Як уже всі скінчили їду, поставила Рифка горнець кип'ячої води й кілька склянок з грубого зеленого скла. Варехою наливала гарячої води до склянок і ставила перед гостей, а ті знов доливали собі гараку з пляшки, від чого вода набирала червоної окраски. Кому було води забагато, зливав зі склянки таки на поміст. Не стало склянок для всіх, тож дехто здіймав горня з полиці, а дехто таки мусив ждати, аж старший гість вип'є. Вимити склянку, з котрої пив попередник, уважається обидою його так само, як обидою було б обтерти пищик цибуха, коли шляхтич шляхтичеві дасть покурити.
— Оце добре проти холери! — перервав мовчанку один з гостей.— Вода гаряча, гарак добрий… все те розігріє кишки — та й трохи безпечніше…
— Е! Або холера таке вже велике лихо? Не одному вона вийшла на добро,— каже Петро і глядить з усмішкою на Андрія.
— Авжеж,— підхопив Антін Михасів, свояк Андрія. — Петро і Асафат, либонь, попухли би з голоду, якби не возили мерців…
— Пильнуйте-но ви свого носа, пане Антоні, не наших мерців! — каже Асафат.
— Вже ж то ми не заробимо на холері стільки, як ваш швагер Єнджей.
— Мовчіть! — крикнув Андрій, а відтак додав плаксивим голосом: — Ах, я би віддав і свій маєток, аби лиш Лукашів охоронити від того нещастя…
— Бодай так пси траву пасли, як це правда! Ваша Ганя обдерла б вам чуба аж до потилиці, якби ви хоч одно стебло дали кому з обійстя!
Всі зареготали.
Андрій розсердився ще гірше, що люди знають, як жінка ним вередує.
— Кажу вам, Асафате, не пхайте носа до чужого проса, бо розіб'ю!
Асафат, випивши за трьох, не гадав не попробувати своїх кулаків.
— Е, пшоняна каша смачна, та ще як з чужого поля просо; але ледве чи Лу-кашева донька покуштує її…
— Мовчи, волоцюго, бо…
— Ого! Вважай, щоб я не виволік тебе, як твого швагра…
Андрій не втерпів, ухопив склянку й замахнувся на Асафата. Однак саме тоді схопив хтось його за руки, і склянка впала на землю. Андрій кинувся з кулаками на свого противника, але інші не допустили до бійки.
Префект, що був зайнятий до цієї пори поважною розмовою з сусідом, вмішався тепер до суперечки.
— Гм… панове, заспокойтеся, я забороняю…
Ще не договорив, коли вбіг до корчми хлопчина, зняв шапку перед шляхтою, а до орендарки щось пошептав стиха. Орендарка приступила до стола і сказала голосно:
— Дмитро Яців помер!
— Дмитро?.. Господи! А то мете! — Всі стали хреститися, а Асафат і Петро пішли, щоб сповнити свій обов'язок.
Настала прикра тиша. Кожний роздумував, мабуть, над тим, чи годиться в такий небезпечний час справляти такі бучі. Почали прощатися з Андрієм, дякували йому за гостину й виходили з корчми.
IV
Від того часу минуло вісім літ.
Було це одного майового поранку, ще за годину перед сходом сонця. День був зимний, як часто-густо бувають у нас весняні поранки. Ціле Закуття ще спало, ніде не видно було ні життя, ні руху.
Ворота Андрійового обійстя отворилися, а з них почали виходити одна за одною чотири корови і декілька телят. За худібкою вийшла дівчина, може, дев'яти літ, боса, в одній сорочині й тоненькій крамській спідниці, підперезана крайкою. На розкуйовдженій голові мала драну хустину, зав'язану на шляхетський лад під бородою, а в руці прутик, щоб заганяти худобу. На плечах несла верету[9]. Дівча було заспане, кліпало очима і дрижало від холоду. В лівій руці держало кусник чорного хліба й одну цибулю та впихало за пазуху.
Це була Олюнька. Хоч то була дев'ятилітня дитина, хоч осталося для неї гарне майно по родичах, вуйна не давала їй спокою, й вона мусила робити бодай те, що могла зробити — пасти худобу.
Дитина ступала обережно покаліченими, потрісканими, як варений рак, червоними ноженятами по примерзлім болоті, підганяючи перед собою телята, що якось не мали охоти виходити з теплої стайні на пашу.
За Олюнькою ступав підтюпцем, задерши хвіст угору, вірний її товариш — старий Лиско, пес, що ще її батькові вірно служив, а тепер ні на крок не відступав від дитини своїх колишніх добродіїв.
Як лише Андрій перевіз усе рухоме добро Лукашів на своє обійстя, поплентався за ним і Лиско, а хоч Ганна не хотіла його ніяк прийняти до хати, відмовляючись, що годі їй ще й собак чужих годувати, то старий Луць таки оперся, й Лиско зажив на обійсті Андрія. Та гірка була його година! Скільки то побоїв довелося йому дістати від Ганни! Все зносив псисько з геройською терпеливістю. Поскавулів, але обійстя не покинув. За те Лиско хотів бодай тим відслужитися, що вірно стеріг хати й добра Андріїв. Найбільше любив він малу Олюньку й ніколи від неї не відступав. Немов порівнюючи своє сирітство з Олюньчиним, він був її сторожем, пестуном і товаришем забав. На його сухих і кудлатих ребрах не раз Олюнька положила голівку й виспалася добре. Коло нього, учепившись рученятами його патлатої шерсті, вчилася ставити перші кроки, а не раз, коли збиточні сільські хлопці докучали їй чим-небудь, псисько наїжував шерсть, вискалював зуби й гарчав злобно, поки збиточники не повтікали. А господарям служив вірно. Одного разу, вернувши з Андрієм з нічлігу, почав слідити за злодієм, що вночі вивів корову Андріїв. Лиско доти бігав, нюхав і скавулів, поки не завів Андрія до близького ліска, де знайшли зв'язану корову під корчами. Від того часу Лиско заслужив собі ласку Андріїхи, діставав щодня теплої страви, шматок хліба, а деколи й ложку молока.
До сходу сонця було ще геть далеко, щойно пробудилися жайворонки, а все інше спало. На сході небо червоніло чимраз більше.
Олюнька вигнала свій товар на опуст і ждала тут, поки інші діти не позганяють свого.
Опуст — це було пасовисько між Закуттям і хлопською громадою, нижче церкви.
Олюнька сіла під корчем, підгорнула змерзлі ноженята під себе, рученята поховала за пазуху, загорнулася веретою і сидячи вдивлялася в зачервоніле поза горою небо.
Ранок був дуже холодний, вся дрібненька травиця була вкрита білим інеєм, що блищав, мов розсипане срібло, і ждав, коли прийде тепле сонечко та красу його злиже.
Довгий час не було видно нікого: мабуть, родичі жалували своїх дітей від-правляти на таку студінь.
Олюнька притулилася до кудлатого Лиска і грілася його теплом. Він лежав тихенько, лиш час від часу піднімав голову і розглядав, чи не грозить яка небезпека Олюньці.
На сході небо червоніло щораз більше, а вкінці показалося сонце в цілій своїй величавості. Зараз прокинулися пташки і стали вітати його своїм щебетом. Від Закуття відізвалося мукання корів і перегукування пастухів, далі показалося стадо товару й громадка сільських дітей. Кожне з дітей несло з собою що потрібно, не забули й полуденку, що складався звичайно з шматка хліба й сиру або масла.
Між усіма пастухами був найстарший як віком, так і розумом, досвідом та дотепом Левко, або, як його радше звали, Левонко. Був це хлопчисько сімнадцяти літ, а нероба на ціле село. Зате ж не було такого доброго пастуха в цілім селі. Його товар — пара старих коней, дві корови та три ялівки — був усе найліпше випасений; в нього вовк ніколи не вхопив телятка, ані польовий не займав зі шкоди. В усіх пригодах умів він собі порадити і виплисти наверх там, де інші потопали. Левко був отаманом між громадкою шляхетських пастушків. Усі слухали його не зі страху, але задля штук і жартів, котрими умів усіх забавити. Більше ні до чого не був він здатний, тож, як лише сніг згинув, Левонко був на пасовиську аж до другого снігу. Інші шляхтичі були з того дуже раді, бо з Левонком могли сміливо пускати своїх дітей навіть у такі небезпечні місця, як за канал, де кожної хвилі можна було боятися як не злодія, то вовка. Через зиму Левко не брався до роботи, вилежувався на печі в просі або в ячмені, а деколи вистругував з дощок і прутиків забавки на літо.
От і тепер за всіма пастухами надійшов і Левонко. Став поміж дітворою і спитав:
— А що? Вже всі?
— Всі! — гукнули діти.
— Ну, то в дорогу! — закомандував.
Дітвора розбіглася зганяти товар докупи. Зчинився гамір, крик, перегукування, а за хвилю череда, справлена на дорогу, пустилася повагом дальше. Левко видряпався на свою шкапу і їхав позаду дітей, котрих було п'ятнадцятеро, віком від дев'яти до п'ятнадцяти літ.