— От нехай бог боронить, щоб до того дійшло, щоб аж ти між них мішався. Гіркий то вже світ, як між чоловіка й жінку мусять пальцями тикати інші люди.
На тім розмова закінчилась, і полягали спати.
XV
Костиха в перший же день рада була дізнатися, чи правда те, що на Олюньку наговорила вуйна. Але трудно було зразу про все дізнатися, бо не випадало з першого дня починати сварку з невісткою, щоб переконатися, чи вона вміє відгризатися.
Костиха почала з іншого. Вона зараз-таки першого дня заставила Олюньку до роботи в хаті. То було найслабше місце, де можна було виявити Олюньчині хиби. Вона вміла з того або мало що, або й нічого. А Костиха вивіряла невістку. Казала їй виконувати то одну, то другу роботу. Закінчила на шитті. Іспит випав зле. Костиха не дала того Олюньці зрозуміти, але затямила собі все добре, й Олюнька впала в її очах дуже низько.
Коли Дмитро вернувся з поля, Костиха вийшла йому назустріч і повела за собою до городу.
— Нещаслива наша годинонька, сину! А то тебе Шевко вгостив! Та то така нездара, що її хіба б корчмарка за наймичку взяла… Нічого тобі не вміє зробити, хоч на сміх!
Дмитро ніяково каже:
— Та, може, ще навчиться.
— Навчитися тепер, як стала заміжньою? Ого! Пиши пропало! Того треба вчитися дівчині, як їй десятий рік мине, але не заміжній шляхтянці… Наша мала Мариня в сто разів більше знає, ніж та стара гойда!
— Ет! Робіть собі, що хочете… Ще я не мав би роботи, та тим собі голову сушив…
— Зле, сину, говориш! Ти собі повинен голову сушити, бо тут ідеться про твою шкіру, про твоє життя. А що буде, як мене не стане, а Мариня віддасться? Не буде тобі кому сорочки вшити, ані випрати, ані їсти зварити. А ще, не дай боже, якби знайшлися в тебе діти. Засмердівся б ти з цілою хатою, бо ніяк би ради не дав!
— Не бійтеся, мамо, в нас дітей не буде…
— Ото-то! Якби діти, пропав би ти в гною і в болоті…
Увійшли обидвоє до хати. Олюнька сиділа на лаві і щось пробувала шити. Робота йшла їй незручно, голка не хотіла в руці держатися, нитка плуталася й моталася. Костиха торкнула Дмитра ліктем і показала головою на Олюньку. Дмитро посміхнувся зневажливо, але не сказав нічого. Навіть не привітався з жінкою.
— Дайте, мамо, їсти, я дуже голодний.
Костиха стала класти миску на стіл. Вона хотіла вже сказати, що нехай би йому жінка подала, що наварила, але здержалася. Їй здалося, що ще рано таке говорити.
Олюнька сіла також до столу, та побачила, що для неї не було ложки.
— Ото моя невісточка навіть про ложку не подумала! — каже ніби жартома Костиха.— Нині ще мусиш їсти, якою можна, а завтра купиться. — З цими словами вона зняла з полиці стару, вищерблену ложку й подала невістці.
Олюнька не сказала нічого. Вона не здогадувалася, яким духом дише на неї Костиха.
По обіді Дмитро пішов у поле до роботи, а Костиха й Олюнька осталися дома. І знов Дмитро, прийшовши з поля, не сказав Олюньці й слова.
Пішли спати, Костиха лягла з Марійкою на постелі, Дмитро ліг на лаві, Олюньці Костиха сказала спати на запічку, бо на печі було ще душно.
— Ти тут будеш спати! Повинно би тобі бути добре, а взимку лягатимеш на печі… там буде тепленько.
Запічок був вузький і твердий, а про подушку Костиха забула…
Почалося нове життя в Олюньки, але воно не було анітрохи ліпше від попереднього. День у день одна й та ж робота: то в поле йти з чоловіком, то дома з Костихою. Як була в полі, Дмитро нічого з нею не говорив, ні про що не питав, хіба про те, що торкалося роботи. Він поводився так, ніби Олюньки коло нього зовсім не було. А коли Дмитро з Олюнькою йшли в поле, люди ставали на дорозі й дивилися на них:
— А то щаслива пара, аж любо подивитися!.. От бідна сирота, не зазнала гаразду дитиною, то нехай їй хоч тепер буде добре…
Люди завидували Олюньці.
В хаті Костиха й не гадала дечого невістку навчити, поводилася з нею, як з наймичкою, що не вміє нічого робити та чекає лише, щоб добути свого часу, а потому — з богом!
З часом стала Костиха воркотіти, відтак стала таки вигадувати на невістку вголос та прозивати деколи помийницею.
Олюнька зносила все терпеливо. Вона зміркувала, що ні Дмитро, ні мама не люблять її, то й не сподівалася від них щирого слова. Костиха лаяла її, і їй привиділось, що то вуйна Ганна перекинулася в Костиху. Лаяна з маленької дитини, поштурхувана й попихана, привикла до того і ні перед ким ані одним словом була б не пожалілася. Лише коли оставалася сама, давала своєму горю волю — плакала тихо, втирала сльози й робила свою роботу далі.
Вона хотіла мати хоч одну щиру душу коло себе, що любила б її. Звернулася до Марині, чоловікової сестри, але й тут не знайшла ні крихітки серця. Мариня, коли надивилася щоднини, як мама і Дмитро поводяться з Олюнькою, стала й собі послуговуватися та помітувати нею й навіть не гадала звернутися до неї з добрим словом.
Олюнька замкнулася сама в собі. Ціла її розрада була, коли в неділю пішла до церкви, а по обіді сіла в хаті й читала свій молитовник. Тоді звичайно не було нікого в хаті. Дмитро йшов до сусідів побалакати, Костиха виходила з Ма-ринею також. Тоді Олюнька давала волю своїм гірким думкам і сльозам та плакала, аж в очах пекло. В сльозах тих топила своє горе. Не раз кортіло її піти на цвинтар на могилу дідуся, але саме тепер настала болотиста холодна осінь, а цвинтар був далеко за селом.
Олюньці ставало щораз гірше. Не минуло ще три місяці від весілля, а вже Костиха давала їй їсти окремо, як наймичці. Пішло з того, що Олюнька молоко процідила не так, як треба. Костиха визвірилася на неї, споганила останніми словами, вкінці, як сідати до обіду, сказала, що з такою нехлюєю гидко їсти, і дала їй у мисчині окремо.
Дмитро зовсім не переймався тим, що мама збиткується над його жінкою. Це його анітрохи не обходило. Хоч би одно слово сказав на захист! Олюнька проковтнула сльози, але не боронилася ні словечком.
По одній такій домашній бучі послали Олюньку за чимось до Шевка. Костиха спершу ніколи її туди не посилала. Вона боялася, щоб Шевко не випитав Олюньку, як їй живеться, а вона щоб де з чим не виговорилася. Але тепер Костиха так з тим зжилася, що їй здавалось, ніби воно так і повинно бути, ніби Олюнька для того й створена, щоб на неї заодно гулюкати, сварити та поміту-вати нею. Тепер послала її до Шевка, забувши, що вона може її зрадити.
Олюнька плакала всю дорогу. Аж перед хатою обтерла сльози.
Шевкова дуже втішилася нею, прийняла її радо.
— А то горда шляхтянка, навіть не покажеться на поріг, — і стала її цілувати.— Та чого ж ти, моя доню, така червона на лиці, а очі аж кров'ю налилися? Чи не хвора або, не дай боже, не плакала чого?
— Я, тітко, не плакала… це від вітру так очі почервоніли й налились сльозами…
Олюнька хотіла усміхнутися, хоч серце краялося. Вона зібрала всі свої сили, щоб не розплакатися перед Шевковою, бо нізащо в світі не хотіла зраджувати своєї долі перед людьми.
Шевкова повірила. Те, що лице помарніло, приписувала іншій причині… Це вже було три місяці по весіллю…
— Ну, а як же тобі живеться?
— От як у господарстві при роботі…
Олюнька полагодила справу, ради якої послала її Костиха, і збиралася вертатись.
— Та посидь іще, Олюнько, і скажи дещо, — затримувала її Шевкова.— Скоро верне мій та втішиться тобою…
Олюнька боялася здибатися з Шевком. Перед ним могла проговоритися, а вона того дуже боялася, бо аж тоді Костиха видерла б їй очі.
— Ой, не можу, тіточко, не можу, тепер дуже пильна робота, і мамі борзо треба,— лепетала Олюнька і заспішила відходити.
— А що тепер робите? — запитала Шевкова, як Олюнька була вже на порозі.
— Дмитро молотить, а ми лущимо квасолю.
— Та зайди ще коли до нас, Олюнько, — гукнула Шевкова за нею вслід.
Костиха по відході Олюньки зміркувала, що не треба було пускати її до Шевка, щоб з чим не проговорилася, але вже було запізно завертати її. Тепер, як Олюнька прийшла, хотіла Костиха довідатися, чи вона не пожалілася перед Шевками.
— А ти мені, небого, ніде не винось з хати, що тут говориться, бо буде тобі зле!