Андрій Чайковський - Чорні рядки (сторінка 16)

Го­воря­чи про на­ших ге­роїв, не го­ворю то­го на вітер, бо сам мав я на­году їх пізна­ти на кру­кеницькім фронті. Ту­ди післав ме­не сек­ре­таріат внутрішніх справ в одній уря­довій справі вже в по­ловині квітня 1919 р., про кот­ру не вар­то зга­дува­ти. Там ко­ман­ду­вав тоді пол­ковник Ше­пель, справдішний пол­ковник давньої росій­ської армії, по «пол­ковни­ку» Крав­чу­ку, про яко­го вже бу­ла бесіда. Я по­перед усь­ого пішов до ко­ман­ди пред­ста­вити­ся і ска­зати, за чим приїхав. Ко­ман­да місти­лася у зни­щенім мос­ка­лями (то був двір жидівсь­кий) дворі. Мені виз­на­чили квар­ти­ру в місті, бо у дворі справді не бу­ло місця. Але ко­ман­ду­ван­ня зап­ро­сило ме­не до се­бе, до вій­сько­вої харчівні обіда­ти. Я мав на­году пер­ший раз пізна­ти пол­ковни­ка Ше­пеля. Я відра­зу зав­ва­жив, що пан пол­ковник у двох різних чо­ботах з різних па­рафій та старім под­ранім зас­маль­цьованім од­нос­трою. Я довідав­ся відтак від знай­омих стар­шин, що скіль­ки разів пол­ковни­кові под­реть­ся чобіт, то по­зичає собі від сво­го чу­ри, по­ки швець й­ого чо­бота не за­латає. І те­пер са­ме та­ке тра­пило­ся. А в стар­шинській харчівні та­ке убо­жес­тво, що віри­ти не хо­четь­ся.

Нічим сто­ла прик­ри­ти, ку­куруд­зя­ний хліб і кар­топля­на юш­ка. Тут си­дять усі стар­ши­ни, з ліка­рями і духівни­ком. Всі обідрані. Але усі доб­рої дум­ки, ве­селі і бадь­орі. Тут довіду­юся, як во­ни обо­роня­ють той до­волі ши­рокий фронт. Во­ни по­буду­вали ре­дути і в них пос­та­вили не­величкі сто­рожі. Ко­ли во­рог їх за­ата­кує, обо­роня­ють­ся так дов­го, по­ки не прий­де підмо­га з Кру­кенич. Так са­мо і вій­сько в не­дос­татку, як і стар­ши­ни. А бо­лото та­ке страш­не, іцо вто­пити­ся мож­на. Ко­ли я

їхав в по­ле, то ко­леса гряз­ли по го­лов­ки. Тут зас­тав кіль­кох стар­шин із тих, що з Крав­чу­ком прий­шли. Во­ни вже гар­но го­ворять по-ук­раїнсь­ки. І див­ля­чись на ті злидні, я на­гадав собі тих па­ничівфінтиків, тих пов­но­пузих міліціонерів, яких мені до­вело­ся так час­то стріча­ти в запіллі.

На полі на гор­бо­винах сто­ять під го­лим не­бом наші гар­ма­ти. При них сто­рожать гар­маші. Загріва­ють за­кос­тенілі від зим­на ру­ки. На дворі не­пого­да, зим­но. Ме­те снігом і зим­ний вітер по­дуває. Со­баки не вдер­жав би на дворі, а во­ни сто­ять на ста­нови­щах, го­тові до стрічу. На них ли­ха оде­жина. А мені зно­ву на­гадуєть­ся на­ше запілля…

З пол­ковни­ком Ше­пелем до­вело­ся мені поз­най­оми­тись ближ­че в до­розі до

Станісла­вова. Бу­ло це без­по­середньо пе­ред роз­ва­гом. Як я опісля довідав­ся, він вер­нувся вже тоді, ко­ли тре­ба бу­ло кру­кениць­кий фронт зліквіду­вати. За­няв лінію

Ствря­жа і розмістив своїх во­яків на лінії. Та ко­ли ра­но прий­шов на по­зицію, то вже стрілецькі ро­ви бу­ли по­рожні. Ма­ло що в по­лон не по­пав­ся. За те відібра­но й­ому ко­ман­ду­ван­ня, хоч він то­му не був ви­нен, бо не з влас­ної охо­ти

їхав він в ріша­ючу хви­лину до Станісла­вова, лиш й­ого ту­ди по службі пок­ли­кали.

Це був би сам стан фак­тичний усієї спра­ви, та й­ого не мож­на закінчи­ти, не зро­бив­ши своїх вис­новків із нь­ого. Мо­же, во­но ко­му в май­бутнь­ому при­дасть­ся, а мо­же ко­му і не спо­добаєть­ся…


 

XII 


 

По кри­вавій бо­ротьбі за наші іде­али ми впа­ли. Ко­рот­ка вес­на на­шої са­мостій­ності ми­нула­ся, на­че сон маєвої ночі, хоч не без кош­ма­ру, страхіть і пот­рясінь…

Те­пер пи­тан­ня: чи ми справді бу­ли відра­зу но­вород­ком, не здібним до жит­тя? Мо­же й так, а мо­же й ні, ко­ли зга­даєш ті мацінькі дер­жа­ви як Лит­ва, Латвія, Ес­тонія з да­леко мен­шим на­селен­ням та куль­тур­ни­ми й еко­номічни­ми за­соба­ми. А во­ни існу­ють по нинішній день і хай би хтось тор­кнув­ся їхньої не­залеж­ності, то пев­но ста­нули би в їх обо­роні інші дер­жа­ви і хто-зна, чи не прий­шло би до но­вої вій­ни.

Яка ж то­му при­чина, що ми впа­ли? По­перед усь­ого го­ворю про при­чини внутрішні.

Бу­ли різні при­чини як пе­ред­воєнні, як і ті, що з тих пе­ред­воєнних, в часі вій­ни, пов­ста­ли.

Ми терпіли пе­ред віка­ми на дві пе­ред­воєнні не­дуги і не ма­ли ні ви­розуміння, ні волі із них виліку­вати­ся.

Перш за все ми хворіли на брак по­чут­тя влас­них сил до са­мостій­ності. Вже літо­писець зга­дує, як то наші прадіди зап­ро­шува­ли до се­бе ва­рягів: «прий­ди і кня­жи нам,… на­ша зем­ля ба­гата, а не­має в ній ла­ду…»

Як­би це бу­ла лиш ле­ген­да, то во­на відповідає нашій вдачі, во­на, на­че б на­роком для нас прик­роєна. На це зна­ходи­мо до­кази в нашій історії.

Князь Кос­тянтин Ос­трозь­кий був та­ким силь­ним і мо­гутнім маг­на­том, що міг лег­ко про­голо­сити се­бе кня­зем або й ко­ролем, від ніко­го не за­леж­ним. Сла­вив­ся своєю по­пулярністю як обо­ронець бла­гочес­ти­вої пра­вос­лавної цер­кви, як зна­мени­тий адміністра­тор сво­го ве­летенсь­ко­го май­на, дбай­ли­вий про своїх підданців, яким ве­лось ду­же доб­ре, а бо­дай не в порівнянні кра­ще, ніж іншим пансь­ким піддан­цям.

До нь­ого бу­ло б пе­ред пов­стан­ням Хрис­то­фа Ко­синсь­ко­го пев­но і ко­зац­тво прис­та­ло, бо во­но зна­ходи­ло все в й­ого маєтнос­тях без­печний захід пе­ред шлях­тою ук­раїнною

(Се­верин На­ливай­ко). А од­нак він то­го не зро­бив, вдо­воль­ня­ючись ти­тулом київсь­ко­го воєво­ди.

А на­ше ко­зац­тво від хви­лини, як во­но ста­ло вис­ту­пати в ко­зацькій історії як са­мостій­на, зор­ганізо­вана оди­ниця?

Са­гай­дач­ний до кінця сво­го жит­тя вис­лу­гував­ся Польщі в най­кри­тичніших для неї мо­мен­тах (мос­ковсь­ка вій­на, хо­тинсь­ка спра­ва), а про са­мостійність Ук­раїни не ду­мав.

Бог­дан Хмель­ниць­кий у першій стадії ко­заць­ко­го пов­стан­ня хотів лиш при­бор­ка­ти маг­натів-ко­роле­нят, злу­чити ко­заць­ку Ук­раїну з Поль­щею під скіпет­ром са­модер­жця ко­роля, не­залеж­но­го від шлях­ти і Ті пактів. А ко­ли то­го не до­конав, то пішов в обій­ми Мос­кви.

Іван Ви­говсь­кий опи­рав­ся на Поль­щу. Пет­ро До­рошен­ко на Ту­реч­чи­ну, а опісля нас­та­ли ліво- і пра­вобе­режні геть­ма­ни, котрі то в од­ну то в дру­гу сто­рону хи­лились. І так без кінця. Про са­мостій­ну Ук­раїну ніхто не по­думав, бо і Ма­зепа став­ляв се­бе в де­яку за­лежність від Швеції.

По роз­валі царсь­кої Росії перші ук­раїнські діячі теж не ду­мали про відірван­ня

Ук­раїни від Росії.

І ми, га­лича­ни, ми­мо то­го, що від смерті ціса­ря Й­оси­фа II Австрія по­каза­лася для нас ма­чухою, аж до ос­танніх часів (пакт цісарсь­кий ЗО.XI.1916,- не ра­тифіку­ван­ня бе­рес­тей­сько­го до­гово­ру) бу­ли по со­бачо­му вірні Австрії, аж до тієї хви­лини, ко­ли від ос­таннь­ого австрій­сько­го міністра по­чули на на­шу офер­ту відповідь: «цу шпет». Че­рез те со­баче прив'язан­ня на­ше до Австрії, че­рез те, що ми за­дов­го співа­ли: «Бо­же, бу­ди пок­ро­витель», ми ду­же ба­гато втра­тили, ба­гато доб­рих та спри­ят­ли­вих на­год про­га­яли і за це по­кутуємо.

Ме­дици­на знає та­ку нер­во­ву не­дугу, де лю­дина вмов­ляє се­бе, що не год­на вста­ти з пос­телі або пе­рей­ти влас­ни­ми си­лами че­рез кімна­ту. На подібну не­дугу й ми хворіли до ос­танніх часів. Ми вва­жали се­бе за рос­ти­ну пну­чу, яка без ти­ки і підпо­ри не мо­же сто­яти, так, як хміль, го­рох і т. і. Та на ті підпо­ри ви­бира­ли ми собі час­тень­ко ще слаб­шо­го, як ми справді бу­ли, і та на­ша підпо­ра ко­рис­ту­вала­ся на­шими со­ками і на­шою сла­вою.

Наш хво­роб­ли­вий ан­тиміліта­ризм.

За­галь­но го­ворить­ся, що жи­ди бо­ять­ся вій­ська і всіля­кими спо­соба­ми ухи­ля­ють­ся від вій­сько­вої фрон­то­вої служ­би. Та я біль­ше стрічав фрон­то­вих стар­шин жидів

(розмірно до чис­ла на­селен­ня), як ук­раїнців. Наш за­гал не­навидів вій­сько­вого од­нос­трою, як ареш­тантсь­кої сіря­чини. Ма­муні по­пада­ли в спаз­ми, ко­ли їх ди­тина по­пала у вій­сько. Од­норічні «доб­ро­вольці» лиш про це мріяли, щоб діста­тися до

«ферп­флексбранжі», і по році служ­би діста­ти ро­зет­ку на ковнір, кот­ра охо­роня­ла

їх від фрон­то­вої служ­би і да­вала за­хист за мішка­ми по ма­гази­нах. А до юнаць­кої шко­ли й­шли лиш так звані «лям­парти», котрі не хотіли слу­хати і вчи­тися. Та­кий юнак, що по­пав в юнаць­ку шко­лу, а відтак аван­су­вав на стар­ши­ну, не був ра­до ба­чений в ук­раїнсь­ких то­варись­ких кру­гах. То був неп­рактич­ний гість, особ­ли­во там, де бу­ли дівча­та на ви­данні. Він не міг же­нити­ся без кавції, кот­ра бу­ла до­сить ви­сока. На що ж бу­ло до­пус­ка­ти до то­го, щоб дівчи­на роз­лю­била­ся у блис­ку­чих ґуд­зи­ках та в гар­но скроєнім од­нос­трою? Да­леко прак­тичнішим був

«алюм­нус», кот­рий у то­варис­твах мав пер­шенс­тво пе­ред усіми фа­хами, зок­ре­ма пе­ред стар­шинсь­ким. То­му то стар­ши­на - ук­раїнець не­радо за­ходив в ук­раїнські то­варис­тва і шу­кав собі інших.

Ан­тиміліта­ризм на цілій лінії се­ред ук­раїнсь­ко­го гро­мадянс­тва. Про­пагу­вала й­ого ук­раїнсь­ка інтелігенція, а се­ред тодішньої мо­лоді Іван Фран­ко і Ми­хай­ло Пав­лик.

І ця про­паган­да так ду­же по­доба­лася нашій мо­лоді, що навіть на­мага­лася манірно хо­дити, щоб це не на­гаду­вало пря­мий вій­сько­вий хід.

Це бу­ло при­чиною, що в на­ших га­лиць­ких пол­ках не бу­ло ук­раїнсь­кої стар­шинсь­кої

інтелігенції - так зва­них штан­довців, звідтіля ви­ходи­ло, що наші га­лицькі пол­ки на­зива­лися у вій­ськовій адміністрації «поль­ськи­ми пол­ка­ми», а мо­вою пол­ко­вою бу­ла поль­ська мо­ва. В стар­шинсь­ких гур­тках стріну­ти бу­ло мож­на різні нації: німців, чехів, по­ляків, хор­ватів, сербів і т. д., ли­ше ук­раїнців - ні. Бо ті не­чис­ленні ук­раїнські стар­ши­ни, що наз­би­рали­ся з тих «лям­партів», сто­яли осібня­ком, мов би­лини в полі, і не відва­жили­ся приз­на­вати­ся до своєї ук­раїнсь­кої

(тоді «русь­кої») на­род­ності, вдо­воль­ня­ючись тим, що во­ни є «гріхішка­толіш». А ко­ли б хто відва­жив­ся за­рек­ла­мува­ти на­родність, то стрічав­ся з поб­лажли­вою усмішкою сво­го стар­шинсь­ко­го се­редо­вища: «та ж це все од­но, що й по­ляк, лиш що

«гріхіш-ка­толіш».

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx168 Кб1451
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2272 Кб1681

Пошук на сайті: