— Або я що виношу?
Костиха не мала сміливості сказати просто, чого вона боїться. Треба було інакше про те довідатися.
— Зайди-но, Дмитре, нині до Шевка й довідайся, чи наша красуня не набрехала чого на мене,— каже Костиха, ввійшовши до стодоли.
— Та чого я туди піду, щоб вуйко мене поганьбив?
— За що має тебе ганьбити? Або ти їй коли зле слово сказав чи що? Можеш і забожитися на те.
Дмитро винайшов собі якесь діло і зайшов до Шевка. Його привітали радо.
— Щось ти, Дмитре, занадто з жінкою пестишся… не можна тебе ніколи побачити.
— Та от, як то при роботі… нема коли.
— А що там Олюнька? Як живете обоє?
— Добре, богу дякувати! Олюнька ще не привикла до господарської робот, але навчиться…
— Чому не мала б навчитися? Або до того треба такої великої філософії?
Дмитро зміркував, що Олюнька не пожалілася тут ні на що. Він був тому радий, бо не хотів втратити у вуйка доброї слави.
Шевкам і в голову не могло прийти, щоб Олюнька була така нещаслива, якою вона була насправді. Хоч Шевкова говорила чоловікові, що Олюнька помарніла на лиці, але обидвоє приписували це іншій причині й зовсім не надавали цьому ваги.
Вдома Дмитро про все розповів мамі. Костиха була дуже рада, але це нітрохи не полегшило Олюньчиної долі.
Коли Костиха переконалась, що Олюнька «твердої натури», стала з нею поводитися ще гірше, ніж раніше. Для неї було тепер безпечніше, бо вже не боялася, що Шевко знатиме про те і постоїть за Олюньку. Її лютила та ангельська покора й терпеливість, з якою Олюнька зносила всі пакості, що їй у хаті робили. Може бути, що якби Олюнька хоч раз була добре відгризлася, Костиха була б трохи змінила свою поведінку, хоч би для того, щоб в хаті не було криків і ґвалтів; але Олюнька привикла від ранньої молодості до нелюдяного поводження з нею, помітування й лайки і зовсім не думала боронити себе. Дійшло до того, що Костиха рада була позбутися невістки з хати.
— Десь інші люди вмирають, а тебе не може дідько взяти! Видно, що лихе не згине… Та який мені пожиток з тебе? Зав'язала світ моїй дитині та й усім нам через таку ледащицю гірка година…
І далі Костиха поводилася з Олюнькою гірше, ніж з останньою наймичкою. Вона стала для неї вже і страву гіршу варити, а бідна Олюнька не мала для своєї оборони нічого більше, хіба сльози, котрі нічого не помагали…
Дмитро ані гадав боронити жінку, хоч те зневажання її відбувалося таки на його очах. Він при тім поводився так, як би мама собаку з хати виганяла.
Костиха посилала невістку до найтяжчої роботи. Виганяла її серед найбільшої завірюхи до ріки прати білизну та не дала їй навіть у що гаразд одягнутися. Олюньку поколювало від того у грудях, і вона тяжко кашляла по ночах на своїм запічку. Але це нітрохи не зм'якшило Костихи. Вона не те що не старалася допомогти невістці, але ще проклинала її, що не дає їй уночі спокійно спати.
Становище Олюньки було страшне, безвихідне, ще гірше, ніж у вуйни. Там усе ще вона мала надію, що колись її біда скінчиться; там постояв за неї деколи вуйко, та й Шевко наглядав за нею; тут ніхто не знав її гіркої долі, бо зверху все ніби виглядало так ладно, що аж люди їй завидували. І вона нізащо в світі ні перед ким не пожаліється… І так мало тривати завжди… аж до смерті. Вона не надіялася привернути Дмитра до себе, хоч би й Костихи не стало. Вона пізнала його грубу, безсердечну вдачу… Таж він з нею ніколи навіть не поговорив…
Раз каже Костиха до сина:
— Коли той непотріб мені вже раз з очей щезне?
— Та як щезне, коли я з нею шлюб узяв? Зрештою, що я мав би з того, якби вона, даймо на то, втекла від мене, коли б мала куди? Була б хіба нова біда, бо Шевко розгадав би все, а тоді всі мої надії пропали б, як сіль на воді…
— Але добре було б, — каже Костиха, — якби вона де щезла. То було б щастя для тебе, для нас усіх. Дітей, хвала богу, нема, ти взяв би по ній четвертину, а то також щось варте, ну і міг би ще раз оженитися… Часом, сину, –додала вона, усміхнувшись,—і на жінці можна дещо зискати.
Костиха очевидячки дуже охоче пестилася любенькими гадками: як би то добре було, аби Олюньку дідько взяв… чимскоріше.
Дмитрові, що був чоловіком захланним і хотів конче без труду збагатитися, та гадка, що Костиха йому піддала, залізла цвяхом у голову.
«Як би тої біди позбутися так, щоб вийти з гонором!» — міркував Дмитро цілими днями.
— Добре ви, мамо, казали, щоб не було в нас дітей. З дітьми вдівцеві тяжче оженитися, а так коли б Олюнька заков'язла, я був би ще як кавалір.
Але Олюнька мучилася, а вмирати не хотіла.
XVI
Тої зими Шевко простудився і тяжко занедужав. Привезли лікаря з міста. Він пустив хворому кров, поставив п'явки, але запалення легенів було таке сильне, що зовсім не подавав надії на видужання.
— Той чоловік сильний, має багато крові, а такі люди ледве виходять із цеї слабості…
Шевко вижидав смерті з резигнацією і приготувався до всього. До хворого прибіг Дмитро, та аж потерпав зі страху, щоб вуйко не вмер без заповіту, бо тоді цілу спадщину забрав би брат як найближчий свояк, а йому б не дісталося нічого.
Хату Шевка огорнув смуток. Його любили всі, навіть наймити. Всі посходилися до хати й обступили хворого. Послали до міста хлопця на коні по ліки, що приписав лікар. Шевкова не хотіла завдавати хворому більше жалю і намагалась не показувати по собі, що плаче. Дмитро стояв, опершись об ліжко, і собі хлипав. Та лише він сам знав, за чим він плаче, чого йому жаль і чого боїться.
Шевко казав прикликати кількох поважніших сусідів і став говорити заповіт. Він сказав притомно й виразно, що лишає жінці все, а по її смерті має все дістатися Дмитрові. Для челяді поробив лише малі заповіти.
Дмитро слухав те та аж таяв з радості. Не міг лише діждатися, коли писар закінчить своє писання, щоб часом дечого не пропустив. Але писання йшло повільніше, ніж собі того неписьменний і нетерпеливий Дмитро бажав. Він у думці частував писаря всіма лихами за те, що йому робота йде неспірно. «Ану ж вуйко сконає, поки підпише, а тоді все пропало! А бодай тобі, нездаро, руки покрутило!» Та в тій хвилі пригадав собі, що було би гірше, якби так сталося, і зараз свій прокльон відкликав. Він мінився на лиці з великої нетерплячки — то блід, то червонів — і не міг устояти на своїм місці, переступаючи з ноги на ногу. Але ніхто не помітив, бо всі були звернені до хворого.
Хворий закашлявся. Кашель був тяжкий і болючий, аж хворий посинів на лиці. «Ого, вже вмирає, вже пропало! Ой, боже мій, не бери його ще, нехай підпише!.. А бодай би ти, писарю проклятий, сім літ конав! Нащо до того братися, коли не вмієш?.. Свині тобі пасти, а не письмо робити!.. Ого, вуйко вже не дихає… ой! ой!.. Та ні, легше йому, слава ж тобі, господи! Аби ще хоч півгодинки витримав… може, за той час оте ледащо набацькає, що почав… Ну, він, проклятий, тепер ще ніс витирає! Може, ще схоче табаки понюхати?.. Ая, бігме, нюхає табаку і знов ніс витирає, а бодай він тобі відпав! Який чорт ту табаку видумав на мою гризоту!.. Ну тепер чейже вже кінець! Ну, закінчив уже… О, він ще придивляється… Та якого біса придивлятися? Не бійся, дідько язиком не злизав те, що ти цілу годину паскудив… А тепер піском засипає, скарана моя година! Нащо засипати? Чого то люди не видумають писати чимсь таким, щоб відразу було сухе?.. О, вуйко знов кашляє… ще його кольки зіпруть і згине, певно, згине, а я буду дивитися, як у мене інші заберуть усе з-перед носа… Ну, вже раз, уже сунься, ведмедю, до підпису… та рухайся, ти!..»
Писар підставив під письмо якусь дощечку, наблизився до хворого і прочитав уголос, що було написане.
— Ви чули, пане Якуб'є, що я читав?
— Чув,— відповів Шевко слабим голосом. — А чи така ваша остання воля?
— Така.
— Ну, підпишіть!
Писар устромив перо в слабу руку Шевка, і той креслив на папері великий хрестик.
Дмитро зітхнув глибоко. «Слава ж тобі, господи! А мені здавалося, що з того нічого вже не буде…» Тепер Дмитро приступив до вуйка і почав цілувати його в руки. Він плакав… розуміється, сльозами радості. Відтак закрив собі долонями очі й метнувся з хати. Радість трохи не розсадила його.