— Таж заспокойся, Дмитре! — каже Антось, беручи його за руку.— Тут нікого нема…
— Нема?.. А Олюнька де?
— Та її вчора поховали!
— А вона чого сюди прийшла? Ага, поховали, порізали та й поховали… Закопали, а вона прийшла… О, прийшла, сидить на лаві, без ока, без вух, яка страшна… Вижени її з хати! Візьми сокиру, забий її, буду мати світ вільний… О! Лізе до мене, бере мене, бере… Рятуйте!
Дмитро вчепився з цілої сили в шию Антося, трохи його не задушив. Антось не знав, що робити. Йому здавалося, що такої ночі не витримає, а тут нікого прикликати вночі на поміч та й ніяк хворого від себе відірвати. Він насилу віддер руки Дмитра від своєї шиї і повалив його знов на постіль.
— Лежи спокійно, бо зараз покличу Олюньку, щоб тебе взяла! — погрозив Антось, хоч йому самому від того морозом повіяло за спиною.
Дмитро, як та мала дитина, котру вовком полохають, стишився на постелі і лежав спокійно.
— Чи то правда, що на тамтім світі є суд? — питає.
— Та певно, що є… Лежи тихо, бо Олюнька прийде!
Антось, спробувавши раз того способу, вживав його далі, щоб хворого заспокоїти.
— Я жодного суду не боюся… я маю маєток… і ще більше буду мати. Прошу, даймо на то… Є своє, до того четвертина по Олюньці й по Шевку все… Пая!..
Антось зміркував, що Дмитро найспокійніше говорить про маєток.
— Певно, що ти багатий, Дмитре, дуже багатий, ти пан! Своє, по Олюньці четвертина і Шевкове все…
— На Шевковім вона має доживоття.
— Має…
— Олюнька не має доживоття. Я собі пораджу з бабою. А від чого моя голова? Ополонка є… Нема ополонки, тепер добре… Лід поплив з водою, вода велика, а вітер такий сильний… Тепер добре… Я зараз іду… Тепер іду… Дмитро схопився і хотів злазити з постелі.
— Лежиш ти тихо?.. Бо Олюнька прийде!
— Не боюся її, ні, тої жаби зеленої! — кричав скажено Дмитро.— Остання її година!
Він зірвався з ліжка, але Антось знову стримав його й довго борюкався з ним.
Так було вже до півночі. Дмитро заодно марив, кричав і зривався з постелі. Відтак знемігся дуже й лежав спокійно. Тіло його було таке розжарене, що Антось не міг на ньому своєї руки вдержати.
Над ранком Дмитро застогнав тяжко, протяжно, напружився так, що аж ліжко затріщало, і перестав жити.
Костиха справила синові славний багацький похорон. По дорозі читали кілька євангелій, була відправа в церкві, але людей було на похороні дуже мало. Були Шевки, кілька шляхтичів-сусідів і ті, що хотіли добре наїстися та напитися на поминках.
Дмитра не злюбили всі й не конче хотіли за ним на цвинтар чалапкати по болоті.
XX
Другої днини по похороні Дмитра прийшов від сторони Вибулова жандарм у Закуття. Видно було, що він дуже чогось спішив, бо перескакував калюжі болота, а сам був забризканий болотом по саму шию. Це був чоловік знайомий у Закутті, бо сам був шляхтичем з третього села.
Жандарм зайшов просто до префекта, де того дня зібралася була рада громадська.
— Добрий день, панове! Фе, як погано надворі! Така погана дорога, а я ще від учора на службі!..
— Та звичайно, в цю пору не може бути сухо,— каже префект.— Та було собі замовити форшпан у селі!
— О, то помогло б! Поки б ті конята з болота витягли, я в десять разів скоріше пішки зайшов би!
— Та сідайте, прошу.
Жандарм присів на лаві, зняв з себе капелюх, обтер хусткою з чола піт, а карабін поставив у кутику.
— Ви, панове, за той час кінчіть радити, бо я з паном префектом маю нині важливу роботу в Закутті.
— О, а то що таке? — спитало разом кілька голосів.
— А за Олюньку Лукашеву! Знаєте, що з нею сталося?
— Та як не знати? Втопилася, відтак її знайшли та й поховали…
— Ба! А знаєте, хто її втопив?
— Та як не знати? — каже префект. — Комісія сказала, що сама втопилася…
— Слухайте, панове! Коли то та Олюнька пропала, чи перед йорданом, чи по йордані?
— Акурат три дні по водосвяттю… Так, так, — каже префект, — цього року не можна було на ріці воду святити, як звичайно, бо вже лід пускав. Йордань була в понеділок, а то сталося в четвер.
— А як тоді було надворі?
— Завірюха така, що страх! Вітер аж стріхи здирав та дув просто від полудня до ріки.
— А було місячно?
— От, як з-поміж хмар, — обізвався один з радних.— Часом, як хмару вітер зрушив, то заясніло трохи, а потому знов було млаво: але темно не було,— каже той радний.— Я того вечора вертався з торгу з міста, то добре пам'ятаю. Трохи не загинув, поки додому добрався…
Жандарм дивився далі в свій записник.
— А скажіть мені, панове, як її чоловік на ім'я?
— Таж Дмитро!
— Ну, тепер мені ясно. Дмитро утопив жінку,— каже жандарм.— Ходіть, панове, я його зараз мушу взяти.
Шляхта не могла отямитися від здивування, бо нікому таке й на гадку не прийшло. Шляхтичі дивилися один на другого перелякано, і ніхто не міг слова промовити. Щоб такий порядний і працьовитий шляхтич, як Дмитро, наважився на таке злочинство… То хіба не може бути!
— Ну, ходіть, панє префекцє! — каже жандарм. Він заклав на голову капелюх, поправив ремінні перехресники і взяв із кутка карабін.— Мені дуже пильно! Пташку я, либонь, тепер застану в гніздечку та й зараз — пацьорочки на рученята, щоб не полетіла… А то мені штука вдалася, буде бельобунг[32], бігме! — говорив зраділий жандарм.— Ходім!
Префект отямився перший.
— Ви його, панє Садловський, не візьмете.
— Смійтеся з того, я не таких велетнів та силачів брав!
— Бо ми його перед двома днями поховали.
— Бійтеся бога, то не може бути!
Жандарм подивився недовірливо на присутніх, а вони лише головами похитали на знак, що префект казав правду.
— Шкода моєї роботи! — каже жандарм, сідаючи на лавку.— Тепер справді нема чого спішити, можна спочити.
Він скинув капелюх, поклав на стіл і розіпняв плащ.
— А то мені,— каже,— збитка зробив! Такого мені ще не було, щоб винуватець утік з-перед носа на той світ…
Тим часом префектова поставила на стіл горілку, хліб, ковбасу і стала припрошувати гостя. Садловський був голодний і уплітав з усієї сили.
— Та скажіть, будьте ласкаві, звідки ви про те дізналися, що то Дмитро жінку втопив?
— Як ми,— каже,— дізналися про те, що в Закутті пропала жінка, то звичайно стали ми за тим слідкувати. Та як тут що знайти? Аж нині я був у Вибулові на патрулі. Каже мені війт, що один хворий чоловік хоче мені щось сказати.
— На що він хворий? — питаю.
— На пропасницю… Вже щось шість тижнів лежить.
— Чого там піду? — кажу.— Що я з хворими маю робити?
— Але,— каже війт,— щось дуже важне має вам сказати…
Ну, я йду. Приходжу. Чоловік лежить на постелі, такий мізерний, що тільки тінь з чоловіка, шкіра та кості
— А що мені маєте, чоловіче, сказати?
— Ой, паноньку! Бог вас надніс… Я сконати не можу, не можу таку важну тайну забрати з собою до гробу…
— Що таке? Кажіть! — Зацікавився я.
— Ой, паноньку! Я видів власними очима, як якийсь чоловік у Пишнівцях жінку втопив у Дністрі… Я це видів, та мені волосся ще нині дибом стає, коли згадаю, як то страшно…
Я вже мав питати, чому він того скоріше кому не сказав, але гадаю: добре, що мені першому скажеш, бо за таке в нас, видите, зараз бельобунг, а може, й бефельдерунок[33] на вищу шаржу, як хто схованого злочинця знайде…
— Ну, говоріть,— кажу,— як то було, лиш не брешіть…
— Ой, паноньку! Я над гробом, бог мене буде судити, якби я що збрехав хоч одним словом…
Хворий поправився на постелі і поволі говорив далі:
— То було якраз у четвер по Йордані. Я вертався з міста з торгу поза ріку. Якось забавився в місті — і мої сусіди поїхали всі. До Карлович то я поїхав з якимось чоловіком, а звідти треба було йти пішки. Хоч завірюха була страшенна, бо вітер такий віяв, що з ніг валив і дощем кидав, але було місячно і видно було дорогу. Я присів проти пишнівського Закуття за рікою під корчем, щоб трохи спочити. Вітер віяв на мене просто з села. Я чув кожний шелест у Закутті, кожне слово, що хто говорив. Від Закуття надігнала якась жінка пару коней, вела їх за поводи і несла на коромислі коновки. Я добре видів її, бо саме місяць вийшов з-за хмари й освітив її. Була одягнена по-шляхетськи. Як уже було недалеко від ріки, надбіг за нею якийсь шляхтич — хлоп великий і ще не старий. Жінка обернулася до нього з острахом.