В Пишнівцях учив дяк Пришлай. Був це інтелігентний ЧОЛОВІК, начитаний, а щонайважніше — не був п'яниця. Він скінчив дяківську школу в Перемишлі, а це в тодішніх часах значило дуже багато. Одягався по-шляхетськи, ходив у сурдуті. Пришлай був і не без педагогічних здібностей. Він міг тим похвалитися, що діти дуже його любили, а це рідко трапляється поміж дяко-вчителями. Однак засобів, якими розпоряджався, зовсім не вистачало до втілення в життя його педагогічних планів.
Пишнівська школа містилася в низенькій сільській хатині з одною-однісінькою кімнатою. В тій кімнаті стояла велетенська сільська піч з припічком і запічком, дві лавки, стіл, одно крісло і ліжко для старої баби Параньки, що мешкала з дочкою в школі. Не було тут наочного приладдя, яке тепер можна зустріти і в найбіднішій школі.
Наука відбувалася без плану. Діти сходилися, коли котре могло, і приносили книжки, яку котре мало. Для того годі було посортувати дітей так, щоб хоч десятеро вчили разом. Діти вчилися всі голосно, кожне для себе, а з того наставав суцільний гармидер. Кожне складало слова для себе окремо, як було в книжці. Учитель викликав по одному, по двоє на середину, казав читати, поправляв, пояснював і задавав далі. Це не перешкоджало іншим дітям виводити співучий голосом: "Баба, га-ла-ма-га…" Так само не перешкоджало дітям, коли учитель виконував тілесну екзекуцію над неслухняним учнем… Діти сиділи на лавках стиснені, як оселедці в бочці, не було місця викласти вигідно руки на лавку. Означеного місця ніхто тут не мав; хто скоріше прийшов і засів яке місце, сидів там уже цілий день. До школи ходилося раз на день. Ополудні оголошував учитель малий відпочинок, а тоді кожна дитина, що їй було далеко додому, виймала полуденок з торби і їла. Ціла наука обмежувалася читанням з книжки, яку хто приніс, і писанням. Хто мав починати вчитися писати, приносив аркуш паперу та гусяче перо і все те складав на вчительський стіл. Учитель затинав перо, складав папір учетверо, лініяв, списував першу лінію зразком письма, починаючи з букв. Ті діти, що не писали, виходили на середину, щоби іншим було просторніше писати, й сідали з книжкою де попало, і далі кожне бубоніло своє. Старших хлопців учив Пришлай церковного співу й єрмолойських сольок [14]. Місцевий парох рідко коли показувався в школі, а як часом прийшов, то питав молитви, старшим казав співати, і на тім кінчалася його наука. Про інші предмети, котрих тепер учать у народних школах, не було тут і бесіди. Часом лише пояснив учитель розумнішим дітям дещо з того, що читалося, та й годі! А проте пишнівські люди, як шляхта, так і хлопи, дуже радо посилали дітей до школи, коли дитина не була конче потрібна у господарстві.
До такої-то школи привів Луць одного осіннього дня своїх онуків.
Олюнька була гарна дитина. Її чорне волосся й чорні очі та смагляве личко, рум'яне від зимного вітру, гарно відбивалося від червоної хустини, яку купив їй дідусь у місті. Олюнька увійшла несміло до школи, приступила до вчителя й поцілувала його чемно в руку.
Старий Луць розповів, кого привів до школи, й учитель записав їх до свого каталога.
Учитель знав добре Луця й поважав його, як усі люди в селі. Привітавшись, попросив його сідати на лавці, що стояла коло вчительського стола.
— Особливо, пане реєнцє [15], поручаю вашій опіці мою сирітку Олюньку,— сказав Луць.— Не знала вона гаразду з немовляти, то нехай би хоч під вашим оком трохи віджила й мала яку веселішу годину…
Старий зітхнув важко.
— Таж я про все добре знаю,— відповів учитель.— Будьте спокійні, я їй кривди не зроблю.
По тих словах прикликав Олюньку до себе, погладив її по голівці і спитав:
—Як називаєшся, дитино?
— Олюнька.
— А скільки тобі років?
— Либонь, десять.
— Знаєш молитви?
— Знаю, дідусь мене навчили.
— А маєш ти книжку?
— О, має, має! — відзивається дідусь.
Старий був гордий тим, що купив онуці книжку.
Учитель поглянув на книжку, а відтак узяв дитину під бороду, погладив по лиці і каже:
— Ну, а тепер будемо вчитися. От, бачиш, моя Олюнько, як пізнаєш оці всі значки, як вони називаються, будеш їх складати докупи, і вийде з них ціле слово. Зараз тобі покажу… А хочеш ти вчитися?
Учитель говорив до Олюньки лагідним голосом, яким промовляв до неї хіба дідусь. Вона осміліла і зараз-таки полюбила вчителя.
— О, хочу, хочу! — промовила, а очі її аж засвітилися. Вона схопила вчителя за руку й поцілувала щиро.
— Ти, Олюнько, будеш отут сидіти,— показав їй учитель місце на лавці,— а ви, хлопці, не робіть їй збитків, бо вона сирота, то і бог покарає, і… лінійка буде в роботі!
Учитель виконував конечні тілесні екзекуції сильною сливовою лінійкою.
Зараз розпочалася перша лекція читання. Учитель показував Олюньці поодинокі букви і називав їх. Олюнька виявилася дуже понятливою дитиною. Дідусь з радості аж не міг всидіти на лавці. По закінченні науки питається вчителя:
— А що гадаєте?
— Буде добре. Видно, розумна дитина.
— О, дуже розумна дитина! Я вам кажу, що розумна. Такої другої годі знайти,— старий Луць випростався з радощів.— Пане реєнцє, припильнуйте її, прошу вас, а я буду вам дуже вдячний за те… Я розуміюся на чемності.
Це означало обіцянку окремої винагороди.
Луць погладив іще раз свою любу внучку по голівці і вийшов.
Ідучи дорогою,старий тішився, яке то буде для нього щастя, як то він буде собі в неділю лежати— взимку на печі, а влітку в садку, — а Олюнька буде йому вголос із книжки читати. "Й по музиках та вечорницях не буде волочитися, як засмакує науку,— закінчував старий свої веселі міркування, — а це в нинішніх часах значить дуже багато. Го-го! А то все темнота та й тільки. Ціла забава в них гуляти, пити та до хлопців зуби сушити!" І старий махнув рукою, начеб хотів відігнати всі ті злі спокуси від своєї внучки.
Луць увійшов весело в хату, — цe в нього рідко траплялося, — зняв з себе новий кожух, повісив на жердку над полицею та й каже:
— А що? Не говорив я, що все буде добре!
— Що таке? — питає невістка.
— Та професор казав, що Олюнька дуже розумна й понятлива дитина, будуть з неї люди. Боже, дякую тобі за ту ласку й потіху! От славна дитина, на ціле село…
— А що ж казав на ваші діти? — питає Ганна.
— Що? Нічого не казав… не було коли… Tа я й не питався.
— Бо ви лиш одну внучку маєте, — каже Ганна з досадою.
— Одну не одну, таж і ваші діти люблю та кривди їм не роблю. Але Олюнька сирота, і крій мене ніхто нею не журиться, а твої діти мають тата, маму, нехай вони ними турбуються. На мою стару голову трохи забагато клопоту… Та й яка ти смішна, Ганю! Хіба ти сама не можеш більше зайнятися своїми дітьми? Тобі здається, що як даси дитині їсти й чисту сорочку, то вже досить з тебе. Візьми лошатко: як його не попестиш, не заговориш до нього по-людяному, то до руки тобі не піде. Так і чоловік, і дитина. А від тебе що воно почує? Гнів, крик, прокльони, — то які твої діти будуть? Ну, ну, не дай боже!.. А твій чоловік не міг би трохи про дітей подумати? Та ба, він тільки дивиться, чи з жінки фартушина не злітає… тьфу!
Старий перестав говорити. Ганна закусила губи, але боялася огризнутися. Андрій стояв засоромлений, м'яв у руках шапку й не знав, що з собою робити.
Олюнька ходила до школи цілу зиму. Кожного вечора запитував її Луць, чого навчилася в школі, щo має задане, казав їй повторювати вдома з книжки й силувався вгадати, чи Олюнька добре знає знаки. Старий протирав очі, придивлявся до не знайомих йому, німих букв.
Олюнька робила великі поступи в науці. Коло різдва складала вже слова, а у великий піст таки вже й читала.
А Луць аж помолодів з радощів. Коли лише який сусід зайшов до нього, а Олюнька була дома, зараз кликав її до себе й казав читати, а перед кожним хвалився своєю внучкою, що нема такої другої в селі.
— Бо то, видите, сусіде,— говорив він,— така кругла сирота без родичів, об-штовхана, оббита, а має добру голову й золоте серце! — І цілував Олюньку в чоло, в очі, і пригортав до грудей.