Андрій Чайковський - Чорні рядки (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx168 Кб1440
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2272 Кб1660
В то­му часі ста­ли по­вер­та­ти до нас ті «ру­софіли», котрі пе­ред австрій­ця­ми повтіка­ли до Росії. Бу­ло між ни­ми кіль­ка еме­ри-тів, котрі те­пер опи­нили­ся без кус­ка хліба. Ба­гато ру­софілів зго­лоси­лося до ме­не до служ­би, і я їх прий­няв. Му­шу тут скон­ста­тува­ти, що во­ни бу­ли гар­ни­ми робітни­ками і всі обов'яз­ки ви­кону­вали без­до­ган­но. Ви­ходи­ло з їхньої праці, що во­ни спри­яють Ук­раїнській Дер­жаві. Вер­нувшим еме­ритам ви­асиг­ну­вав я їх еме­риту­ри, ви­ходя­чи з то­го прав­но­го за­ложен­ня, що еме­риту­ра не є якась лас­ка, тіль­ки що во­на їм прав­но на­лежить­ся як рен­та, на кот­ру во­ни під час своєї служ­би пла­тили вклад­ки.

Не­дов­го пра­цював у нас др. Скибінсь­кий, бо за кіль­ка неділь пе­ренісся до

Дро­гоби­ча. Й­ого пе­ремо­вив то­вариш Вітик. Ро­зумієть­ся, що по­зиція в Дро­гобичі бу­ла ба­гато кра­ща і без­печніша, як в Сам­борі. Там бу­ло по­даль­ше від бой­ової лінії і за­робіток був кра­щий. Як мені роз­ка­зува­ли лю­ди, поз­най­ом­лені зі спра­вою, в Дро­гобичі бу­ло зма­гази­нова­ної наф­ти на два міль­яр­ди. Ма­гази­нува­ли її ще німці та не вспіли ви­вез­ти. Го­воре­но, що всі цис­терни бу­ли так пе­репов­нені, що даль­ше до­буван­ня ро­пи бу­ло для бра­ку місця при­пине­не. Го­воре­но далі, що ма­дяри ще пе­ред боль­ше­виць­ким пе­рево­ротом да­вали нам по 300 ко­рон за гек­то ро­пи, але «до­жа»

Вітик жа­дав ко­неч­но за наф­ту «пше­ниці для й­ого робітників», (котрі, прав­ду ка­жучи, не ма­ли що ро­бити, і, ко­ли не слу­жили при дро­гобицькій армії, то бай­ди­кува­ли). Ма­дяри офе­рува­ли нам замість гро­шей та­ке, чо­го нам бу­ло кон­че потрібно для вій­ська - від чобіт до амуніції та літаків, бо там то­го доб­ра бу­ло до­волі, а в нас сиділи дар­мо змобілізо­вані ку­рені по ка­сар­нях босі. Не мож­на бу­ло з ни­ми ро­бити зви­чай­них вправ, без чо­го во­як пря­мо дуріє і де­моралізуєть­ся.

Наші во­яки втіка­ли з ка­сарень, а ко­ли їх при­лов­ле­но, то справ­до­вува­лися тим, що пішли за чобіть­ми. І це виг­ля­дало на прав­ду. Але дро­гобиць­кий «до­жа» тим не зво­рушу­вав­ся і наф­ти без пше­ниці не хотів да­ти. Цен­траль­не пра­витель­ство не ма­ло си­ли до то­го при­муси­ти, бо ж він був од­ним з п'яти ди­рек­торів, от­же, най­ви­щої вла­ди, пря­мо ка­жучи, «аінфінфтель кай­зер». Я чув не раз, як го­вори­ли наші стар­ши­ни в Сам­борі:

- Тре­ба нам піти од­ним ку­ренем до Дро­гоби­ча. Віти­ка повіси­ти, а наф­ту ви­вез­ти на ма­дяри й до­бути звідтіля, чо­го нам тре­ба.

Мо­же б во­но й доб­ре бу­ло, ко­ли б бу­ли зро­били з тим самі стар­ши­ни по­рядок, але тоді вже бу­ло запізно, бо по боль­ше­вицькім пе­рево­роті на Ма­дяр­щині не бу­ло з ким го­вори­ти.


 

III 


 

За­раз в пер­ших днях мо­го уря­дуван­ня і фор­му­ван­ня вій­ська зго­лошуєть­ся до ме­не австрій­ський сот­ник з покінче­ним шта­бовим кур­сом, чех Віме­таль зі своєю жінкою ук­раїнкою і про­сить, щоб й­ого прий­ня­ти до на­шої служ­би. Він уже вміє чи­тати по-ук­раїнсь­ки, а пи­сати нав­чить­ся. У нас не бу­ло тоді ні од­но­го фа­хово­го стар­ши­ни, вся ре­зер­ва та­ка, що аван­су­вала щой­но на війні, і то де­які аван­си бу­ли мені ду­же не­певні. Ро­зумієть­ся, що та­кий на­буток я вва­жав ко­рис­ним і на­писав

Біме­талеві по­руча­юче пись­мо до сот­ни­ка Ми­кити.

За кіль­ка днів при­ходить до ме­не Віме­тале­ва і про­сить, щоб її му­жові да­ти яку ро­боту в комісаріаті, бо до вій­ська й­ого стар­шинсь­кий кор­пус не прий­няв, а во­ни з ди­тиною не ма­ють з чо­го жи­ти.

Як же ж мог­ли не прий­ня­ти? Я до­гаду­вав­ся, що ті всі псев­до-сот­ни­ки не хотіли ма­ти між со­бою та­кого чо­ловіка, кот­рий, ве­дучи че­рез дов­ший час кад­ру 77 пол­ку, знав або лиш міг зна­ти, чим ко­му мож­на на­зива­тися. Врешті во­но ду­же не­мило, ко­ли маєть­ся побіч се­бе лю­дину, кот­ра як фахівець кра­ще ро­зуміє річ, як та­кий не­допе­чений.

Я пішов між тих панів і та­ки при­мусив їх, щоб Віме­таля бу­ло прий­ня­то. По­казав­ся він відтак зна­мени­тим ор­ганіза­тором і для де­яких панів став ду­же не­без­печним, бо най­кра­ще виз­на­чав­ся в їхній ро­боті. Зго­дом іме­нова­но й­ого ота­маном. В Сам­борі пра­цював він у всіх ділян­ках вій­сько­вої адміністрації і вчив дру­гих. З ча­сом по­каза­лося, що це бу­ла би зна­мени­та ор­ганізацій­на си­ла, якої годі бу­ло ким іншим зас­ту­пити. Од­но­го дня зи­мою, ко­ли я ле­жав не­дужий і силь­но му­чив­ся каш­лем, прий­шов до ме­не до­дому ота­ман Віме­таль і ка­же:

- В ту­тешнім гарнізоні діють­ся такі речі, що з то­го мо­же вий­ти ве­лика ха­лепа, ко­ли то­го не пе­репи­нить­ся. Я не мо­жу на те ди­вити­ся, що в ту­тешній ок­ружній ко­манді тво­рить­ся.

Мені не віль­но бу­ло тоді вста­вати, то­му я по­радив Біме­талеві, що­би взяв собі відпус­тку, поїхав до Станісла­вова до сек­ре­таріату і все там роз­ка­зав.

- Я дав­но так хотів зро­бити, та мені не хо­тять да­вати відпус­тки, бо ли­бонь про­чува­ють, з чим хо­чу ту­ди їха­ти.

Я тоді про­лежав кіль­ка тижнів і не знаю, що ста­лося, але ко­ли опісля був у

Станісла­вові і зай­шов до сек­ре­таріату вій­сько­вих справ, то один стар­ши­на за­питав ме­не, що є на річі, про що го­ворять на сот­ни­ка Мель­ни­ка (тоді був він ок­ружним ко­ман­дан-том)? Я відповів, що я до­казів на це не маю і не мо­жу нічо­го го­вори­ти, але сек­ре­таріат має на те спо­соби, що­би спра­ву ви­яс­ни­ти. Ко­ли те­пер на­гадаю собі про це, то ду­же ка­юся, що я тоді не ска­зав то­го, про що справді в Сам­борі лю­ди го­вори­ли.

Оп­равду­юся хіба тим, що вій­ськові спра­ви до ме­не не на­лежа­ли, я слідства не мав пра­ва вес­ти, а ко­ли до сек­ре­таріату такі слу­хи до­ходи­ли, то обов'яз­ком й­ого бу­ло спра­ву розсліди­ти.

В тім самім часі зго­лосив­ся до служ­би в комісаріаті ра­хун­ко­вий підстар­ши­на п.

Коз­ло. Й­ого по­ручив мені як доб­ро­го робітни­ка австрій­ський пол­ковник П. Мнішек.

По­рука бу­ла зовсім оп­равда­на. Пан Коз­ло був зна­мени­тим уря­дов­цем, у всь­ому вмить орієнту­вав­ся, ро­бив за трь­ох. На мою про­позицію іме­нував й­ого сек­ре­таріат офіціалом.

Скар­бо­ву ди­рекцію про­вадив скар­бо­вий рад­ник пан Ба­ранець­кий, уряд по­дат­ко­вий пан

Го­линсь­кий, а про­кура­торією суб­сти­тут про­кура­торії пан Ва­силик. Цю по­саду об­няв він ав­то­матич­но по са­мочиннім ус­тупленні про­кура­тора Шер­фа. Ці всі уря­ди вва­жав я за адміністраційні і вва­жав се­бе ком­пе­тен­тним інге­рува­ти. Інша річ бу­ла з су­дом. Я вва­жав суд від адміністрації не за­леж­ним і не до­тор­ка­ним. Але зго­дом ме­не зму­сили і ту­ди встря­нути і я пе­редав ве­ден­ня су­ду рад­ни­кові Тур­ке­вичеві, а до Станісла-во­ва вис­лав про­хан­ня, шо­би або зат­верди­ли моє за­ряд­ження, або що­би за­ряди­ли що інше.

Зліквідо­вано та­кож, ми­мо про­тес­ту Виділу, Повіто­ву Ра­ду і нас­тавле­но коміса­ром о. Савіць­ко­го, місце­вого ка­техи­та. Нас­та­вали на ме­не та­кож, що­би ми пе­реб­ра­ли ка­су ощад­ності і повіто­ву ка­су. Я не хотів то­го, і тих кас я не ру­хав, ви­ходя­чи з то­го за­ложен­ня, що там зло­жене при­ват­не май­но, а я, обніма­ючи мій уряд, по­ручив не­зай­маність при­ват­но­го май­на. Зго­дом ми так улад­на­лися, що бу­ло би нам навіть спокій­но жи­лося, як­би не ті вічні аляр­ми, нес­по­кої, по­готівля, нас­ту­пи і відсту­пи, котрі нас стра­шен­но де­нер­ву­вали, що й жи­ти нав­ку­чилось. Ду­маю, що у тих повітах, ку­ди не до­ходив гук гар­мат, не при­вози­ли з фрон­ту ра­нених, не літа­ли над го­лова­ми залізні пташ­ки, жи­лось лю­дям доб­ре, а навіть ду­же доб­ре. Ті повіти ста­рали­ся нічо­го від се­бе не да­вати, а ми му­сили жи­вити увесь хирівсь­кий фронт та ще й го­лод­не на­селен­ня Тур­чансь­ко­го повіту, де лю­тував го­лод, а повіто­вий комісар ^Все­волод Ріпець­кий пря­мо жеб­рав у нас для своїх хліба. На на­ше щас­тя, ма­ли ми за­паси граць­кої ба­раболі і мог­ли сяк-так й­ому по­мага­ти.

У Самбірськім повіті лю­тував пля­мис­тий тиф. Ми ма­ли до роз­по­ряд­ження однісь­ко­го ста­рого ліка­ря д-ра Цю­ка, кот­рий не міг то­му да­ти ра­ди. Не бу­ло в нас ні ме­дика­ментів, ні відповідно виш­ко­лено­го пер­со­налу. До­пер­ва пізніше прис­ла­но нам зі Станісла­вова д-ра Лян­да­ва, спеціаліста РІД за­раз­ли­вих не­дуг, і він взяв­ся енергій­но до праці та спро­вадив зі Станісла­вова чо­го бу­ло тре­ба, що­би пе­ревес­ти де­зин­фекцію і спи­нити по­шесть.

Наш повіт му­сив жи­вити наш фронт. Вій­сько жи­ло пе­реваж­но реквізиціями, на чім повіто­ве гос­по­дарс­тво ду­же терпіло. Де ро­бити реквізиції і що мож­на бу­ло бра­ти, ніхто комісаріату не пи­тав­ся. Бра­ли те, що по­пало під ру­ки і що бу­ло ближ­че.

За­бира­ли по дво­рах емен­таль­ські20 тільні ко­рови під ніж. Дво­ри жа­лува­лися мені, та я не міг на те нічо­го по­ради­ти. Так са­мо бу­ло й із хлібом. Мені го­вори­ли стар­ши­ни, що при тих не­дос­татках, ко­ли б ще не да­ти стріль­цям їсти, то вий­шла би з то­го ка­тас­тро­фа. Я сам то доб­ре ро­зумів, але див­но мені бу­ло, що із запілля не бу­ло жад­ної підмо­ги, так, на­че б хирівсь­кий фронт сто­яв вик­лючно в нашім

інте­ресі. Такі самі об­ста­вини бу­ли на фронті ру­децькім, і там мій то­вариш др.

Маріт-чак не міг собі да­ти ра­ди. В самім місті да­вав­ся відчу­вати брак хліба. Ми дер­жа­вили ще по Австрії самбірсь­кий млин. До­бува­ли ми зер­но і да­вали мо­лоти, а му­ку відтак пус­ка­ли на ба­зар. До ме­не штур­му­вали меш­канці міста за хлібом. Я обіцяв, що за два дні наш млин зме­ле ва­гон зер­на, і хліб бу­де. Та тут за два дні, ко­ли зер­но вже бу­ло зме­лене, прий­шов інтен­дант і заб­рав нам увесь змо­лот.

Ме­не бра­ла роз­пу­ка, бо я мав при­чину по­бо­юва­тися го­лодо­вих за­вору­шень. Тре­ба бу­ло пок­ласти та­кому ста­нові край. і я вирішив поїха­ти до Станісла­вова. Моя по­дорож бу­ла ду­же том­ля­ча. Во­зи брудні з по­виби­вани­ми вікна­ми, не­опа­лені.

Дов­жезні пос­тої зад­ля не­дос­тачі па­лива на стан- ціях. Не бу­ло до роз­по­ряд­ження вугілля і тре­ба бу­ло опа­люва­ти ма­шини де­ревом, а во­но не все бу­ло під ру­кою. Пам'ятаю, що тоді за­ходив­ся стрий­ський залізни­чий

інже­нер Ми­кола Ле­ван­довсь­кий ко­ло пе­рероб­лю­ван­ня пе­чей ма­шин на роп­не топ­лення, але ро­бота та й­шла ду­же пи­няво. Іду­чи, я мав до­волі ча­су при­диви­тися до то­го, що діяло­ся на станціях на лінії давнішої Аль­брехтівсь­кої залізниці

Пошук на сайті: