Андрій Чайковський - Чорні рядки (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx168 Кб1443
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2272 Кб1663
Та­ка бу­ла моя ра­да і я зовсім тим не інте­ресу­вав­ся, бо це не- моє діло. Отож із тих двох фактів ви­кував на ме­не про­кура­тор свій капіта­лик: він ме­не зас­каржив до сво­го міністерс­тва юс­тиції, що я не доз­во­лив й­ому сконфіску­вати га­зети за ар­ти­кул про­ти суспіль­но­го по­ряд­ку і не­нависті про­ти суспіль­но­го кла­су і що я зму­шував й­ого відсту­пити слідство за зло­чин вбивс­тва до­разо­вому су­дові.

Жа­лоба пішла по міністерс­твах, чи пак, сек­ре­таріатах, і ко­ли я раз, бу­дучи в

Станісла­вові, зай­шов до міністерс­тва юс­тиції, то пан сек­ре­тар юс­тиції зга­дав про це (до то­го ча­су я про це не знав) і за­явив мені уря­довим то­ном, що спра­ва так лег­ко мені не ми­неть­ся. Я не ба­чив при­чини при­гада­ти па­ну сек­ре­тареві ви­ще за­цито­ваний роз­по­рядок міністерс­тва, яко­го він теж не знав, і ска­зав два сло­ва по-жидівсь­ки: «ну-ну». Отож ця ле­гень­ка пог­ро­за не зро­била на ме­не вра­жен­ня.

Але не­має та­кого зло­го, щоб на доб­ре не вий­шло. Тої скар­ги мені ніко­ли не до­руче­но до оп­равдан­ня, бо не­задов­го нас­тав роз­вал. Але це ста­ло дош­кою ря­тун­ку для па­на про­кура­тора, ко­ли прий­шли до вла­ди по­ляки. Ко­ли відтак поль­ська де­фен­зи­ва пе­рево­дила наді мною сак­ра­мент очи­щен­ня, то ад­во­катує діаболі за­кидав мені, що я та­ку по­ляко­жер­ну га­зету, як «Дністрові Вісті» ви­давав, яку навіть ук­раїнсь­кий про­кура­тор хотів конфіску­вати, а я не доз­во­лив. Ро­зумієть­ся, що ніко­му не бу­ло ціка­во пе­реко­нати­ся, чи бу­ла підста­ва до конфіска­ти. Але з то­го за­киду я довідав­ся, що це ду­же по­мог­ло то­му па­нові при ри­ту­алі очи­щен­ня, бо поль­ська вла­да по­лиши­ла й­ого на ста­новищі, кот­ре зай­мав до то­го, а, нав­па­ки, ба­гато інших пішло за свою служ­бу Ук­раїні на зе­лену па­шу.

Я мав ще два ра­зи сцисію з Цен­траль­ною вла­дою.

Жа­лува­лися пе­реді мною се­ляни, що їхні па­нотці все ще при служ­бах Бо­жих по­мина­ють й­ого ве­личність ціса­ря Кар­ла. Я вва­жав се­бе ком­пе­тен­тним тій ано­малії пок­ласти край і ви­дав обіжник до всіх па­рохіяль­них урядів, щоб да­ли собі спокій з Кар­лом і по­мина­ли при службі Божій Ук­раїну. Не­задов­го потім при­ходить до ме­не для вип­равдан­ня се­бе жа­лоба самбірсь­ко­го де­кана­ту, що я міша­юся у спра­ви цер­кви, а це на­лежить до ком­пе­тенції де­кана, в часі як юрис­дикція єпис­ко­пату при­пини­лася. Де­кан, а не хто дру­гий, має ви­дава­ти як єпис­копсь­кий намісник такі роз­по­ряд­ки, а не я. Влас­ти­ва до­рога бу­ла внес­ти про­ти мо­го роз­по­ряд­ку ра­курс,- ну, але й так доб­ре. Я відповів, що са­ме зро­бив це то­му, що де­кан то­го не ч^обив. Дру­га річ, що не зна­ти, на кот­ро­го де­кана тре­ба бу­ло мені че­кати, бо в моїм повіті є їх кіль­ка. І так спра­ва обій­шла­ся без дис­циплінар­ки.

Але тре­тя з чер­ги сцисія мог­ла ма­ти для ме­не по­гані наслідки, як­би не пол­ковник

Кравс.

У тім часі, як ве­лись пе­рего­вори з Ан­тантою про завішен­ня зброї під Ль­во­вом і на­ша вла­да про­голо­шува­ла «от­ре­ца­юся» про­ти біль­шо­виків, при­ходить до ме­не сек­ретний обіжник, щоб слідку­вати за біль­шо­виць­ким ру­хом в Га­личині і всі про­яви та­кого ру­ху ни­щити. Відо­ма річ, що не­дугу най­кра­ще лічить­ся усу­нен­ням при­чин не­дуги. Я ду­же доб­ре ро­зумів, які при­чини вик­ли­ка­ють біль­шо­виць­кий рух і біль­шо­вицькі сим­патії. Мою відповідь на це пись­мо звер­нув я пря­мо про­ти

Цен­траль­но­го уря­ду і ви­писав усі свої помічан­ня, які кож­но­му ду­ма­ючо­му чо­ловікові пха­лися на віч. Ни­щен­ня краєво­го гос­по­дарс­тва, нерівномірне роз­ло­жен­ня воєнних тя­гарів на гро­мадян, кон­серву­ван­ня за­мага­зино­ваної наф­ти так, що даль­ше до­буван­ня наф­ти пе­репи­нено че­рез брак місця на ма­гази­нуван­ня, не­мож­ли­ве «бри­кан­ня» де­яких повіто­вих комісарів, котрі свої повіти врозріз з по­чут­тям солідар­ності пе­реміни­ли на ок­ремі рес­публіки, в пер­шу чер­гу -

Дро­гобиць­кий повіт. Наф­та нев­довзі діста­неть­ся во­рогові. Ко­ли тих при­чин не усу­неть­ся, то ніхто не спи­нить нев­до­волен­ня, а тим са­мим і біль­шо­виць­кої про­паган­ди, бо в біль­шо­визмі ба­чать нев­до­волені оди­нокий ря­тунок в скрутнім по­ложенні.

Пись­мо бу­ло до­волі об'ємис­те.

Не знаю, з якої речі моє пись­мо пішло до го­лов­ної ко­ман­ди, а звідсіля до пол­ковни­ка Крав­са до за­опініюван­ня. Отож пол­ковник Кравс, як мені опісля ска­зав й­ого ад'ютант, зре­феру­вав свій ре­ферат так, що усе те, що тут на­писа­но, він пот­вер­джує. (Я пот­вер­джую це обіруч).


 

IX 


 

Я вже пер­ше зга­дував, що у нас слу­жив май­ор жан­дармерії і й­ому зав­дя­чува­ли ми зраз­ко­вим зор­ганізу­ван­ням жан­дармерії та зраз­ко­вою її служ­бою. Од­но­го ра­зу взи­ва­ють Ше­бес­ту до Станісла­вова. Ми до­гаду­вали­ся, що й­ого пев­но пок­ли­чуть на якесь ви­ще ста­нови­ще, бо кіль­ка разів до­велось мені зга­дати і пи­сем­но, і ус­но в сек­ре­таріаті, чо­го вар­тий для нас Ше­бес­та. Те­пер ми бу­ли то­го певні, що він бу­де аван­су­вати і до нас не вер­неть­ся, і то­му по­яви­лася в на­ших «Вістях» про­щаль­на стат­тя для Ше­бес­ти.

Мож­на собі у­яви­ти, яке бу­ло на­ше зди­вуван­ня і до­сада, ко­ли нев­довзі вер­нувся пан

Ше­бес­та і за­явив мені, що й­ому, в Станісла­вові да­ли до пізнан­ня, що для нь­ого в ук­раїнській дер­жаві не­ма що ро­бити.

- Як же так мож­на,- ка­жу,- а що ж ска­зав на це пол­ковник жан­дармерії Га­вансь­кий?


 

- Га­вансь­кий усу­нений теж зі служ­би…

- Хто ж те­пер, до чор­та, краєвим ко­ман­дантом жан­дармерії?

- Ре­зер­во­вий по­руч­ник Інди­шевсь­кий… Та він те­пер уже ота­маном.

Я й-но ру­ками розвів…

Знаю з історії, що На­поле­он іме­нував своїх ге­нералів на полі бою, він го­ворив, що кож­ний й­ого во­як но­сить у нап­лечни­ку мар­шалківсь­ку бу­лаву. Але знаю і те, що

і ве­ликий На­поле­он не іме­нував ніко­го та­ким ге­нера­лом, кот­рий му­сив ма­ти до то­го ок­ре­ме знан­ня і виш­ко­лен­ня. Знаю, як важ­ко бу­ло в Австрії діста­тися стар­шині до кор­пу­су жан­дармерсь­ких стар­шин, які во­ни му­сили пе­рехо­дити кур­си і зда­вати

іспи­ти, скіль­ки му­сили вміти. А тут відра­зу ре­зер­во­вого по­руч­ни­ка, кот­ро­го пев­но ви­пус­ти­ли зі шко­ли од­норічних ли­ше хо­рун­жим або аспіран­том, іме­нуєть­ся ота­маном в такій бранжі, де ви­магаєть­ся ок­ре­мого знан­ня і виш­ко­лен­ня. Я щой­но зі спо­минів д-ра Шу­хеви­ча (П. ч, стор. 57) довідав­ся, що та­кої тран­сфор­мацій­ної шту­ки до­конав сек­ре­тар вій­ни Дмит­ро Вітовсь­кий.

- Ме­не,- ка­же Ше­бес­та,- приз­на­чили на вчи­теля в жан­дармськім виш­колі під умо­вою, що бу­ду вик­ла­дати по-ук­раїнсь­ки. Во­ни ж доб­ре зна­ють, що я то­го не зумію, бо вис­та­вив би на сміх і ук­раїнсь­ку мо­ву, і се­бе са­мого.

Нам всім бу­ло не­вимов­не жаль, що втра­тили та­ку фа­хову си­лу. Але нічо­го бу­ло ро­бити, і мої пред­став­лення до сек­ре­таріату не ма­ли ніяко­го успіху. На рай­оно­вого ко­ман­данта прис­ла­ли мені теж че­таря Ка­баровсь­ко­го. Гар­на лю­дина, не пе­речу, що и стар­ши­на доб­рий, але без фа­хово­го знан­ня на та­ке ста­нови­ще! Не раз

і до­сада ме­не бра­ла і сміяти­ся мені хотіло­ся, як він при­ходив до ме­не ра­дити­ся, як це або те зро­бити. Звідкіля я маю те зна­ти, чо­го другі му­сили вчи­тися по кіль­ка літ. Отож ста­ло на тім, що такі фа­хові річи по­лагод­жу­вав ста­рий повіто­вий

«вах­май­стер» чех, а ми ли­ше підпи­сува­ли, не зна­ючи, чи зле, чи доб­ре во­но на­писа­не.

Ве­лика бу­ла нам мо­рока з грішми. Ще по­ки й­шли австрій­ські ко­рони, бу­ло півбіди.

Опісля побіч ко­рон ста­ли хо­дити грив­ни, які нам на­вез­ли з Ук­раїни. Бу­ла біда з кур­сом. У Станісла­вові інший курс, як в Стрию, Дро­гобичі і в Сам­борі. Не зна­ти бу­ло, чо­го дер­жа­тися. Гроші ви­бива­ли у ве­ликих оди­ницях. Відра­зу зник­ли ко­рони з обігу, і не мож­на бу­ло зміня­ти ве­ликих гро­шей на менші. Прис­ла­ли нам то­го доб­ра пе­ред пер­шим пов­ну скри­ню на вип­ла­ту уря­дов­цям. Вій­сько при­силає до нас міня­ти, а ми і для се­бе не маємо. Як тут вип­ла­чува­ти, без дрібних? Те­лефо­ную до

Станісла­вова, до сво­го сек­ре­таріату фінансів. На­че во­ди в рот наб­ра­ли. При­ходить до ме­не де­путація уря­довців су­довиків, ро­зумієть­ся, ук­раїнців. Заг­ро­жу­ють страй­ком, ко­ли їм не бу­де вип­ла­чено за­раз. Я уго­ворюю їх, як мо­жу, відкли­ку­юся до їхнь­ого патріотиз­му і ви­розумілості. Еге ж! Патріотизм патріотиз­мом, а гроші то зовсім дру­га річ. Особ­ли­во нас­тирли­во ста­вив­ся до спра­ви рад­ник Пюр­ко. Лед­ве я вип­ро­сив­ся на два дні. По­силаю за­раз стар­шо­го уря­дов­ця п. Го­линсь­ко­го з ти­ми грішми під охо­роною жан­дармсь­кої асис­ти до Станісла­вова, щоб зміня­ли на дрібніші гроші, бо ці грубі ти­сяч­ки не ма­ють у нас прак­тичної вар­тості. Без то­го у ме­не цілий апа­рат ста­не, уря­довці пе­рес­та­нуть пра­цюва­ти. П. Го­линсь­кий за­барив­ся там біль­ше, як три дні, і вер­нувся на­зад з ти­ми са­мими грішми. Там мен­ших гро­шей не ма­ють, а нам да­ли ідіотич­ну по­раду, щоб грубі гроші розміня­ти на місці. Опісля прис­ла­ли нам якісь бо­ни, кот­рих ніхто не хотів бра­ти. Не знаю, чи дру­кува­ли їх у нас, чи за Збру­чем, та го­вори­ли мені, що ко­рек­та бу­ла та­ка нед­ба­ла, що од­на серія вий­шла: стіль­ки то «ги­вен», бо в ко­ректі од­ну бук­ву пе­ре­очи­ли. Го­воре­но відтак, що за та­кими бан­кно­тами по­люва­ли ду­же по­ляки і ку­пува­ли їх за добрі гроші, як курй­оз.

На брак гро­шей ми ра­дили собі зра­зу в той спосіб, як я вже ка­зав, що бра­ли за­чет з Дро­гоби­ча, та опісля дро­гобиць­кий до­жа не хотів нам да­ти. Отож наш ок­ружний ко­ман­дант сот­ник Мель­ник по­пав на ду­же оригіналь­ну, але не­бува­лу дум­ку. Він поінтер-ну­вав най­ба­гат­ших по­ляків і жидів і на­ложив на них по стіль­ки ти­сяч кон­три­буції: по­ки тих гро­шей не зло­жать, він їх з інтер­нації не ви­пус­тить. Про це мені ніхто нічо­го не го­ворив. Од­но­го дня й­ду поп­ри ок­ружну ко­ман­ду і ба­чу крізь вікно цілий гурт купців, ад­во­катів та інших лю­дей, що ухо­дили за ба­гатіїв. Я заціка­вив­ся і пос­ту­пив до ко­ман­ди і тут про все довідав­ся. Пішов я з Мель­ни­ком в дру­гу кімна­ту

Пошук на сайті: