Андрій Чайковський - Чорні рядки (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx168 Кб1443
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2272 Кб1663
«крікскам­ра­та» з Боснії Ми­коли Гру­щака, го­лови чи­тальні «Просвіти», зібрав по­важ­не віче в сінях чи­тальні. По ви­яс­ненні спра­ви взи­вав я при­яв­них, що­би го­лоси­лися до ук­раїнсь­ко­го вій­ська. За­раз зго­лоси­лося до ме­не двох австрій­ських підстар­ший: ар­ти­лерій­ський «файєрвер­кер» Осип Стру­меляк та ще один піхот­ний «фель­дфе­бель».

Осип Стру­меляк зро­бив на ме­не ду­же ко­рис­не вра­жен­ня, кот­ре опісля оп­равда­лося.

Він обіцяв мені зібра­ти вій­сько­ву братію і при­вес­ти до Сам­бо­ра. Опісля поїхав я далі, від се­ла до се­ла і та­ких віч я зро­бив за весь день: в Гор­дині Шля­хоцькій і

Рус­ти­кальній, в Со­кер­чи­цях і Білинці Малій (в шкільнім бу­дин­ку). Під вечір заїхав я до Біли­ни Ве­ликої до о. По­горець­ко­го з тим, що­би ра­но і тут скли­кати віче під цер­квою і поїха­ти аж на кінець повіту. Мені зда­вало­ся, що я граю ро­лю ма­лень­ко­го Пет­ра з Ам'єну і нак­ли­кую на­род до ук­раїнсь­кої круціяти. Але за­раз вранці дру­гої дни­ни приїхав за мною мій син Бог­дан як вис­ланник місце­вої ор­ганізації.

- Вер­тай­ся, та­ту, за­раз до­дому, те­бе виб­ра­ла ор­ганізація повіто­вим коміса­ром.

Я ду­же то­го на­лякав­ся, бо не був на це підго­това­ний і не по­чував у собі си­ли, що­би та­ке відповідаль­не зав­дання по­дола­ти. Я ду­мав, що тре­ба бу­ло виб­ра­ти д-ра

Ста­хуру, як дов­голітнь­ого ор­ганіза­тора повіту і го­лову ор­ганізації. Ви­кона­ти чий­сь при­каз, то я пот­рафлю, але пам'ята­ти про все са­мому і дру­гим на­казу­вати, то лед­ве чи зумію. А при тім усім яка ве­лика відповідальність за те, що мо­же ста­тися. Але тре­ба бу­ло їха­ти. Ще од­но віче під цер­квою, де я пер­ший раз в житті про­мов­ляв з відпус­то­вого ам­во­на на чо­тирь­ох стов­пах, і я вер­та­юся до Сам­бо­ра ти­ми са­мими се­лами, що їхав сю­ди.

Був неп­ривітний хо­лод­ний лис­то­падо­вий ра­нок. По се­лах піяли жалібно півні, ліни­во гав­ка­ли со­баки, зі зловіщим кря­кан­ням обсіло чор­не гай­во­рон­ня без­листі де­рева, ора­нину і по­жов­клу стер­ню, прос­тягле­ся біле, інеєм об­мер­зле, па­вутин­ня, а схо­дяче сон­це так яр­ко освічу­вало зем­лю, що аж очі сліпи­ло. Роз­пи­тую си­на про

Самбір. Нічо­го но­вого. Ніхто й­ого ще не взяв, ство­рило­ся кіль­ка урядів, та ніхто не знає, кот­рий з них стар­ший та сильніший і кот­ро­го слу­хати.

По до­розі довідав­ся я від лю­дей, що гур­тки доб­ро­вольців уже пішли до Сам­бо­ра.

Ну, сла­ва Бо­гу! Не­дар­мо я тов­кся, мо­же, збе­реть­ся яка сот­ня. Під са­мим Сам­бо­ром стоїть на до­розі сва­ток із крісом. Че­рез пле­че пе­ревіше­на синьо-жов­та стрічка так, як її но­сили січо­вики. Він зас­ту­пає мені до­рогу і за­дер­жує ме­не. Я ви­гово­рюю моє ім'я, ну й до­даю, що я повіто­вий комісар.

- «Пассірт!»

В Сам­борі й­ду за­раз на «Бесіду», де ра­дить пер­ма­нен­тне на­ша ор­ганізація. Вже і

Ста­хура вер­нув зі Ль­во­ва. По до­розі на «Бесіду» ба­чу на­ших міліціянтів. Во­ни на австрій­ських шап­ках ма­ють синьо-жовті стрічки. Во­ни з кріса­ми. Але стрічаю і міліціонерів з біло-чер­во­ними лен­точка­ми теж з кріса­ми. Ціка­во, хто ко­му всту­пить­ся?

На «Бесіді» наші стар­ши­ни скла­да­ють подрібний план, що ко­му бра­ти тре­ба. Вже є

80 міліціянтів, уз­броєних в кріси. Тут довіду­юся, що ряшівсь­ка кад­ра вже ви­емігру-ва­ла і не хотіла бра­ти участі в бо­ротьбі…

Ко­ли на «Бесіді» ве­дуть­ся га­рячі стра­тегічні де­бати, на пе­ремиській до­розі чу­ти гус­ту крісо­ву стріля­нину та якісь ви­гуки. Нам відо­мо бу­ло, що там в ка­валерій­ській ка­сарні сто­яла поль­ська вар­то­ва ста­ниця. Ви­ходи­мо на ву­лицю розвіда­ти, що це? Аж ось при­ходить рад­ник Б. і ка­же, що по­ляки зда­ють­ся, бо не хо­тять про­ливу крові. Рад­ник Б. був тим, що з поль­ськи­ми ор­ганізаціями найбіль­ше пе­рего­ворю­вав. Ми жа­даємо від поль­ської ор­ганізації ви­дачі зброї. Я, як комісар, по­ручаю усім без­пе­ку. За­раз в рин­ку нас­та­нов­ляю ко­ман­дантом міста і повіту сот­ни­ка Мацієви­ча. Він був австрій­ським ре­зер­во­вим сот­ни­ком.

І те­пер довіду­юся, що та­ку наг­лу зміну спри­чини­ли ста­росам­бо­ряни. Во­ни раніше за нас пе­реб­ра­ли в Старім Сам­борі вла­ду в свої ру­ки і за­раз пішли нам на підмо­гу.

Взя­ли ван­тажне ав­то, посіда­ли і пігна­ли до Сам­бо­ра. Тут пе­ред містом по­висіда­ли, пішли в розстріль­ну і відкри­ли крісо­вий во­гонь на Самбір. Ста­ниця поль­ська за­раз зда­лася і во­ни в'їха­ли до міста.

Те­пер поль­ська ор­ганізація за­ряди­ла віддан­ня зброї, її ви­носи­ли з поль­сько­го

«Со­кола»8 ціли­ми обе­рем­ка­ми. На рин­ку зго­лосив­ся до ме­не австрій­ський май­ор жан­дармерії Ше­бес­та і за­явив мені, що хо­че всту­пити до нас на служ­бу. Я був з то­го ду­же ра­дий, бо справді не бу­ло ким об­са­дити та­кого важ­но­го місця.

Май­ора Ше­бес­ту я знав давніше як ве­лико­го сим­па­тика ук­раїнців. Й­ому тре­ба зав­дя­чити, що ба­гато ли­ха нас ми­нуло в ті ча­си, ко­ли то на­шу Га­личи­ну умаїли ма­дяри ши­бени­цями. Тоді вва­жали кож­но­го ук­раїнця зрад­ни­ком, і хто по­пав­ся в їхні ру­ки з най­мен­шою тінню підозріння, ги­нув на ши­бениці як зрад­ник, ко­ли то кож­ну нев­да­чу на «полі сла­ви» при­пису­вано зраді ук­раїнців. Зав­дя­ки Ше­бесті в нашім повіті не бу­ло ні од­ної ши­бениці. Отож та­кий на­буток для нас був ду­же по­жада­ний.

Я за­раз поп­ро­сив й­ого до на­шого ль­ока­лю і ви­писав й­ому легіти­мацію. Він за­раз прип­няв на своїй стар­шинській шапці синьо-жов­ту лен­точку.

Те­пер ста­ли з'яв­ля­тися різні стар­ши­ни в австрій­ських од­нос­тро­ях. Тіль­ки я не міг з ди­ва вий­ти че­рез той блис­ка­вич­ний аванс. Вчо­ра я ба­чив ко­гось хо­рун­жим, а сь­огодні вже сот­ник! Вчо­ра був ря­довий, сь­огодні вже фель­дфе­бель. Те тіль­ки тре­ба приз­на­ти їхній скром­ності, що по­ки-що не аван­су­вали се­бе на шта­бових зла­токовнірних. Але між ти­ми стар­ши­нами бу­ло ба­гато та­ких, що ос­та­ли ти­ми, яки­ми бу­ли за Австрії. Ті взя­лися за­раз за­попад­ли­во до праці. Зга­дую тут ли­ше по­руч­ни­ка Кіцу­лу, Че­хови­ча, Мацієви­ча, бо всіх годі мені бу­ло за­пам'ята­ти. За­раз на ра­тушевім шпилі за­ма­яла синьо-жов­та хо­руг­ва замість біло-чер­во­ної.

Так ми роз­по­чали Ук­раїнсь­ку Дер­жа­ву…

Не зна­ти бу­ло, від чо­го за­чина­ти, стіль­ки праці, що аж го­лова тріща­ла. По­перед усь­ого пішов я з кіль­ко­ма стар­ши­нами пе­реб­ра­ти ста­рос­тво і фінан­сові інсти­туції.

Ста­рос­тою під той час був пан Гра­бовскі, той са­мий, що по ус­тупленні росій­ської

інвазії був коміса­ром Ль­во­ва. Як ми ввій­шли до й­ого бю­ра, повітав нас сло­вами:

- Я вже два дні на вас че­каю. Скли­кав за­раз всіх уря­довців ста­рос­тва і

інспек­торів - по­дат­ко­вого і шкіль­но­го. Всім за­явив, що ус­ту­пає, я знов пред­ста­вив­ся як з волі ук­раїнсь­кої ор­ганізації виб­ра­ний комісар повіто­вий, що

іме­нем Ук­раїнсь­кої Дер­жа­ви обнімаю уряд аж до даль­шо­го роз­по­ряд­ку вер­ховної вла­ди. По­ручаю всім без­пе­ку, оскіль­ки бу­дуть по­води­тися ло­яль­но суп­ро­ти но­вої вла­ди. За­питав я при­яв­них, щоб кож­ний мені за­явив, чи бу­де далі слу­жити на тім самім ста­новись­ку, що досі. Роз­по­чали­ся на­ради по­шеп­ки. На­решті май­же всі за­яви­ли, що слу­жити не бу­дуть. Ос­та­лося в службі не­вели­ке чис­ло то­го ве­лико­го адміністрацій­но-скар­бо­вого апа­рату. Ос­та­лись ли­ше ук­раїнці, жи­ди, німці і двоє чи троє по­ляків. З кон­цепто­вих ос­тав мені один по­дат­ко­вий інспек­тор. Що бу­ло мені ро­бити, як та­кими ску­пими си­лами по­руша­ти та­ку важ­ку ма­шину, як ста­рос­тво?

Я прий­няв собі на поміч д-ра Олек­су Ріпець­ко­го, кан­ди­дата ад­во­кату­ри, д-ра

Ру­доль­фа Скібінсь­ко­го, теж кан­ди­дата, і опісля д-ра По­доха. Та ми всі чо­тири ро­зуміли­ся од­на­ково на адміністрації. Кан­це­лярії опустіли. Але це ще не був кінець. На дру­гий день прий­шла до ме­не ціла хма­ра маніпу­лян­ток зі ста­рос­тва, ди­рекції скар­бу і по­дат­ко­вого уря­ду, де во­ни пра­цюва­ли при при­чин­ках, і од­на най­сміливіша за­яви­ла мені іме­нем усіх то­вари­шок, що во­ни всі не­гай­но ус­ту­па­ють, далі ро­бити не бу­дуть і за­раз жа­да­ють, щоб їм бу­ло вип­ла­чено шес­ти­тиж­не­ву пла­ту.


 

Я прий­мив їхню за­яву лег­ким пок­ло­ном і на їхню ви­могу ска­зав:

- А що бу­де, як я вам не вип­ла­чу?

- Нам прав­но на­лежить­ся…

- Пан­ночки, про­шу вас, за­лишіть пра­во мені. Як­би я вас на­галь­не зі служ­би усу­нув, ви ма­ли би рацію. Але ви самі відхо­дите і за­раз без ви­повідан­ня, зна­чить, ви са­мовіль­но умо­ву зри­ваєте, я ва­шу за­яву прий­маю без про­тес­ту до відо­ма, отож, спра­ва скінче­на і про­шу мені біль­ше не по­казу­вати­ся в уряді…

Во­ни по­бачи­ли, що пе­речис­ли­лися і хтось їм зле до­радив, або й­ого не зро­зуміли.

Вий­шли від ме­не з різни­ми ви­гука­ми, на що я не звер­тав ува­ги.

Пан Гра­бовскі прий­шов опісля до ме­не і за­явив, що він ра­до ос­тався б на службі не як ста­рос­та, а як ре­ферент яко­го-не­будь відділу. Я не міг сам тої спра­ви вирішу­вати і по­радив­ся моєї прибічної ра­ди. Виріши­ли, що це не­мож­ли­ве, бо на­родові бу­де зда­вати­ся, що все ос­та­лося по-давнь­ому, ко­ли той сам ста­рос­та уря­дує далі. Ко­ли я це за­явив Гра­бовсь­ко­му, він ска­зав:

- Я ніраз то­му не ди­ву­юся, але доз­воль­те мені при­ходи­ти сю­ди який­сь час, щоб вас у де­чому поінфор­му­вати, що як зро­бити тре­ба і ку­дою хо­дити по кру­тих стеж­ках політич­ної адміністрації.

Ро­зумієть­ся, що я ра­до прий­няв й­ого пред­ло­жен­ня, бо сам блу­кав, мов у гус­то­му лісі. На дру­гий день він вже сидів у ме­не в бю­ро. Зав­ва­жаю, що пан Гра­бовскі під час сво­го ста­рос­тинсь­ко­го уря­дуван­ня не дав нам, ук­раїнцям, при­чини наріка­ти на се­бе.

Пошук на сайті: