Андрій Чайковський - Чорні рядки (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx168 Кб1443
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2272 Кб1663
А тим стар­ши­нам не хотілось до­бива­тися ви­щого сту­пеня, хоч не один мав до то­го та­лант, сна­гу і ке­бету… Зви­чай­но доліз до сот­ни­ка, то й спенсіону­вав­ся, знай­шов собі якусь вже не­моло­ду жіноч­ку, мо­же і трафіку дістав, або яку іншу мо­нополь­ку і вва­жав се­бе ду­же щас­ли­вим і на старість за­без­пе­ченим.

На ви­щих ста­нови­щах так зва­них ге­нерал-штаб­лерів я чу­вав ли­ше про ге­нера­ла

Сем­бра­тови­ча і пол­ковни­ка ген[ераль­но­го] шт[абу] Шаш­ке­вича. Та я не знаю, чи во­ни маніфес­ту­вали се­бе ук­раїнця­ми.

Ніхто з тодішніх кер­му­ючих ук­раїнсь­ких кіл не по­думав про те, що мо­же ко­лись наспіти час, що ук­раїнців ви­щих стар­шин нам бу­де тре­ба. Наш за­гал ду­мав тоді, що

Австрія бу­де вічна, що Габ­сбур­ги ніко­ли не пе­реве­дуть­ся, а ми до­буде­мо національні пра­ва доб­ри­ми гра­мати­ками та сло­варя­ми, а ще інші ду­мали, на­пев­но, що на­шу спра­ву виз­нає Інтер­націонал в май­бутнь­ому соціалістич­но­му раю…

А ко­ли наспів ріша­ючий мо­мент, то ос­та­лися при однім ге­нерал-штаб­лері

Кур­ма­нови­чу, кот­рий ви­ходив з попівсь­ко­го ро­ду і вва­жав се­бе ук­раїнцем. А ми мог­ли ма­ти їх біль­ше та ми їх не хотіли ма­ти. Реш­та все стар­ши­ни з ре­зер­во­вих, кот­рих по од­норічних шко­лах доб­ро­вольців не вчи­ли нічо­го біль­ше, як ко­ман­ду­вати че­тою. Ко­ман­ду­ван­ня сот­нею вва­жало­ся не для них. Де­які «га­уде­гени» ва­жили­ся на­зива­ти нас ре­зер­во­вих по­руч­ників «ун­терляй­тнант» і по­води­лися з на­ми ду­же не­радо й обид­ли­во.

Щой­но в часі ве­ликої вій­ни тим ре­зер­во­вим до­води­лось ко­ман­ду­вати сот­ня­ми, ку­реня­ми, а то й пол­ка­ми, ба­таре­ями і дивізіями то­що, ко­ли «штан­дові» хо­вали­ся в запіллі по різних ус­та­вах, як нап­риклад про­дава­ли ку­хонні моздірі з пор­це­ляни з на­писом «а­ус дер грос­сен цайт».

Та ті лю­ди, ми­мо сво­го ге­роїзму, пос­вя­ти са­мовідре­чен­ня не мог­ли у нашій виз­вольній війні та­кому ве­лико­му зав­данню як ко­ман­ду­ван­ня біль­ши­ми час­ти­нами да­ти собі ра­ди, бо не ма­ли відповідно­го фа­хово­го знан­ня. Вій­на це шту­ка, кот­рої тре­ба дов­го і пиль­но вчи­тися. Вій­на не об­ме­жуєть­ся на стрілянні і по­воро­тах, але ви­магає ве­лико­го технічно­го апа­рату. І ко­ли ми не ма­ли виш­ко­лених ви­щих стар­шин, то му­сили по­зича­ти у німців. З тої об­ста­вини ко­рис­та­ли де­які людці з-поміж

«штан­до­вих» стар­шин, котрі хотіли до­роби­тися на Ук­раїні, ка­зали собі да­вати стар­шинські ран­ги «до квад­ра­ту» (з сот­ни­ка на пол­ковни­ка, а опісля по­каза­лося, що во­ни не­тямучі гох­штап­ле­ри, яких тре­ба бу­ло усу­нути.

А при тім ма­ли най­кра­щий воєнний ма­теріал з усієї Австрії, яким бу­ли наші ук­раїнські ря­дови­ки.

Ті всі за­род­ки на­род­ної не­дуги, бра­ку по­чут­тя своєї си­ли роз­ви­вали­ся буй­но на нашім на­роднім ор­ганізмі в часі виз­воль­ної вій­ни.

Вдар­мо­ся в гру­ди і приз­най­мо­ся, чи ба­гато бу­ло між на­ми та­ких, що справді хотіли са­мостій­ності Західної Ук­раїнсь­кої Рес­публіки, що прой­ма­лися ідеєю ук­раїнсь­ко­го са­мостій­ниц­тва? Іде­алістів бу­ло між на­ми не­бага­то, але та­ких патріотів, що за­од­но ог­ля­дали­ся на задні колісця­та, що бо­яли­ся за­чиня­ти за со­бою всі фірточ­ки, що ба­жали собі де­що прид­ба­ти на чор­ну го­дину з ти­тулу сво­го ук­раїнства, що ба­жали собі, щоб ця ме­туш­ня чим­швид­ше скінчи­лася без ог­ля­ду на те, як ма­ла би скінчи­тися, що кри­тику­вали без­по­щад­но кож­ну нев­да­чу і по­мил­ку, а самі не хотіли до нічо­го ру­ки прик­ласти?! - О! Та­ких бу­ло ду­же-ду­же ба­гато.

На та­ке тіло без душі-ідеї тре­ба бу­ло силь­ної галь­ванічної струї, пу­щеної силь­ною ру­кою… по боль­ше­вицькій ме­тоді: з на­гай­кою, ши­бени­цею і розстрілом.

Тоді во­но пев­но ру­шилось би впе­ред; тоді всі слу­хали б і ро­били, що при­каза­но.

Але на те тре­ба бу­ло од­ної силь­ної волі, а не без­глуз­дих пар­ла­ментів, що ра­дили

і нічо­го не ви­ради­ли.

А так патріотові зда­вало­ся, що й­ого своя ук­раїнсь­ка вла­да не мо­же за­суди­ти за ніякий про­мах, бо ж він патріот, а вла­да своя не на­важить­ся то­го зро­бити.

І не тре­ба бу­ло на це ге­катомбів трупів: вис­тарчи­ло б кіль­ка за­судів, а тоді гро­мадя­ни, патріоти і не­патріоти, бу­ли б з тим ра­хува­лися, що то та­ки вла­да, а не по­мело, і тре­ба її слу­хати.

Манія підозріння - то теж на­ша хронічна національ­на не­дуга. Як лиш хто вилізе на один ща­бель ви­ще по суспільній дра­бинці, за­раз ом­ря­чить й­ого ту­ман підозрінь се­ред тих, що ниж­че пос­тавлені. Він зрад­ник, не­роба, гниль, безділь­ник,- а вже ко­ли й­ому до­ведеть­ся ору­дува­ти яки­ми фон­да­ми, то він пев­но злодій, кра­де гро­мадські гроші. Тре­ба, щоб хто-не­будь ма­ле підозріння на­тяк­нув, ма­лень­ку му­ху ви­пус­тив із своєї гу­бонь­ки, то ця му­ха, за­ки до­летить на дру­гий кінець се­ла, на­бере стіль­ки всіля­чини на свої криль­ця­та, що й орел не двиг­нув би та­кого тя­гару. Ось виб­ра­ли ко­гось ди­рек­то­ром ма­лень­кої ко­опе­рати­ви… За­раз знай­дуть­ся людці, котрі ки­нуть підозріння крадіжі та­кої су­ми, що і де­сять та­ких ко­опе­рати­вок ра­зом стіль­ки не має.

Всякі бу­ва­ють при­чини та­кого підозріння. Пе­редовсім людсь­ка глу­пота, не­поша­ну-ван­ня чу­жої гідності, опісля зло­ба, взаємні по­рахун­ки і… охо­та засісти са­мому на тім стіль­чи­ку, з кот­ро­го тре­ба дру­гого стру­тити. Та­кий кле­вет­ник скла­дає по­бож­но ру­ченя­та на жи­воти­ку, зітхне кіль­ка разів і за­чинає на­тяка­ти «нас­чот бу­ряків», а опісля, ко­ли сво­го слу­хача заціка­вить, зач­не ви­разніше при­гово­рюва­ти, яке то не­щас­тя, що та­кий чо­ловік, відо­мий патріот так за­був­ся і по­хит­нувся.

А ко­ли й­ого спи­тати, на якій ос­нові він це го­ворить, то пок­ли­четь­ся на ав­то­ритет ду­же по­важ­них гро­мадян, кот­рих наз­ва­ти не сміє, бо й­ому це ска­зано у ве­ликім сек­реті, і він не сміє зра­дити. А чи він сам не ста­рав­ся ць­ого провіри­ти? - Хто

- він? Яке й­ому діло, хіба ж він слідчий? Врешті, він не хо­че там­то­му шко­дити, хай по­падеть­ся в інші ру­ки… Без­кри­тич­ний слу­хач повірить відра­зу в такі

«до­кази» і пус­кає за­чуте далі з дрібни­ми до­дат­ка­ми від се­бе в такій самій формі.

А бідний, об­ми­ваний чу­жими язи­ками, гро­мадя­нин нічо­го про це не знає і довідаєть­ся аж тоді, ко­ли вже важ­ко об­ми ти­ся від тої сли­ни. У нас не­має ні. од­но­го Бур­це­ва, кот­рий би зав­дав собі праці просліди­ти по­голос­ку до дна і ви­яви­ти світові прав­ду. Для нас вис­та­чить са­ме по­голос­ки, щоб лю­дину без до­казів і роз­пра­ви вки­нути в бо­лото та ще й при­топ­та­ти но­гами. А тим­ча­сом справдішні злодії і на­жив­ни­ки жи­ру­ють собі без­карно і сміють­ся в ку­лак, що наївна опінія да­ла се­бе на­дути, пій­ма­ти на по­лову і відвер­ну­ти очі в інший бік від їхньої ро­боти.

Та са­ма не­дуга ни­щила нас під час виз­воль­ної вій­ни. Різним лю­дям при­щеп­лю­вано

«наф­тові лат­ки», а в тім самім часі й­шли наф­тові «здєлки» яв­но і слав­но в

Дро­гобичі на грубі ти­сячі, і ніхто на це нічо­го не ка­зав. «Патріоти», кот­рим на тім за­лежа­ло, роз­го­лошу­вали (та ще й те­пер мож­на це по­чути), ЩО наші вер­хи зра­дили на­род­ну спра­ву, що стар­ши­ни (і ті, кот­рих в стрілець­ких ро­вах заїда­ли воші) об­кра­дали стрільців і зап­ро­дали­ся во­рогові. Ро­зумієть­ся, що про­тив­ник, кот­ро­му за­лежа­ло.на роз­кладі і де­моралізації на­шого вій­ська, при­чиняв­ся теж до по­ширен­ня та­ких «ав­тентич­них» вістей. Такі, ніким не пе­ревірені по­голос­ки при­чини­лися до то­го, що наші лю­ди му­сили ус­ту­пати зі своїх ста­новищ дру­гим, у яких не бу­ло ні сна­ги, ні ке­бети на та­кий уряд.

Дру­гою сторінкою цієї ме­далі є на­ша ка­ригідна поб­лажливість на на­родні зло­чини.

Бо є зло­чини, заміщені в кар­но­му за­коні, за яки­ми сте­жить вла­да без­пе­ки, але є і такі, ще гірші пер­ших, яких кар­ний за­кон не реєструє. Во­ни підля­га­ють ли­ше мо­ральній карі гро­мадянс­тва, на яку во­но мо­же спро­мог­ти­ся. Та­кого зло­чин­ця по­вин­но гро­мадянс­тво від се­бе ізо­люва­ти, ви­мина­ти й­ого і да­ти й­ому усю­ди це відчу­ти. Це на­зиваєть­ся то­варись­ким чи гро­мадянсь­ким бой­ко­том. Та я не ба­чив ні од­но­го прик­ла­ду, де би та­кий бой­кот у на­шому гро­мадянстві був кон­секвен­тне про­веде­ний. По­води­мося суп­ро­ти та­ких негідників так, на­че б це бу­ли лю­ди у двох ви­дах: один та­кий, кот­ро­го тре­ба вва­жати за пад­лю­ку і про нь­ого го­вори­ти, а дру­гий та­кий, з кот­рим тре­ба за­дер­жа­ти то­вариські зно­сини, як з гідним по­шани гро­мадя­нином. А ко­ли ще той осібняк ба­гатій, тоді ма­ло є та­ких, щоб відва­жили­ся й­ого бой­ко­тува­ти, бо… він має гроші… Та ко­ли звер­ну­ти та­кому ви­бач­ли­вому гро­мадя­нинові ува­гу на й­ого по­ведінку суп­ро­ти пад­лю­ки, то лиш усміхнеть­ся

ідіотич­не, на­че б не ро­зумів, чо­го від нь­ого хо­чуть: як­же ж мож­на та­кого гро­шови­того чо­ловіка не рес­пекту­вати? То­му-то людці з ши­роким сумлінням кплять собі з публічної опінії і з мо­раль­но­го осу­ду гро­мадянс­тва і роб­лять своє огид­не діло далі, зна­ючи, що за це до тюр­ми не підуть і знай­дуть де­сят­ки та­ких гро­мадян, котрі з ни­ми бу­дуть далі жи­ти в то­варись­ких зно­синах.

Чи­мало спри­чини­лася до на­ших нев­дач хви­ля нев­дач із-за Збру­ча. Звідтіля пли­ла до нас у наші вій­ськові ря­ди де­моралізація і роз­клад. Бо за Збру­чем бу­ла при владі не ця Ук­раїна, з якою ми жи­ли і ба­жали їй щас­ли­вого виз­во­лен­ня з-під мос­ковсь­кої кор­ми­ги, кот­ра нас за­силю­вала грішми і ми мог­ли бу­ти ук­раїнсь­ким П'ємон­том в най­тяж­чих ча­сах, ко­ли Ук­раїну за­судив ца­рат на не­мину­чу смерть і з кот­рою ми ба­жали собі злу­ки. То не бу­ла вже Ук­раїна Шев­ченка, Ан­то­нови­ча, Чи­кален­ка,

Єфре­мова і інших стар­ших ук­раїнсь­ких на­родовців. Вла­ду за­хопи­ли там ви­хованці мос­ковсь­ко­го підзе­мел­ля, які зра­зу відпе­кува­лися від відірван­ня від Мос­кви. Во­ни все хо­дили в хвості росій­ських ре­волюціонерів, а щоб прис­то­сува­тися до них кра­ще, то і се­бе наз­ва­ли соціаліста­ми різних відтінків і коль­орів, навіть та­ких, що з соціалізмом не ма­ли нічо­го спіль­но­го. На соціалізм зай­шла мо­да і кож­ний ук­раїнець не мав пра­ва ним на­зива­тися, кот­рий не впи­сав­ся до кот­роїсь соціалістич­ної партії. На Мос­ковсь­кий зра­зок роз­ки­дали різні мно­го­обіця­ючі кличі, не ра­ху­ючи­ся з тим, чи ті ідеї да­дуть­ся при­щепи­ти на­шому на­родові, чи во­ни мож­ливі до про­веден­ня. То бу­ло ли­ше невіль­ни­че насліду­ван­ня Мос­кви. А відтак біль­шо­вики пе­реліци­тува­ли їх своїми кли­чами і виг­ра­ли спра­ву.

День 22 січня був би в нашій історії епо­халь­ним, ко­ли б й­ого про­веде­но ро­зум­но і кон­секвен­тно. А то злу­чили­ся ук­раїнці усіх зе­мель в од­но ве­лике, яке мог­ло світові заімпо­нува­ти, але ос­та­лися замість од­ної, чо­го ви­мага­ла кон­секвенція і логіка - дві ок­ремі вла­ди, два ок­ремі уря­ди, з кот­рих один тяг­нув вісь­та, дру­гий гай­та..

 

Сторінка 17 з 17 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 > У кінець >>

Пошук на сайті: