— Як ти мене, Дмитре, настрашив! — каже вона.
— Чого ж мене страхаєшся? Або я вовк чи що? — каже чоловік. — Поможу тобі води начерпати…
Ішли мовчки аж над берег. Тут стали. Чоловік каже:
— Ну, веди коні, чого стала?
— Тут нема приступу,— каже жінка,— поведу там далі.
— Тут веди, тут! — закричав чоловік, та так скажено, що я собі гадав, що він здурів. В тім місці був берег стрімкий і не можна було ніяк коней провести, кінь сам тут не поліз би. Чоловік той ухопив жінку впоперек ззаду:
— Тепер тобі остання година вибила, ти, потворо! Світ ти мені зав'язала…
Я онімів з переляку. Жінка стала оборонятися, але де там! Хлописько сильний, як ведмідь, держав її перед собою, як у кліщах. Жінка стала проситися:
— Ой, Дмитрусю, не губи мене, не губи! Буду тебе слухати, як пес свого пана, лиш не губи мене без святої сповіді!.. Та що ж я тобі завинила?.. Дмитре! Змилосердься надо мною!.. Боже мій, боже! Ой, рятуйте, хто в бога вірить…
— Я тебе порятую! — засичав той чоловік.— Пропадай!
— Бог би тебе скарав! Дмитре, ой Дмитре! — крикнув я з другого берега.— Що робиш, чоловіче? Не губи душі!
Але мої слова заніс вітер просто до мого власного рота. Той безбожник підніс жінку над берегом угору і бебехнув її в воду. Вона, падаючи, закричала: «Дмитре!» — і хотіла рятуватися, але пливуча крига вдарила її в голову, і вода її накрила. Чоловік той покидав за нею коновки у воду, коромисло, сів на коня і погалопував до села. Я вже й не хотів за ним кричати, бо вітер не давав. Мене такий огорнув страх, волосся з'їжилося на голові, мороз пішов поза плечі. А тут чисте поле, вкрите льодом. Я став утікати щосили, аж спіткнувся через якийсь кущ і впав. Мені в голові шуміло. Мене переслідував крик тої нещасної жінки — «Дмитре!», чув шум тої води, що під її вагою розступалася. Потому я втратив цілком пам'ять і не знаю, що діялося зі мною. Казали мені відтак, що один сусід наш вертався з міста, знайшов мене на полі, взяв на фіру і привіз додому. Я лежав без пам'яті так не знаю як довго. Тепер уже від двох тижнів тямлю все добре та все просив бога, щоб чимскоріш якому шандареві ту пригоду розказати, бо вмирати аж страшно було з такою тайною… А тепер нехай вже діється воля божа!..
— Я, розуміється, — каже жандарм, — усе собі списав та й біжу сюди, аж язик вивалив, а той лайдак уже небіжчик!
Шляхта слухала те оповідання з великою увагою.
— І хто б то був цього сподівався? — відзивається один шляхтич. — Такий працьовитий, статечний хлопець… І здавалося, що добре жили з собою, а тут…
— Та то не раз так буває,— каже Шевко, що був на раді і слухав того оповідання.— Не раз чоловік здається таким богобоязливим, що хоч межи образи його постав, а нарешті виходить, що він давно заслужив на шибеницю… Але тут щось інше. Я того хлопця оглядав на всі боки і так помилився! Я все казав, що в нім добра шляхетська кров пливе, а то була вовча кров…
І Шевко встав, попрощався та й пішов розповісти жінці і признатися, як він непростимо помилився.
[1] Членами громадської ради в шляхетській частині села.
[2] Чобіт.
[3] Спадкоємниця
[4] З округу.
[5] Комісія,що робить список спадщини.
[6] Економа.
[7] Суддю.
[8] Булок.
[9] Рядно.
[10] Лупіг.
[11] Тут — жебрак.
[12] Поважати.
[13] Державної.
[14] Пісень.
[15] Дяк.
[16] Світлиці.
[17] Обставав.
[18] Графа.
[19] Рушниці.
[20] Заготовлювачам.
[21] Виховувати.
[22] Тут у значенні дисциплінарної кари.
[23] Запричащали.
[24] Прибрала.
[25] Заповіт.
[26] Виїзних.
[27] Шановна.
[28] Шат(іронічно).
[23] Драгунів (тут іронічно).
[30] Той, що не хоче повірити.
[31] Вперед.
[32] Похвала
[33] Підвищення в чині.