Сонце за той час піднялося вже настільки вгору, що своїми променями розморозило болото й калюжі та зігнало зимну росу з травиці. Вся природа оживилася, жайворонок аж заходився від співу, а діти й собі гуторили та співали.
Дорога, котрою гонили закуттянську череду, вела попри двірський лан та широчезне пасовисько. Воно було ще тоді спільне для громади шляхетської, рустикальної і двора. Але поки що в тій порі пасли худобу ще на сіножатях і торішніх стернях, тож трава на тім пасовиську була ще свіжа, нестоптана.
Зо дві години марширували наші знайомі, поки дійшли на призначене їм пасовисько. Перейшли міст на Дністрі, минули місце, зване жидівською толокою, й опинилися за каналом під греблею. Тут була не дуже вигідна та безпечна позиція для пастухів. З одного боку цісарська гребля (а як стражник запише і подасть, то буде велика біда), з другого, знов, боку стережися кущів, що розсілися поміж сіножаті вздовж зо дві милі: як туди зайде худобина, ледве чи її відшукаєш.
Днина вибралася дуже погідна й тепла. Левонко завів забаву. Діти бавилися охоче й весело. Й Олюньчине личко роз'яснилося. Вона забула свої злидні, недоспану ніч, поранені ноженята, бігала з іншими і сміялася весело.
Товарина розійшлася по сіножаті шукати поживи, а одна Костева корова не сподобала собі чомусь того місця і наблизилася аж до верболозів. Левко побачив це здалека і покликав:
— Дмитре! Твоя Красуля пішла вовкам на снідання. А йди ж заверни, бо пропаде!
Дмитро Костів — то був чепурний п'ятнадцятилітній хлопець. Вій щойно розігнався розірвати ланцюг, і дуже йому не хотілося переривати забаву.
— Ану заверніть там котре мою Красу! — наказав він.
— А сам — не ласка? — відгукнули діти.
— Олюнько! Біжи ж! А скоро!
Олюнька не хотіла бути попихачем. Вона покрутила голівкою, здвигнула плечима й не послухала. Дмитро розлютився дуже, особливо на Олюньку. Вона була наймолодша з цілого товариства, до того ж сирота, отже, повинна слухати.
Дмитро почервонів як буряк, затиснув кулаки і прискочив до Олюньки:
— Підеш чи ні? Ти… знайдо зателепана! Олюнька зблідла, але не зрушила з місця.
Дмитро підніс кулаки і вже мав спустити їх на голову Олюньки, та в тії хвилі загарчав люто Лиско і вхопив його ззаду за ногу. Дмитро закричав несамовито, схопив патик і погнався за Лиском. Олюнька зітхнула. Всі діти стали сміятися.
В тій хвилі надійшов від жидівської толоки якийсь хлопський парубчак. Він бачив цілу сцену і не втерпів, щоб не насміятися з «макогона».
— А во-во, як макогін пса б"є… ха-ха-ха! Добрий буде з тебе мига [10]!..
Дмитро залишив пса, побіг за хлопом. Тепер його позиція змінилася: всі діти
стали в його обороні.
Неприятель зразу не налякався Дмитрового костура; він обернув батіг «старшим» кінцем і дожидав нападу. Але коли побачив, що ціла громада шляхетських пастухів рушила за ним, він давай утікати. Хлопець біг просто до верболозів і тут пристав. З лозів повилазили хлопські парубчаки, котрих молода шляхта зразу й не бачила. Тепер, коли вона надто до них наблизилася, вони кинулися на неї.
— А макогони прокляті! А чорти рогаті! — (дехто з шляхетських хлопців мав на голові рогатівку).— А до Варшави марш!
Шляхетські діти кинулися навтікача, поки не добилися до греблі. Гребля була стрімка й дуже пригожа на оборонну позицію. Розум підказував, що найліпше задовольнитися обороною. Команду взяв Левонко. Він, побачивши, що діється, вирубав з верби кілька коликів, роздав хлопцям і всі стали відбиватися. Тут хлопи не могли їм нічого зробити. Хотіли взяти шляхтичів приступом, але це не вдалося, і молода шляхта, набивши кілька гудзів на хлопських головах, відігнала їх.
Та хлопи приступили до облоги. Становище шляхти було дійсно прикре. Сонце стояло вже ополудні, товарина розбіглася бозна-куди, а тут ані рушитися з місця. Вони піддалися б, якби не тямили, що хлопи не пустять їх з цілою шкірою. Кілька шляхтичів пішли тихцем до Дністра, назбирали камінців і стали кидати ними до хлопів. Ті не мали такої амуніції і відстрілювалися хіба тим, що їм шляхтичі кинули. Але цей маневр не поправив долі шляхетської дітвори. Хлопи стояли, правда, в належнім віддаленні, але не гадали уступати.
Левонкові спало на добру гадку. Зловив за греблею тихцем якусь коняку, перебрався через канал і погнав щосили в село до префекта. Префект послав по війта, сіли обидва на віз і поїхали робити справу. Така інтервенція причинилася до примусового миру. Війт почастував кількох хлопів палицею з-під своєї юрисдикції, й вони відступили від облоги.
Коли діти позганяли товар, що порозходився по корчах, сонце вже було низько. Погнали худобу в село.
Та Дмитро не міг забути Олюньчиного непослуху й болю, якого йому завдав її псисько. Він почав ворохобити інших хлопців, що, мовляв, уся історія з хлопами вийшла через Олюньку. Товариші не любили Дмитра, називали його маминим сином, тож і не слухали його підмови. Тоді Дмитро рішився сам довести до кінця не скінчену рано справу. Він почав Олюньку ганьбити останніми словами та обкладати кулаками. Олюнька, призвичаєна до биття змаленьку, втікала від напасника, але не закричала ані не заплакала.
Інші хлопці стали в обороні Олюньки. Перший Левонко під'їхав до нього на своїй шкапі і шарнув його батогом по плечах. Пещений Дмитро не стерпів удару, він став плакати і кричати на весь голос. Левонко ще поправив. Дмитра взяла злість. Схопив прут та став ним цвікати то Левонка, то його коня.
Левонко не задумувався довго, зліз із коня, схопив Дмитра за комір і випарив бучиськом скільки міг.
— Та ти, ледаре, будеш сироту бити? Я тобі покажу, чим то пахне!
Тут знов мусили вмішатися інші хлопці, щоб визволити Дмитра з рук Левонка.
— Чекай, чекай, я тебе запізву до префекта! — погрожував Дмитро.
— Ще тобі мало, бабин сину? Я тобі такого префекта завдам, що й рідна мама тебе не впізнає!
Дмитро замовк, боявся, щоб Левонка гірше не розсердити та щоб він не взявся бити.
V
Дмитро Костів Полошинський немалу роль відіграє в нашім оповіданні, тож треба нам познайомитися з ним ближче.
В Пишнівцях ніхто не знав, звідки взявся там Кость Полошинський. Він зайшов туди ще парубком, а що засвідчився шляхетськими паперами, то закуттянська шляхта прийняла його до себе. Був це спокійний та роботящий чоловік. Він приніс із собою трохи гроша, купив хату з городом та кусень шляхетського поля й осів назавжди в Пишнівцях. У короткім часі оженився з шляхетською дівчиною і став господарем. Та, відай, не такої жінки він собі бажав, якою була Костиха. За кілька літ окульбачила вона Костя та поштурхувала ним.
У них було двоє дітей; Дмитро був старшим. Мати наділяла його щедрою рукою тими привілеями, які звичайно має найстарший син. Дмитрусь був усім у своєї матері, зате Кость сходив щораз більше на другий план.
Згодом стала Костиха відправляти чоловіка на заробітки. Заробіток у дворі був для Костихи замалий, для Костя — принизливий. Кость довідався, що при будові залізниці добре платять: зібрав свою мізерію в клунок і пішов до Городка. Жінка не противилася тому. І так діялося щороку. Кость робив тяжко ціле літо, а на зиму вертався із заробленим грошем додому. Та тут замість спокою і відпочинку заставав докори й занедбану роботу. Костиха все йому докоряла, що він дід[11], зайда, а вона зробила його господарем. Кость вишукував щораз нові джерела заробітку — раз, щоб жінці грішми губу заткати, а по-друге, щоб утекти від її «любого» голосу. Він найнявся був різати дерево в лісі, а як та робота скінчилася, пішов аж до Борислава до копання воску. Одним словом, Кость був гостем дома. Костиха ґаздувала як знала.
Дмитро став виростати на парубка. Костиха не знала, де йому знайти місце. Пестила, прибирала, як панича, а годувала, що могла видумати найліпшого. То й не диво, що Дмитро був хлопцем гладким, гарним і мав значну силу фізичну. Дмитро, видячи, що мати не дуже шанує батька, став і собі мати його ні за що. Він зовсім не показував тої пошани, яку повинна мати до батька дитина. Кость зносив усе терпеливо — раз тому, що не міг вплинути на виховання сина, бо мало коли бував дома, а по-друге, що боявся язика жінки: вона все ставала в обороні сина. Зійшло на те, що Кость, якщо не був де в роботі, то був ніби наймитом жінки і її Дмитруся. Синок виріс на парубка і поводився всюди, як багацький син; на це йшло те, що старий придбав літом. Дмитро був певний, що як одинокий син при старім батькові буде звільнений від війська, а відтак і ожениться скоріше, ніж його ровесники, котрих ждала кількалітня військова служба. Тож уже тоді, як іншим парубкам і не снилася женитьба, він заглядав між шляхетськими дівчатами за парою для себе.