Андрій Чайковський - Чорні рядки (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx168 Кб1443
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2272 Кб1663
То­го дня я зас­по­коїв 80 інте­ресантів. Та я ру­ково­див­ся не бю­рок­ра­тич­ни­ми при­писа­ми, ли­ше війтівсь­ким ро­зумом і хлопсь­кою прак­ти­кою ба­гатолітнь­ого ад­во­ката. Я вис­лу­хову­вав сто­рону, спи­сував на па­пері дій­сний стан і або ви­давав з місця ре­золюцію, або відси­лав й­ого з моїм пись­мом до по­дав­чо­го про­токо­лу, а там вже приділя­ли спра­ву, до ко­го во­на на­лежа­ла. Спра­ва мусіла бу­ти як­най­швид­ше по­лад­на­на, бо я то­го пиль­ну­вав. Тре­ба бу­ло лю­дям по­каза­ти, що те­пер іде уря­дуван­ня швид­ше, як пе­ред тим.

Пан Гра­бовскі при­ходив ли­ше два дні. Опісля за­явив мені, що не мо­же при­ходи­ти, бо ор­ганізація заг­ро­зила й­ому, що й­ого зап­ля­му­ють як зрад­ни­ка і оп­лю­ють й­ого, ко­ли нам у чо­му-не­будь бу­де до­пома­гати.

Ну, годі! Бу­демо собі якось самі по­мага­ти. Я мав двох фа­хових до­рад­ників - а то май­ора Ше­бес­ту й по­дат­ко­вого інспек­то­ра п. П. Шкіль­ний інспек­то­рат об­няв о.

Юліян Та­томир і да­вав собі ду­же доб­ре з ним ра­ду. Ше­бес­та взяв­ся за­попад­ли­во до ор­ганізації.жан­дармерії, і то не ли­ше в Самбірсь­ко­му повіті, ану суміжних, ку­ди ся­гав й­ого рай­он за Австрії. Він усу­нув з жан­дармсь­ко­го кор­пу­су всі не­певні

індивідуа. За­лишив ук­раїнців, які по­вер­та­лися із за­ходу до нас, жидів, німців та чехів і лиш кіль­кох по­ляків. В ко­рот­ко­му часі жан­дармерія фун­гу­вала, мов у го­дин­ни­ку. А тре­ба її бу­ло ду­же під цю по­ру. З де­зер­тирів і ріжних за­волок пот­во­рили­ся зе­лені бан­ди, по­пере­бирані в вій­ськові од­нос­трої, на­пада­ли но­чами на дво­ри і ба­гат­ших се­лян та «реквіру­вали для вій­ська» усе, що під ру­ки по­пало. До ме­не нап­ли­вали з різних сторін жа­лоби, я відно­сив­ся до вій­ська, бо жа­лоби й­шли на й­ого ра­хунок, та ви­яви­лося, що вій­сько тут ні при чо­му. А далі роз­ви­нуло­ся пач­карс­тво горілки і цук­ру на ве­лику ска­лю. В Бо­рис­лаві та Дро­гобичі ма­ли лю­ди гроші, а не ма­ли ні горілки, ні цук­ру. В нас був цу­кор і горілка, та лю­ди не ма­ли гро­шей і не мог­ли так су­то за це пла­тити, як там. Я ви­дав при­каз до при­дорож­них гро­мад, щоб пач­карів пе­рей­ма­ли, та це ма­ло по­мага­ло. Здаєть­ся, що там обіця­ли більші на­горо­ди, як мог­ло да­ти ста­рос­тво. Ті гро­мадські уря­ди, до то­го ще не­зор­ганізо­вані, ди­вили­ся крізь пальці на те, що во­жено ма­сами цу­кор і горілку до Дро­гоби­ча. А звідкіля взя­лася у вас горілка? В нас бу­ла од­на-однісінь­ка нез­руй­но­вана вій­ною ґураль­ня в На­дибах і во­на бу­ла в русі під наг­ля­дом скар­бо­вої" вла­ди. Мені аж со­ром­но приз­на­тися, що я, пер­ший го­лова на­шого ан­ти­ал­ко­голь­но­го то­варис­тва «Відрод­ження», доз­во­лив на па­лен­ня горілки, хоч я мав вла­ду ґураль­ню зам­кну­ти. Та що мені бу­ло ро­бити, як ця ґураль­ня бу­ла оди­ноким дже­релом до­ходу всь­ого повіту? Побір по­датків не був зор­ганізо­ваний, врешті, я бо­яв­ся в та­кий скрут­ний час роз­по­чина­ти зі стя­ган­ням по­датків, бо все на­селен­ня бу­де наріка­ти на Ук­раїну, а це для та­кої мо­лодень­кої дер­жа­ви мог­ло бу­ти не­без­печним. Я мав на удер­жанні уря­довців су­ду, адміністрації, фінансів, вій­ська, та ще тре­ба бу­ло вип­ла­чува­ти до­помо­гу бідно­му на­селен­ню, под­ба­ти про ліки для повіту, де лю­тував пля­мис­тий тиф. Я звер­тався до мо­го «ко­леги» Віти­ка в

Дро­гобичі за до­помо­гою в гро­шах і зра­зу де­що ви­каню­чив, але пізніше не хотів він нічо­го да­вати. Ко­ли я пок­ли­кав­ся на те, що він має наф­ту, він мені відповів:

«Дай­те для моїх робітників пше­ниці, то я вам дам наф­ту і гроші». З цен­траль­ною вла­дою не мав я ніяких зв'язків, то ж як­би не та ґураль­ня з виш­ру­бова­ними ціна­ми на горілку, то увесь мій апа­рат пе­рес­тав би був ки­вати­ся. Та мені сто­яло на за­ваді пач­карс­тво горілки, і я звер­нувся за поміччю до жан­дармерії. Тоді май­ор вка­зав мені та­ких удальців між своїм кор­пу­сом, що підуть на пач­карів мов гончі.

Особ­ли­во один «пос­тенфірер» по­казав се­бе би­чем бо­жим для пач­карів. То бу­ла й­ого спеціальність. Я завів та­ку про­цеду­ру: він, нап­риклад, пе­рело­вив п'ять мішків цук­ру, кот­ро­го теж не віль­но бу­ло ви­вози­ти, бо че­рез те ціна цук­ру так підска­кува­ла, що самбірсь­ке бідніше на­селен­ня не в силі бу­ло й­ого ку­пити. Пач­кар дає й­ому 500 ко­рон ха­бара і хо­че підку­пити, що­би лиш й­ого про­пус­тив до Дро­гоби­ча. Жан­дарм прий­має гроші і… за­вер­тай би­ки до Сам­бо­ра. Пря­мо до ме­не:

- Па­не коміса­ре, го­лошу слух­ня­но, що пій­мав пач­ка­ря, кот­рий хотів ме­не пе­реку­пити… і кла­де мені на стіл жму­ток крон.

Я спи­сую з ним про­токол, відби­раю гроші і пи­шу за­раз на про­токолі ре­золюцію

«Цу­кор конфіскуєть­ся на річ хар­че­вого уря­ду. Гроші приз­на­чені на підкуп­лення, й­дуть до по­дат­ко­вого уря­ду до руб­ри­ки «за­помо­ги для бідних». Жан­дармові асиг­нуєть­ся ти­тулом «Талії» 1000 ко­рон. При тім вис­ка­зую жан­дармові моє приз­нання і обіцяю по­гово­рити з май­ором про й­ого най­ближ­чий аванс. Ро­зумієть­ся, що жан­дарм вдо­воле­ний, а дер­жа­ва нічо­го на тім не втра­тила, бо сконфіско­ваний цу­кор вар­та був біль­ше, і не тре­ба бу­ло ви­дава­ти на убо­гих з інших фондів 500 ко­рон.

- А чи пач­ка­ря відда­ти до су­ду за пе­ре-купс­тво?

- Пустіть й­ого на чо­тири вітри, те­пер не­має ча­су ба­вити­ся в роз­пра­ви. Він по­кара­ний дос­та-точ­но.

По кіль­кох та­ких ви­пад­ках пач­карс­тво не оп­ла­тило­ся, а жан­дарми не ма­ли най­мен­шо­го інте­ресу да­вати се­бе підкуп­ля­ти.


 

II 


 

За­раз кіль­ка днів опісля, як я об­няв уря­дуван­ня, прий­шов до ме­не пол­ковник жан­дармерії Га­вансь­кий. Він вер­тав із Сла­во-нії, де в часі вій­ни був краєвим ко­ман­дантом жан­дармерії. Він хотів діста­тися до Ль­во­ва і зго­лоси­тися до служ­би в ук­раїнсь­кої вла­ди. Ро­зумієть­ся, що я тим ду­же зрадів, що у нас є фахівці, і дай

Бо­же, щоб їх бу­ло чим­раз біль­ше. Бо чи міг хто на моєму місці сумніва­тися в то­му, що й­ого пос­лу­ги не бу­дуть прий­няті в нашій мо­лодій дер­жаві? А од­нак, на жаль, так не ста­лося…

Тодішній стар­шинсь­кий кор­пус в Сам­борі був та­кий ма­лий, що я усіх знав. Бу­ли між ни­ми прав­диві і фінго­вані ран­ги. Вже не пам'ятаю, як во­но ста­лося, що на ко­ман­дан-та до Сам­бо­ра прий­шов сот­ник Ми­кита, кан­ди­дат ад­во­кату­ри із Ста­рого

Сам­бо­ра. Маціє-вич за­явив мені, що під Ми­китою слу­жити не бу­де. Я не міг тої спра­ви вирішу­вати, але ос­та­точ­но вий­шло так, що Мацієвич пішов на ко­ман­данта до Ста­рого Сам­бо­ра, а Ми­кита ос­тав у нас.

До нас до­бирав­ся про­тив­ник від Пе­ремиш­ля. На тім відтин­ку з'явив­ся підпол­ковник

Кравс з австрій­ської армії. В Сам­борі ніхто й­ого не ба­чив, бо він заєдно сидів на фронті. Спав на лаві де-не­будь в ждальні III кла­су на стаційці. Зби­рав вій­сько, ор­ганізу­вав й­ого час­ти­ни, сидів зі стріль­ця­ми в око­пах, по­казу­вав, як і де їх ко­пати. Стрільці від стар­ши­ни до ря­дово­го ду­же й­ого лю­били і по­важа­ли: проз­ва­ли й­ого Ку­черя­вим. Що той відти­нок так дов­го дер­жався, то в ць­ому, без­пе­реч­но, зас­лу­га підпол­ковни­ка Крав­са. В Сам­борі не по­казу­вав­ся, а й­ого зайві речі зло­жив у ме­не в хаті й­ого мо­лодень­кий ад'ютант че­тар Трач.

Так ми про­жили кіль­ка­над­цять днів, то надіючи­ся кра­щого, то по­бо­юючись про до­лю на­шої мо­лодої дер­жа­ви. Аж най­шла на нас страш­на хур­то­вина. Приїхав по­тяг з

Ма­дяр­щи­ни від Ся­ноку і привіз нам пер­ший еше­лон по­воротців з австрій­сько­го по­лону росій­ських во­яків. Гос­по­ди! Та­кої нуж­ди не дай мені біль­ше ба­чити. То бу­ли не лю­ди, а кістя­ки, вис­на­жені, об­дерті че­рез «куль­тур­них» ма­дярів. Во­ни

їха­ли у кінсь­ких во­зах, ро­зумієть­ся, не­опа­лених. Та це ще бу­ло нез­ле в порівнянні з ти­ми, що їха­ли на відкри­тих ль­орах, на да­хах ва­гонів, на сту­пенях.

Ба­гато з них по­пада­ло з тих ховзь­ких, об­мер­злих сид­жень, калічи­лося або за­бива­лося на смерть. Місця до­бува­ли собі пе­ребоєм, що­би лиш ви­дер­ти­ся з ма­дярсь­ко­го раю та наб­ли­зити­ся до своєї батьківщи­ни. Хто був сильніший, той до­був кра­ще місце. Ма­дяри, заб­равши у них все, не да­вали нічо­го їсти.

Як прий­шло авізо з Ся­ноку про тих не­щас­ли­вих гос­тей, комісаріат за­рядив ря­тун­ко­ву акцію. Скли­кано зібран­ня до ра­туша без різниці на націю. Спра­ву зре­феру­вав ду­же вда­ло по­руч­ник Кіцу­ла. Опісля виб­ра­но за­раз без­партій­ний по­рятун­ко­вий комітет. Цією спра­вою зай­ня­лися наші, поль­ські і жидівські пані. У всіх про­кину­лася лю­бов до ближнь­ого. Пані розділи­ли поміж се­бе пра­цю. На двірці приз­на­чено ба­рак, на кух­ню най­ня­то служ­бу.

На щас­тя, на двірці бу­ло тоді кіль­ка­над­цять ва­гонів ба­раболі, за­куп­ле­ної ще австрій­ським уря­дом для міста Гра­цу. Нас­тав роз­вал, і ба­рабо­ля не відій­шла, і те­пер ста­ла нам в при­годі. Комісаріат дав гроші, ус­та­нови да­ли теж, де­які доб­родії поспіши­ли з підмо­гами. З ба­раболі ва­рило­ся юш­ку і ва­рило­ся та­ки са­му ба­рабо­лю, да­вало­ся та­кож га­рячий чай і хліб. Ця лю­бов до ближнь­ого з'єдна­ла всі без різниці на­род­ності в од­но ве­лике гар­не, що да­ло на хви­лю за­бути всю во­рож­не­чу.

Ба­гато тих не­щас­ливців не доїха­ло до нас жи­вими. На станції ста­ли ви­носи­ти з возів за­кос­тенілих трупів, яких скла­дали на ку­пу, мов поліна дров. Ба­гато пе­реве­зено до лікарні, яка в ко­рот­ко­му часі пе­репов­ни­лася ущерть. І тут вми­рали ма­сами. Хто з тих не­щас­ливців міг во­лочи­ти но­гами, й­шов до міста жеб­ра­ти.

Вми­рали по ву­лицях. Бу­ло й та­ке, що прий­шов та­кий сер­де­га до чиєїсь кухні і, за­ки гос­по­диня вспіла зла­дити чай, він сів під стіною на долівці і біль­ше не встав.

За тим пер­шим поїздом й­шли дальші. Чис­ли­ли лю­ди, що че­рез Самбір пе­рева­лило­ся 80

000 тих по­воротців.

До ме­не те­лефо­нує ди­рек­тор лікарні:

- Па­не коміса­ре, у ме­не в лікарні 80 трупів. Не маю ким ко­пати ями і хо­вати їх.

Зробіть щось, бо лікар­ня на­раже­на на не­без­пе­ку.

Пошук на сайті: