— Та що сталося? Втопилася та й уже!
— А мені здається, що ні. Якби втопилася, уже її вода певно десь винесла б.
— Не конче! Могла заплисти де під корч, то й цілий рік пролежить, поки риба її не з'їсть. Я гадаю, що якби не. втопилася, то вже конче була б якась чутка про неї, а то ні слуху ні духу… пропала, як сіль на воді!
Обидва рибалки стали на призначеному місці. Потягнули горілки з пляшки й закусили хлібом.
Розвинули волок. Один мусив перейти на другий бік.
Базьові було байдуже й серед зими по воді брести. Він узяв чоботи на шию, підкотив штани, взяв в одну руку волок за держак, а в другу дрючок і спустився з берега в воду. Він пробував дрючком дно ріки й тягнув за собою волок. На другім боці взув чоботи й поправив волок.
Тепер треба було ступати поволі й тягнути волок серединою ріки.
— Форвертс![31] — скомандував Базьо.
Рибалки рушили проти води, йдучи берегами. Вони вдаряли дрючками по прибережних верболозах, щоб виполошити рибу з кущів і нагнати її до волока. Треба було подивитися, чи що не зловилося. —- — Завертайте до мене, панє Цибульський!
Цибульський стягнув чоботи, підкотив штани і став обережно, пробуючи дрючком, прямувати на другий бік.
— А то холодна вода, аж кістки ломить! — сказав Цибульський, коли вилазив на другий берег.
Базьо вхопив за наставлений йому дрючок і поміг Цибульському вилізти з ріки. Цибульський сів зараз і почав натягати чоботи. Базьо наказував поспішати.
— Скоріше збирайтеся, бо риба втече!
— Вже тепер не втече, коли волок стягнений.
— Ну, тепер разом на берег. Стали тягнути волок.
— Чекайте, чекайте, за щось зачепився… Обережно, щоб не роздерти! — говорив Базьо.
— Ну, тепер відчепився… Далі!
Підтягли до берега.
— Тепер — раз-два-три!
Стали щосили витягати волок на берег.
— Ов! Щось тяжке… Може, груда льоду попала до волока… Ану подивімся!
Волок уже був на березі.
— Господи! Та то якийсь чоловік! — каже Цибульський, що перший придивився.
Базьо випустив волок з рук, запалив віхоть соломи і став приглядатися при світлі.
— Пане Цибульський, таж то Олюнька!
— Та, бігме, Олюнька!
Стали хутко розвивати волок на березі. Вже й не зважали на зловлену рибу, що підскакувала на березі, а декотра пірнула-таки у воду.
На березі лежала справді Олюнька. Була одягнена в зимовий кафтаник, у спідницю й чоботи. З голови зсунулася хустка геть на шию. Олюнька була синя на лиці — звичайно утоплена. Одного ока не було та й вуха; риби понадкушували. Волосся з половини голови облізло геть; лишилася ще її чорна довга коса, що розвинулася й лежала на її грудях, як гадина.
Обидва рибалки присвічували соломою, стояли над трупом та приглядалися до нього. На їх лицях малювався переполох.
— Що будемо робити? — питає Цибульський, коли не стало чим світити. — Треба дати знати до села.
— Ходімо!
— Е, та обидва не підемо. Може за той час забігти вовк або пес який та покусати тіло. Я гадаю, нехай один лишиться тут, а другий побіжить до села.
— Я тут не лишився б за жодні гроші! — каже Цибульський.
— То я лишуся, а ви йдіть!
Базьо став зараз збирати сухе бадилля і рубати тернину сокирчиною, що мав з собою. Цибульський збирався йти.
— Ага, пане Цибульський, лишіть мені плящину, бо буде скучно. Цибульський подав Базьові горілку і хліб, а сам пішов поспішно до села. Тим часом Базьо розклав огонь, приніс із недалекого стіжка цілий оберемок сіна, постелив коло вогню й ліг. Олюнька лежала обернена до нього лицем. Базьо, покурюючи люльку, став пильно розглядати її при світлі полум'я. Губи були скривлені й отворені, ніби тільки що кричала, поки бідна її душа вийшла з тіла.
Базьо заодно докладав нарубаної тернини до вогню; йому було при світлі відрадніше. Від трупа не міг відвернути очей та ворушив своїми мітластими вусами.
В повітрі була мертва тиша. Вогонь тріскотів весело, кидаючи іскрами. На тім широкім просторі, коло спокійно і тихо пливучого Дністра, під сірим нічним небом лежала нежива сирота Олюнька, а біля неї сидів сумний старий рибалка…
«Щось-то мусило між ними бути, коли аж таку смерть собі знайшла… Але щоб вона сама на себе руку наложила, в те мені чогось не хочеться вірити. Та де ж би? Така молода, гарна, багата і така богобоязлива… То не може бути!..»
Тим часом Цибульський дійшов до села, перебрів ріку й пішов просто до префекта. Тут була злюща собака, і її з ланцюга спустили на ніч. Цибульський перейшов через перелаз і мусив пильно обганятися дрючком, бо пес насів на нього з усієї сили і так гавкав, що відлунювалось аж за селом. Від того обізвалися собаки по цілому селу і зчинився лемент, як проти вовка. Цибульський добрався нарешті до вікна й постукав.
— А хто там? — питають з хати.
— Вставайте, панє префекцє, то я… Цибульський.
— А чого вам треба?
— Ми пішли цеї ночі з Базьом на рибу та й витягли з води Лукашеву Олюньку.
В хаті заметушилися. Префект став будити своїх. Блиснуло світло. Старший префектів син відчинив двері й вийшов з коцюбою відганяти собаку. Пес гавкав скажено й забігав з різних боків коло Цибульського, щоб його схопити хоч раз за литку.
— А підеш, Мурин! Марш! Ти, песя кров!.. Прошу до хати!
Цибульський увійшов до хати, держачи дрючок позад себе.
— Добрий день чи добрий вечір, уже й сам не знаю…
Префект узув чоботи, одягнув кожух і шукав шапки.
— Та що ви кажете, пане Цибульський? Сьвєнтий Антоні, а то тобі бідна сирота, аж у Дністрі знайшла долю! Кажіть, як то було?.. Ага! Андрусю,— звернувся префект до сина,— іди зараз збуди Яцевого Яся, асесора, нехай сюди приходить!
Поки Андрусь одягався, Цибульський каже:
— Та ми йшли на рибу з Базьом. Затягнули волок проти «стежки» й тягнули сюди до села, звичайно, як рибу ловиться. Опісля тягнемо на берег, а тут щось не пускає… ми гадали, що волок зачепився за якийсь корч, та тягнемо обережно. Волок зрушився, але все ще тяжкий. Ми до берега. Наперли обидва щосили… ба! Я дивлюся, а то чоловік! Базьо засвітив соломою, і зараз ми пізнали, що то Олюнька… Бідна, вже одного ока не має та й вуха, щось понадгризало…
— Що з нею могло статися?..
— Господь знає!
— Ви обидва прийшли?
— Ні, Базьо лишився там коло тіла. Могли би пси поїсти, та й на вовка або лиса за рікою не трудно.
— Дуже добре ви зробили! Треба послати по комісію до суду, а якби пси тіло розволокли, то й комісія ні на що здалася б… Вона, хоч самовбивця, а все ж то християнське тіло.
— Ей, мені, пане префекцє, здається, що вона сама собі того не зробила…
— То дасться видіти… Доктори пізнають вам зараз.
Надійшов Яців Ясьо, перший асесор. По дорозі Андрусь розповів йому, що сталося.
— Дзінь добрий, панє префекцє! Ну, що будемо робити?
— Підемо збудити Дмитра, нехай запряже фіру, і ми зараз поїдемо по трупа. А далеко то? — питає Цибульського.
— Може, буде сто кроків від стежки сюди… Але труп лежить за рікою.
— Ну, ходімо!
Вийшли всі три з хати префекта й пішли просто до хати Дмитра. Надворі світив місяць.
Всі три переступили через перелаз і стали під вікном. Префект постукав у раму.
Дмитро спав на лаві під вікном. Він зараз схопився й заглянув у вікно.
— Хто там стукає?
— Я, префект… Відкривайте зараз!
— Та чого вам треба вночі?
— Відкривайте, скажу вам у хаті… то справа урядова!
Дмитро ще не отямився добре зі сну й не міг гаразд зміркувати, чого хочуть від нього. Поки пішов відчинити двері, Костиха засвітила. Префект, асесор і Цибульський увійшли до хати.
— Пане Дмитше, запрягайте зараз коні, поїдете по жінку.
— По яку жінку? — питає ще заспаний Дмитро.
— Та я не знаю, чи багато ви мали жінок… Я лише одну знаю — Олюньку.
— Але Олюньки нема! — каже настрашений Дмитро.
— Є, знайшлася… От пан Цибульський витягнув цеї ночі з води.
Дмитрові щораз більше морозило спину зі страху та корчило в животі. Він не знав, що казати.
— А де ж вона? — питає Костиха.
— Там, де її витягли… за рікою. Треба її сюди привезти.