Коли це діялося, теслі забили віко домовини й поклали її на віз. Антось поганяв коней і віз братову на цвинтар. Священика не треба, бо це самовбивця, отже, християнського похорону не може бути, навіть хреста не було. Шевко хотів бодай свяченою водою покропити, але води у Костихи не було. Повезли так.
А все-таки за домовиною Олюньки йшло ціле Закуття. Всі її любили і сердечно жаліли, жінки плакали.
Сумно виглядав Олюньчин похорон. По такій великій громаді людей, що йшла за домовиною, можна було думати, що то вмерла якась знатна особа. А то бідна сирота, утоплениця, гола, порізана лікарським ножем, складена в просту скриню зі старих дощок, ледве кілками позбиваних, на простім возі, без полукішка, на якім звичайно гній возять… Нема ні корогвів, ні хреста… не чути співу…
Бідна Олюнька! Ціле життя пройшло їй по тернині, ні одної рожі, ні одної веселої години… Та й смерть не ліпша між кригами розбурханого Дністра… А похорон страшний! Навіть жебрака так ніколи не ховають…
Привезли Олюньку на цвинтар пишнівський і закопали під самим плотом у кутику. Вона певно була б собі бажала лежати коло дідуся… Годі, самовбивців ховають у кутику під плотом…
Бідна Олюнька! Вона за життя дуже любила цей цвинтар. Любила тут про-сиджувати цілими годинами, думати, летіти думками аж під самі хмари, і ще дальше — в незнану країну, де її дідусь. Любила слухати, як тут літом пташки щебечуть…
Тепер здійснилося її бажання… хоч раз здійснилося! Тепер її душа з дідусем і розповідає йому, яке тяжке горе мусила пережити, поки до нього добралася. Відтепер над її бідною могилкою від ранньої весни щоднини пташки щебетати будуть… завжди, завжди.
Щаслива тепер Олюнька…
XIX
По похороні Олюньки на обійсті Дмитра стало пусто. Ніхто туди й заглянути не хотів. Шевки пішли з похорону просто додому.
Ті люди, що були в хаті, як комісія писала протокол, і чули, що говорив лікар, рознесли по селу.
Громадська думка обернулася проти Дмитра. Його й так не дуже-то в селі любили; тепер забули зовсім про його добрі прикмети, що їх мав, і ніхто не сказав про Дмитра доброго слова.
Дмитро просидів на запічку цілу ніч. Костиха з дочкою хотіли його положити на постіль, але дарма. Він не відзивався ні до кого і відпихав кожного, хто лише до нього доторкнувся.
Рано послала Костиха дочку до Шевка. Дмитро й Шевка не пізнав. Його очі палали як вогонь, хоч були без думки, без життя. Щоки почервоніли, як буряк. Шевко взяв Дмитра за голову рукою — голова аж горіла.
— Тут щось зле, сестро! Він весь гарячий, як розпалене залізо… Треба послати за доктором…
Послали таки Шевковими кіньми за лікарем.
Лікар приїхав, оглянув Дмитра і похитав головою. При тім треба було Дмитра силою держати, бо всіх відпихав від себе.
— А що? — питає Шевко лікаря.
— Ще не знаю… либонь, тиф… Прошу сюди не заходити, бо небезпечно. Але і для нього небезпечно,— каже лікар, показуючи на Дмитра. — Він ледве вийде з цього. Гарячка така страшна, що найсильніший чоловік не витримає.
— Тихше, — сказав Шевко, — щоб не почув…
— Ого, ану стріляйте над ним, чи почує? А хоч і почує, то не зрозуміє… Він без пам'яті.
Треба було положити Дмитра на постіль. Прикликали Антося й Шевкового наймита та з тяжкою бідою його уклали. Він оборонявся щосили і тручав усіх від себе.
Костиха стала заводити, почувши від лікаря таке важке слово. Та ще більше налякалася, коли почула, що ця хвороба заразлива. Їй дуже не хотілося вмирати.
— Але пильнуйте його! — каже лікар.— Бо він буде зриватися і бозна-що діяти…
— Та що ж я, бідна жінка, буду робитоньки? Я сама не дам йому ради…
— Підіть у село, може, хто з сусідів прийде та посидить коло нього,— радив Шевко.
Костиха побігла в село, ходила від хати до хати, але ніхто не хотів іти. Тепер усі відвернулися від неї. Що не благала, просила, плакала, заплатити обіцяла — ніхто не хотів іти.
Пішла до Базя. Він саме тоді стругав якусь забавочку для свого вихованця. Костиха розповіла крізь сльози, за чим прийшла.
— Та вам,— каже,— однаково сидіти, чи тут, чи в мене, а я заплачу, бігме, заплачу так, як би ви молотили.
— Вибачайте, я не піду і платні вашої не хочу. Костиха вернулася додому ні з чим.
— Нічого не поможе, тільки Антось мусить з вами лишитися,— сказав Шевко,—він вам найближчий свояк. Вашу Мариню я заберу до себе.
Шевко пішов додому, взявши з собою дівчину. Лікаря відіслали до міста. Шевко розповів усе жінці та й каже:
— Якась кара божа повисла над тою хатою!
— Де нема благословення божого, там не може бути добре, а де чоловік з жінкою не живе, як бог приказав, то там не може бути благословення… Ти тому, Якуб'є, не винен, що їх посватав; ти гадав, що буде найліпше, а воно ось що вийшло! Ми гадали, що Олюньчина блідість лиця походить із того,— а лікар що сказав? Вона від чогось іншого зблідла… Мусили вони добре їй допекти до живого, коли аж руку на себе наложила…
— Га, я того не міг передбачити,- оправдувався Шевко,— але щоб мені була хоч словом пожалілася, я був би зробив лад між ними…
— Вона була не з тих, щоб жалітися на когось, хоч би їй кілки тесав на голові, та й нема чого дивуватися. То таке було бідне, приголомшене, що своєї тіні боялося, та й терпіло, поки могло…
Костиха не могла всидіти в хаті. Їй аж мурашки лазили поза спиною від страху, щоб не заразитися від Дмитра й не вмерти.
— Ой, Антосю, я така змучена, що ледве на ногах стою, і голова болить… Я так спочила б трохи…
— Та лізьте, тітко, на піч і спіть! — каже Антось.
— Дитино моя, я тут не могла б заснути… Я піду до твоєї мами…
— Та йдіть!
Костиха вийшла, а коло хворого Дмитра лишився сам Антось. Дмитро аж до вечора лежав спокійно і дивився все в одно місце.
Надвечір став хворий непокоїтися. Він розкидав руками, бив ногами і воркотів щось. Його палила страшна гарячка. Нарешті Дмитро сів на постелі, його очі палали, як два жаріючі вуглики.
— Ага, вже знаю… Мушу піти і піду… Даймо на те… ха-ха-ха!
Він несамовито зареготався. В його сміху сичало щось і свистіло.
Антось аж примерз до лави —так настрашився.
— Може б сокирою?.. Ні, буде кров… Сокира нездала… І мотуз нездалий… Усе нездале… Треба щось інше вигадати… Олюнька, йди мені зараз коні напувати!.. Зараз!.. Чуєш?.. Місячок світить і ясно…
— Дмитре, Дмитрусю, що ти, брате, говориш? — відізвався Антось, наблизившись до постелі.
— Хто то говорив? — спитав Дмитро, вхопив Антося за руку і вдивлявся в нього, не пізнаючи.
— Та то я, Антось, твій брат… Не пізнаєш мене?
— Пізнаю… Знаєш? Буде моє весілля… Я тепер багач буду… По Олюньці, даймо на те, четвертина, по Шевку все… Розумієш? Багач на ціле село… А які коні, корови!.. Я пан… Розумієш? У дворі таких коней, ні корів нема… І Олюньки нема… Лід пустив, вода велика… Місячок світить… А вітер, чортячий вітер… То дуже добре… Сокира нездала… Мотуз також нездалий… Олюнька, гайда з кіньми!.. Коновки візьми!.. Певно, тепер найліпше… Я зараз піду… Зараз піду…
Дмитро схопився з постелі і хотів іти до дверей. Антось зловив його ззаду.
— Дмитрусю, брате мій, не йди, прошу тебе!
— Чому не йти? А я піду! Тепер пора йти… Вітер такий сильний, шумить, аж страшно… Свого слова не почуєш… Вода велика… Крига несе… Тепер…
Дмитро рвався відчинити двері. Антось тримав його з усієї сили.
— Не йди, Дмитрусю, там холод…
— Саме добре… Тепер або ніколи…
— Завтра підеш, за дня…
— Дурний! За дня не можна… Люди виділи би мене… Тепер! — закричав Дмитро люто, видираючись від Антося.
Антось був сильний і таки не пустив Дмитра. Затягнув до постелі і звалив його там. Дмитро сів знов на постелі й дивився злякано у вікно.
— О, видиш?
— Що?
— Олюнька! О, як з-під криги руки простягає до мене… Ага, не порятую, ні, пропадай! Ти мені світ зав'язала… Ха-ха-ха!.. Ой, гвалту, рятуйте! Вона лізе до мене, не дайте мене! — і Дмитро став сунутися на постіль у самий куток і натягати на себе покривало.