Андрій Чайковський - Чорні рядки (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx168 Кб1443
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2272 Кб1663

Я го­ворив схвиль­ова­но, бо я ба­чив, що нічо­го не доб'юся, а пан пол­ковник го­ворив про ус­туплен­ня і інвазію на­че б ко­му мав ус­ту­пити­ся із зай­ня­тої лав­ки із чем­ності.

- Па­не пол­ковни­ку,- ка­жу,- я вза­галі не ро­зумію, чо­го нам кри­вави­тися під

Ль­во­вом, замість взя­ти Пе­ремишль і відтя­ти ко­мунікацію зі за­ходом, а тоді Львів сам здасть­ся без кри­вав­лення.

- Я тої са­мої дум­ки, що й ви, але я то­го пла­ну не ро­бив, лиш ва­ше ко­ман­ду­ван­ня, кот­ро­го я зміня­ти не бу­ду, бо я щой­но 10 день уря­дую тут…

А­удієнція скінчи­лася. Шко­да бу­ло їха­ти, бо з та­ким са­мим вер­та­лися, як сю­ди при­були. По тій а­удієнції ме­не щось тор­кну­ло, що тут щось не теє. Приз­на­ють мені рацію, що кра­ще бу­ло зро­бити інак­ше, а не хо­тять ць­ого зро­бити, хоч во­но не шко­дить справі.

То­го дня не­мож­ли­во бу­ло нам від'їзди­ти і ми тут ос­та­лися. Цілий день я вже не роз­лу­чав­ся з Ков­ше­вичем, ма­ли собі що роз­ка­зува­ти. За­раз і квар­ти­ру кра­щу ми до­були.

На дру­гий день ра­но заїха­ли по нас са­ни. Ков­ше­вич прий­шов зі мною поп­ро­щати­ся вос­таннє, бо як­раз на й­ого іме­нини (св. Й­оси­фа) й­ого по­хова­ли.

Не бу­ло чим вдо­ма по­вели­чати­ся. Зна­чить, що го­лов­не ко­ман­ду­ван­ня, хоч ба­чить, що план був не­доціль­ний, не хо­че й­ого зміни­ти на ліпший, хоч повіт, та­кий ба­гатий, на то­му по­тер­пить, хоч наф­ту втра­тить­ся і не бу­де чим най­ко­нечніших пот­реб зас­по­коїти. Тут щось не теє…

Та ми, сам­бо­ряни, пок­ла­дали усю надію на пол­ковни­ка Крав­са. Він нас пев­но обо­ронить. До нь­ого ма­ли всі не­об­ме­жене довір'я:

і на­селен­ня, і вій­сько, ря­дові і стар­ши­ни. От як­раз прий­шла вістка, що Кравс пе­рело­мив під Су­довою Виш­нею во­рожий фронт і зни­щив на 14 кіло­метрів залізни­цю аж до підбу­дови («ун­тербау») і пе­рер­вав ко­мунікацію зі за­ходом. Довір'я зма­гало­ся. Але цей под­виг пол­ковни­ка Крав­са, оче­вид­но, не по­добав­ся го­лов­но­му ко­ман­ду­ван­ню, бо тоді ма­ли вес­тись якісь пе­рего­вори про завішен­ня зброї, з чо­го наші фрон­то­вики бу­ли ду­же нев­до­волені. І от ста­ли стар­ши­ни самбірські го­вори­ти, що го­лов­не ко­ман­ду­ван­ня усу­нуло пол­ковни­ка Крав­са, що на й­ого місце прий­де інший ко­ман­дант, а над тим всім фрон­том обій­ме ко­ман­ду пол­ковник Гриць­ко Кос­сак. Нам зра­зу не хотіло­ся у та­ку дур­ни­цю віри­ти. За що ж та­ка ка­ра на Крав­са? Хіба ж не й­ого у то­му зас­лу­га, що ми до­тепер на тім фронті дер­жи­мося? Хіба ж не він ство­рив цю армію з нічо­го? Стар­ши­ни бу­ли че­рез те до край­ності схвиль­овані.

Пог­ро­жува­ли, що в та­кому разі усі по­дадуть­ся до демісії, вва­жа­ючи та­кий пос­ту­пок го­лов­ної ко­ман­ди з їхнім улюб­ле­ним стар­ши­ною за свою влас­ну оби­ду. Ми, цивільні, теж зат­ри­вожи­лися, зна­ючи, що як Кравс відій­де, то фронт не удер­жить­ся й од­но­го дня. Тре­ба бу­ло і нам щось про­ти то­го ро­бити.

По­голос­ка ста­ла справ­джу­вати­ся. Кравс уже не вер­нувся до Сам­бо­ра по тій ек­скурсії під Су­довою Виш­нею, а на й­ого місце прий­шов ге­нерал Гем­ба­чев. Я вва­жав за відповідне з ним поз­най­оми­тися і пішов до ко­ман­ди. Гем­ба­чев прий­няв ме­не ввічли­во, го­ворив поп­равне по-ук­раїнсь­ки. Ко­ли ми роз­го­вори­лися над за­галь­ним по­ложен­ням, він ка­же до ме­не:

- Ме­не прис­ла­ли сю­ди че­рез якусь не­ви­яс­не­ну по­мил­ку. Та ж я не був ніко­ли фрон­то­вим стар­ши­ною і на тім нічо­го не ро­зуміюся. Я увесь час слу­жив у росій­ськім вій­ську при інтен­дантурі. Тут ве­лике фрон­то­ве зав­дання і відповідальність, а я її прий­ма­ти не мо­жу на се­бе. Я звідсіля ле­да день піду.

«Ну, гар­на історія», по­думав я собі:

«не вмію ні чи­тати ні пи­сати, а хо­чуть ме­не жидівсь­ким ко­ролем об­ра­ти».

От уміле ко­ман­ду­ван­ня! Хай би і кілок пос­та­вити, щоб лиш в од­нос­трою ге­нера­ла.

Не­мож­ли­ва річ, щоб по­ляки то­го не зна­ли і не ви­корис­та­ли, а тоді фронт прис­не, мов миль­ний пу­зир. Крав­са лю­бить ря­дове во­яц­тво, й­ого по­важа­ють стар­ши­ни, а те­перішній ко­ман­дант сам ка­же, що не знає, що має ро­бити. Стар­шинсь­кий кор­пус має Кос­са-ка ніза­що, сміють­ся із й­ого при­казів. От дає він при­каз те­лефо­ном для відтин­ку Кру­кенич чи Гу­сако­ва:

- Нас­ту­пати «шпрун­гвай­зе»… а пан-цир­ка… (тут зам'яв­ся на слові, що пан­цирці ро­бити). Чер­го­вий стар­ши­на, що відібрав те­лефо­нат, смієть­ся і відповідає: «а пан­цирка гу­ляє по шля­ху»… «Так, так,- ка­же Кос­сак,- а пан­цирка гу­ляє по шля­ху».

Оповіда­ли мені та­кож, що кіль­ка стар­шин пе­реб­ра­лися за дядьків з Ясе­ниці

Сіль­ної, де пе­ред вій­ною Кос­сак був вчи­телем, яви­лися до нь­ого в Стрию і про­сили, щоб по­кинув вій­ну і вер­нувся до них на се­ло, бо в школі не­має по­ряд­ку і діти ду­же пус­ту­ють. Гро­мада обіцяє й­ого «ви­лекріму-ва­ти». Не знаю, чи це прав­да, але го­вори­ли мені про це стар­ши­ни в Сам­борі і з то­го до­тепу ду­же сміяли­ся.

Ко­ли вже усу­нен­ня Крав­са ста­ло фак­том, на­ша прибічна ра­да виріши­ла післа­ти зно­ву де­путацію до го­лов­но­го ко­ман­ду­ван­ня, по­ки не наспіє ка­тас­тро­фа. До де­путації виб­ра­но ме­не і покій­но­го рад­ни­ка Ва­силя Щер­ба­тюка. Ми ма­ли їха­ти до Хо­доро­ва, ку­ди пе­ренес­ла­ся го­лов­на ко­ман­да армії. Ми ма­ли нас­та­вати на те, щоб Крав­сові відда­но зно­ву ко­ман­ду­ван­ня на на­шому фронті. Я ра­дий був з мо­го то­вари­ша де­путації, бо покій­ний Щер­ба­тюк ду­же щи­ра і ро­зум­на лю­дина, був моїм вірним то­вари­шем і до­рад­ни­ком і не од­но ли­хо ми­нуло ме­не не раз че­рез те, що й­ого щи­рої ра­ди пос­лу­хав.

Ми вже зби­рали­ся їха­ти, як повідо­мив нас ок­ружний ад'ютант, що тої дни­ни го­лов­но­коман­ду­ючий ге­нерал Оме­ляно­вич-Пав­ленко пе­реїзди­тиме че­рез Самбір на пе­рег­ляд хирівсь­ко­го фрон­ту. Отож бу­де мож­на з ним в Сам­борі по­гово­рити і не тре­ба тов­кти­ся до Хо­доро­ва. Ве­чером пішли ми на двірець, бо не бу­ло нам відо­мо, о котрій го­дині приїде поїзд. На двірець прий­шов і ге­нерал Гем­ба­чев. Це нам не бу­ло на ру­ку, бо як же при нь­ому про­сити, щоб й­ого взя­ли і при­вер­ну­ли Крав­са.

То­му-то про­хали ад'ютан­та, щоб вик­ло­потав для нас а­удієнцію в чо­тири очі. Ми жда­ли аж по­за північю. На­решті поїзд приїхав. Ге­нерал сидів у са­лонці. Сю­ди пішов Гем­ба­чев зі стар­ши­нами. Ми ба­чили усе крізь неп­рисло­нене вікно са­лон­ки.

На­решті стар­ши­ни вий­шли, а ос­та­лися ге­нера­ли самі. Ад'ютант до­повів нам, що ге­нерал нев­довзі до нас вий­де.

І так ста­лося. До кімна­ти станцій­ної ко­ман­ди, де ми до­жида­ли, прий­шов ге­нерал

Оме­ляно­вич-Пав­ленко. Ми пред­ста­вили­ся. Ге­нерал - лю­дина вже в літах, си­вий, ру­ка на підв'язці. Він низь­ко­го рос­ту, мар­ний з ли­ця. Не ви­яв­ляє ні од­ної прик­ме­ти на ге­нера­ла, не то вже на го­лов­но­коман­ду­ючо­го. Го­ворить слаб­ким го­лосом ла­маною мо­вою. Хоч би лиш до Крав­са - стра­шен­ний кон­траст. Я на пер­ший пог­ляд ду­же, ду­же роз­ча­рував­ся. Я пред­став­ляю й­ому всю річ зв'яз­но, док­ладно, ко­рот­ко - так, як ме­не вчи­ли у вій­ську пи­сати «беріхти» і «мель­дун­ки». Ге­нерал вис­лу­хав ме­не тер­пе­ливо і ка­же:

- Спра­ва вже виріше­на: пол­ковник Кравс відкли­каний вже з відпус­тки і вер­тає та обнімає ко­ман­ду­ван­ня сво­го відтин­ку.

Ми не мог­ли з ди­ва вий­ти. Ко­ли ж во­но так виріше­но в один мент, ко­ли дав­но вже бу­ло виріше­но інак­ше? Мені зда­вало­ся, що нам поміг у то­му ге­нерал Гем­ба­чев, як­що він ска­зав Пав­ленкові те са­ме, що й мені то­го са­мого дня ра­но.

Ну, сла­ва Бо­гові, те­пер зно­ву змо­жемо без­печно спа­ти. Ко­ли ми роз­повіли стар­ши­нам, як во­но вий­шло, то всі ду­же раділи і дя­кува­ли нам, ка­жучи, що во­ни самі не посміли б ге­нера­лові про це го­вори­ти.

Ро­зумієть­ся, що ця історія з Крав­сом му­сила бу­ти наслідком якоїсь інтри­ги.

Ко­мусь хотіло­ся дій­ти до вла­ди, а на пе­реш­коді сто­яв Кравс. Кінець був та­кий, що

Кравс пе­реб­рав зно­ву ко­ман­ду­ван­ня, а Гем­ба­чев від'їхав до Стрия.


 

VIII 


 

Слід те­пер ска­зати де­що про наші відно­сини до дру­гих не­ук­раїнсь­ких націй: по­ляків, жидів та німців. У пер­ших по­чат­ках наші відно­сини до по­ляків бо­дай на­зовні бу­ли мирні. Я уже зга­дував про спіль­ну на­шу пра­цю, ко­ли то на нас най­шла повінь не­щас­ли­вих росій­ських по­воротців. Відтак, ко­ли я скли­кав сесію пред­став­ників двірсь­ких об­шарів і ви­ложив їм стан спра­ви і на­черк ук­раїнсь­кої кон­сти­туції, кот­ра по­руча­ла кожній нації свобідний куль­тур­ний роз­ви­ток, сво­боду віри і не­дотор­каність при­ват­ної влас­ності, ви­казав їм моє ба­жан­ня на брат­ню зго­ду та про­сив їх у всіх спра­вах звер­та­тися до ме­не. Тоді один шлях­тич, стис­ка­ючи мені ру­ку, ска­зав: «і з пев­носць­ов бендзє нам лєп'єй як до­тих­час». По якімсь часі прий­шла до ме­не де­путація поль­ської ор­ганізації, щоб склас­ти між на­ми який­сь «мо­дус вівенді» на бу­дуче; за­яви­ли, що во­ни хо­чуть свобідно­го куль­тур­но­го роз­витку і та­ке інше. Я ска­зав їм те са­ме, що пе­ред тим ска­зав діди­чам, але хай во­ни ска­жуть своїм вер­хам, щоб за­лиши­ли офен­зи­ву на нашім фронті, щоб ми мог­ли спокій­но пра­цюва­ти спіль­ни­ми си­лами над відбу­довою на­шого зруй­но­вано­го повіту. За той час вирішить Ан­танта, що з на­ми має ста­тися. Во­ни на це від се­бе са­мих зго­дили­ся, але во­ни самі то­го ріша­ти не мо­жуть і му­сять пред­ло­жити це своїй вер­ховній владі. В тій цілі тре­ба їм з їх вер­ха­ми по­розуміти­ся і вис­ла­ти ко­гось з-поміж се­бе че­рез фронт на дру­гий бік. Я обіцяв

їм та­ку пе­репус­тку пос­та­рати­ся, і ми розій­шли­ся в най­кращій згоді. Я ніко­ли не був політи­ком, не вмів хит­ри­ти, вірив в те, що мені го­вори­ли, га­дав, що во­ни ду­ма­ють щи­ро і вже радів з то­го, що не­заба­ром на нашім фронті нас­та­не спокій, так ду­же усіма ба­жаний. Я в тій хви­лині хотів за­бути, чо­го нас на­ша історія нав­чи­ла. При тій на­годі, як бу­ла між на­ми мо­ва про на­род­ну куль­ту­ру, я ска­зав

Пошук на сайті: