Андрій Чайковський - Чорні рядки (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx168 Кб1440
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2272 Кб1660
їм, що після на­шої кон­сти­туції віль­но їм виб­ра­ти собі на­родо­ву ра­ду, і ви­сила­ти з неї своїх де­легатів до прибічноі повіто­вої ра­ди. Ко­рис­та­ли з то­го жи­ди і німці, лиш не по­ляки. Я був страш­но на се­бе ли­хий, що так лег­ко дав­ся взя­ти на та­ку по­лову, бо я пізнав, що ті уго­дові пе­рес­пра­ви бу­ли лиш на те, щоб двох де­легатів мог­ло свобідно пе­рей­ти фронт і діста­тися своїх. Ко­ли я по кіль­кох днях заінтер­пе­лював од­но­го з тих панів, яку при­вез­ли відповідь їхні де­лега­ти і що бу­де з на­шою зго­дою, відповіли мені, що вже те­пер їм ніякої зго­ди не тре­ба.

Жи­ди ста­вили­ся до нас сим­па­тич­но. Виб­ра­ли свою на­род­ну ра­ду і бо­роли­ся між со­бою при ви­борах ду­же зав­зя­то. Бу­ли й про­тес­ти ви­борчі, і другі ви­бори. Та ми не вміли тої сим­патії ви­корис­та­ти, нав­па­ки - де­які наші невідповідальні людці своїм по­веден­ням суп­ро­ти жидів му­сили нас­троїти їх до нас неп­ри­хиль­не. От, нап­риклад, за­ряди­ла ко­ман­да міста, щоб жи­ди на «бліху» (жидівсь­ка час­ти­на міста) чис­ти­ли ву­лиці. До тої ро­боти хотіли міліціян­ти взя­ти і місце­вого ра­бина, д-ра філо­софії, хоч він хотів пос­та­вити за се­бе най­мле­ного став­ле­ника. Прий­шов до ме­не ра­бин із своєю асис­тою на скар­гу. Го­ворить чис­тою поль­ською мо­вою і ба­чу, що лю­дина з ви­щою освітою. Та­кий беш­кет уже зачіпав вірос­повідан­ня іншої на­род­ності. Я ра­бина пе­реп­ро­сив і роз­мо­вив­ся те­лефонічне з ко­ман­дою міста:

- Що ви доб­ро­го, па­нове, ро­бите? - І пред­ста­вив їм зміст жа­лоби та про­сив, щоб ць­ого не ро­били, бо я би був зму­шений віднес­ти­ся з жа­лобою до сек­ре­таріату. Моя

інтер­венція справді по­мог­ла і біль­ше жа­лоб у ме­не з тої при­чини не бу­ло.

Зно­ву ж німці й­шли нам у всь­ому на ру­ку. Але ли­ше ті німецькі німці, бо спо­лонізо­вані німці з Ней­дор­фу дер­жа­лися по­ляків.

Від то­го ча­су, як уго­дові пе­рего­вори між на­ми і поль­ською сто­роною роз­би­лися, ко­ли ще я не міг на влас­ну ру­ку зміню­вати фор­му­ли уря­дово­го при­речен­ня для уря­довців, котрі під та­кою умо­вою хотіли роз­по­чати служ­бу, місцеві і до­око­личні по­ляки ста­ли нам ро­бити па­кості, які ли­ше бу­ло мож­на. Я мав ба­гато з тим кло­поту, щоб здер­жа­ти роз'яре­них стрільців від до­раз­ної відпла­ти. На­ша розвідка нічо­го не зна­ла і нічо­го не ро­била. Опи­саний ви­ще на­пад на ок­ружну ко­ман­ду, двок­ратний бунт ареш­тантів, гас­нення елек­трич­но­го світла і ба­гато іншо­го, пов­то­рюва­лося ду­же час­то.

А наші?

Всіля­ко бу­вало. Зра­зу я не міг обігна­тися від кан­ди­датів на сіль­ських комісарів.

При­ходи­ли різні осібня­ки, фасіону­вали се­бе ве­лики­ми ук­раїнсь­ки­ми патріота­ми, а з місце­вих війтів ро­били ос­танніх лай­даків. Я не міг зра­зу зорієнту­вати­ся, бо ще не мав на­годи пізна­ти повіту як слід. Зго­дом по­каза­лося, що не один з тих людців ме­не на­дув, що він був пер­ший дра­буга в селі, а рвав­ся до комісарсь­ко­го стіль­ця тіль­ки зад­ля на­живи. Я став пе­рево­дити гро­мадські ви­бори і на жа­дан­ня гро­мади ви­силав своїх уря­довців ту­ди. Бу­ли і про­тес­ти, і не раз ви­бори пе­реве­дено по кіль­ка разів.

Бу­ло по се­лах зде­моралізо­ване вій­ною шу­мовин­ня, але бу­ли і гарні лю­ди, які ро­зуміли, в чо­му річ, і ви­яв­ля­ли свою пос­вя­ту до на­род­ної спра­ви. Тим то лю­дям я

і зав­дя­чував, що міг роз­по­ряд­ки ви­кону­вати гро­мади точ­но і охо­че. От, приміром, вва­жав ко­неч­ною пот­ре­бою за­ложи­ти свою папірню, бо був ве­ликий брак па­перу. Я знав, що є ве­лика, але спус­то­шена мос­ка­лями фаб­ри­ка па­перу в Са­сові. Я пе­репи­сував­ся в цій справі з сек­ре­таріатом, а тим ча­сом зби­рав ма­теріал до про­дукції па­перу. Про­голо­сив я по гро­мадах, щоб зби­рали по­лот­ня­не лахміття і при­вози­ли до ме­не на про­дукцію па­перу. Я виз­на­чив за­раз ль­окаль на склад. Лю­ди з сіл при­вози­ли ра­до, і зібра­лося то­го близь­ко на два ва­гони. Знай­шов я та­кож

інже­нера, який ви­казав­ся посвідка­ми, що в Німеч­чині пра­цював на фаб­ри­ках па­перу

і своє діло доб­ре ро­зумів. Й­ого післав я до Станісла­вова і, ли­бонь, що зак­лю­чив уго­ду, кот­рої змісту я не пам'ятаю.

Дру­гий епізод при­гадую собі та­кий. В од­но­му селі зби­рали­ся в лісі де­зер­ти­ри з на­шого вій­ська: злу­чили­ся з ци­гана­ми з Ва­невич і ок­ра­дали ніччю дво­ри та гра­бува­ли за­копа­ну в полі буль­бу. При­ходи­ли до ме­не дідичі зі скар­гою. Я віднісся до жан­дармерії, та во­на не ма­ла стіль­ки лю­дей мені післа­ти, щоб ви­лови­ти, як пізніше по­каза­лося, біля 80 де­зер­тирів. Я вик­ло­потав вій­сько­ву поміч. Післа­ли мені цілий курінь на ту ек­спе­дицію. Але курінь пішов за дня, співа­ючи по до­розі пісень­ок, а де­зер­ти­ри ма­ли час повтіка­ти. Тоді я віднісся до звер­хності гро­мади і при­казав, що ко­ли мені са­ма гро­мада до 48 го­дин не ви­ловить тих де­зер­тирів і не прис­та­вить до ко­ман­ди, то на­ложу на неї кон­три­буцію 20 000 ко­рон і пішлю їм на ек­зе­куцію вій­сько, кот­ре так дов­го бу­де сто­яти на квар­ти­рах, по­ки гро­шей не зло­жать. Мені са­мому зда­вав­ся цей при­каз дра­консь­ким, але він над сподіван­ня поміг. Лю­ди змо­вили­ся, пішли ніччю, ви­лови­ли всіх де­зер­тирів і при­вели, за виїмком двох. Тих ніяк не мог­ли зло­вити і про­сили ме­не, щоб тих двох

їм по­дару­вати, що я охот­но зро­бив.

Так са­мо мож­на би поділи­ти і інтелігенцію ук­раїнсь­ку на три ка­тегорії. Бу­ли такі щирі патріоти, що не по­жаліли б сво­го жит­тя для Ук­раїни. Та зно­ву ба­гато бу­ло, особ­ли­во між уря­дов­ця­ми, та­ких, що зир­ка­ли «на задні ко­леса» і не хотіли так зовсім за­мика­ти за со­бою фіртки - ану ж… хто то ще знає, як во­но бу­де? А ще бу­ла і тре­тя ка­тегорія і між інтелігенцією, кот­рої іде­алом бу­ла на­жива.

За­багатіти де­шевим кош­том - то ціль жит­тя. До­бива­лися яко­гось уря­ду, яко­гось ду­же рен­товно­го підприємства, бо­дай би на один раз, щоб ли­ше за­багатіти бо­дай на

200%. Між моїми уря­дов­ця­ми не обій­шлось і без ха­бар­ників та­ких мізер­них, як за мос­калів: «па­жалуй, ба­рин, капєєчку на чай­ок». Од­но­го ра­зу зай­шов я до од­но­го мо­го уря­дов­ця, де да­вали для чо­ловіків рек­ла­мації, од­ним сло­вом, де за­ходи­ли жінки за своїми чо­ловіка­ми. Я по­чув в шафі який­сь шо­рох. Відчи­няю двері, а там дві кур­ки, зв'язані за но­ги. Уря­довець збен­те­жив­ся ду­же, що я відкрив та­кий

«фас­ци­кул», але я не ска­зав нічо­го, ли­ше пе­ревів й­ого за­раз до іншо­го відділу, де він з партіями не схо­див­ся.

Але бу­ли і грубші інте­реси, особ­ли­во в хар­чевім відділі. Та тут я нічогісінь­ко не міг вдіяти, бо не мав нізвідки до то­го до­помо­ги, а іншої пиль­ної ро­боти бу­ло стра­шен­но ба­гато. Відтак роб­ле­но грубші інте­реси з горілкою з на­шої ґуральні.

Тут вже бу­ла і спілка уря­довців з де­яки­ми місце­вими стар­ши­нами. Зна­ла про те, ма­буть, і місце­ва ко­ман­да, бо відтак ко­ман­дант бри­гади, пол­ковник Кравс, відібрав нам за­ряд ґуральні… Вже він щось му­сив зна­ти, бо мав ко­ло се­бе та­ких стар­шин, що пиль­но сліди­ли за ро­ботою уря­довців адміністрації. Та див­но, що пол­ковник, хоч час­то зі мною схо­див­ся, не ви­явив мені то­го.

Ми ви­дава­ли ча­сопис «Наддністрянські Вісті», ор­ган повіто­вих комісаріатів в

Сам-борі. Старім Сам­борі і Турці. Щоб цей ор­ган міг існу­вати й удер­жу­вати­ся, я уз­нав й­ого ор­га­ном повіто­вого комісаріату. Тут поміща­ли ми всі роз­по­ряд­ки свої і дер­жавні, за те всі гро­мади повіту му­сили ор­ган цей пе­ред­пла­чува­ти, а вій­сько за­бира­ло ве­лике чис­ло нак­ла­ду на фронт для стрільців, котрі до­мага­лися, щоб їм дос­тарчи­ти лек­ту­ри, якої, зад­ля пе­рер­вання ко­мунікації зі Ль­во­вом, зовсім не бу­ло. Зно­ву ж усі чи­таль­няні бібліоте­ки, яких бу­ло до­волі пе­ред вій­ною, по­нищи­ла мос­ковсь­ка ох­ранка, по­борю­ючи вся­ке «ма­зепинс­тво» в Га­личині. За чис­ла, котрі бра­ли для вій­ська, пла­тило вій­сько, а сот­ник інтен­данту­ри й опісля ота­ман Ми­хай­ло Ти­мяків не жа­лував сво­го гро­ша на літе­рату­ру для вій­ська на фронті.

Од­но­го ран­ку при­ходить до ме­не про­кура­тор і за­яв­ляє мені, що най­новіше чис­ло

«Вістей» му­сить сконфіску­вати.- Та за що? - «От за цей ар­ти­кул» і тиць паль­цем в од­не місце на два сло­ва «па­ни кро­вопийці».

- Агі! - ка­жу,- хіба ви та­кого над­ру­кова­ного сло­ва ще не чи­тали?

- Чи­тав чи ні, але цей-то я конфіскую…

- Та як конфіскуєте ор­ган політич­ної повіто­вої вла­ди? От дай­те спокій і не робіть не­потрібно­го беш­ке­ту.

- Я та­ки за­беру цілий нак­лад…

- Не за­бере­те, бо я не доз­во­лю.

- За­раз іду до дру­карні і за­беру… Чис­та на­пасть! Я та­ки всер­дився і крик­нув од­но не­цен­зурне сло­во, яко­го ужив раз і Віктор Гю­го, а поль­ський пе­рек­ладчик тво­ру со­ромив­ся й­ого пе­рек­ласти і за­лишив та­ки сло­во в оригіналі.

По відході про­кура­тора я дов­го не міг зас­по­коїти­ся. Я відтак довідав­ся, що про­кура­тор справді був у дру­карні, але нак­ла­ду вже й­ому не да­ли, бо прий­шов запізно. Ко­ли я відтак ска­зав стар­ши­нам, що чис­ло ма­ло не підля­гати конфіскаті, то по­чув та­ке:

- А ми бу­ли б й­ого сконфіску­вали і відісла­ли до Станісла­вова…

Мій про­тест про­ти конфіска­ти я опи­рав на роз­по­ряд­кові міністерс­тва юс­тиції з дня

18 січня 1896, Ч. 26785/95., по яко­му ор­га­ни політич­ної повіто­вої вла­ди конфіскаті не підпа­да­ють. Але вид­но, що про­кура­тор то­го не знав і був би на­робив та­кої ме­тушні, що вій­сько бу­ло б но­го за­ареш­ту­вало. Я мав з тим па­ном ще й та­ку колізію пе­ред тим. В поб­лизь­ко­му селі знай­де­но вби­того чо­ловіка. Про­кура­тура за­ряд­жує до­ход­ження, та не має ліка­ря, кот­рий зро­бив би секцію. При­ходить до ме­не про­кура­тор, щоб да­ти й­ому ліка­ря. Я маю до дис­по­зиції ли­ше од­но­го ліка­ря, кот­рий з ти­фом не мо­же собі да­ти ра­ди. Що ро­бити? Де­нат ле­жить вже три дні не­секціоно­вании.

- Це спра­ва су­дова і до ме­не не на­лежить, але я на ва­шому місці зро­бив би так: те­пер обов'язує воєнний стан. Вбивс­тво на­лежить до до­разо­вого су­ду, віддай­те спра­ву там і поз­бу­дете­ся кло­поту. Вій­сько зро­бить секцію своїм ліка­рем.

Пошук на сайті: