вона й не могла довідатися, що про неї по селу говорили.
Але був хтось у Закутті, що думав заодно про заміжжя Олюньки. Шевка не покидала та гадка, що Олюнька лише для Дмитра пара.
— То видиш, Мариню, — мовив він до своєї жінки, — кращої пари не було й не може бути. Олюнька з доброго шляхетського роду, дівчина роботяща, по музиках не ходить — ну, і гарна, як пані! А Дмитро хлопець лепський, і я все кажу, що в нім пливе добра шляхетська кров… Я їх мушу злучити, аби не знаю що!
Шевкова не перечила чоловікові, бо й сама бачила, що пара буде неабияка, а бодай так їй здавалося.
— То якраз так, як би ми обидвоє! — мовив далі Шевко.- Дмитро не дасть в кашу наплювати, а Олюнька спокійна і смирна, і так повинно бути, бо це по-божому. І маєток у неї є — двадцять п'ять моргів доброго грунту, коралі, в мене сотка…
— Воно все добре,— погодилась жінка,- але не знаю, чи то ще не завчасно? Він ще молодий, а вона ще таки дитина, та й не знати, чи чого навчилася…
— Ти все зі своїм! — перебив Шевко. — Чому не мала б навчитися? Або то святі горшки ліплять? А як не навчилася, довчиться того, чого не вміє. Або ж то Олюнька піде на самостійну господиню? Дмитро не викине мами, а при старій навчиться таки скоріше, ніж там… Кажеш, що молоді, а я своє говорю, що не кайся рано встати, а молодо оженитися. Коли ж віддаватися як коса посивіє? Моя покійна мама, як віддалася, мала п'ятнадцять літ, а жила дев'яносто. Олюнька має тепер шістнадцять — саме пора!
Шевкові та гадка так дуже подобалася, що задумав таки зараз виконати її. Думав іще кілька днів над тим, а вкінці послав за Костихою.
— Чуєте, сестро, не час би то вже Дмитра женити?
— Або я знаю? Може, й час…
— А з ким? — питає Шевко.
— Треба б когось пошукати… та чейже не з ким-будь…
— Певно, що так, але для Дмитра лиш одна тут пара…
— Не знаю, кого ви думаєте, пане брацє.
— А Олюнька Лукашева що?
— Може, і Олюнька, але треба це добре розгадати.
— Що тут довго гадати? Ось дивіться: дівчина ладна на все село й добра, про те всі люди знають, та й маєток ладний. Буде вас слухати, як рідну маму, бо вона в «добрій» руці була, та й будете мати спокійну годину на старість… Знаєте, сестро, підіть ви самі до Ганни і розпитайте, як там. Погадайте про те, що Дмитро став би відразу заможним господарем…
Костиха, поки пішла на оглядини, порадилася з сином. Дмитро сказав:
— Якби то, мамо, радив хто інший, а не вуйко, я на Олюньку й не подивився б, але вуйкові годі перечити. Хоче так — нехай буде так! Якби хотів мене зі старою бабою оженити, то й так було б добре. Я вже того певний, що він усе запише мені, а нікому іншому. Я знаю, що вони з братом-ксьондзом страх як посперечалися! Сам я був під дверима, як сварилися, і вуйко сказав, що його дітям не дасть нічого… воліє першому-ліпшому шляхтичеві записати. А хто ж у нього перший-ліпший шляхтич, як не я? Поводився зі мною, як з рідним сином… ну, а все до того йде, що я буду на Шевковім… Таки, мамо, зберіться і йдіть до Ганни роз-відати…
Костиха була хитра баба і не хотіла поки то перед Ганною показувати, що вона направду щось думає з Дмитром. Вона хотіла лише так, буцімто випадково кинути слово та розглянути ближче хату.
Костиха вибралася нібито в поле вулицею попри хату Андріїв.
Ганна саме в ту пору поралася з чимось перед хатою, як Костиха підійшла.
— Дзінь добрим вам, Єнджейова!
— Дзінь добрий і вам, пані Костьова! — відповіла Ганна.
— Як там цього року у вас в городі показує? — заговорила Костиха.— Вид-жу, гарні у вас буряки…
— От собі, нічого.
Костиха тим часом наблизилася до воріт, оперлася на них руками та й почала розказувати.