Андрій Чайковський - Чорні рядки (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx168 Кб1445
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2272 Кб1666
Стрий-Станіславів. Отож в пер­шу чер­гу впа­ла мені в око міліція. Я вва­жав вій­сько за най­важніший чин­ник до ве­ден­ня вій­ни. На кожній станції сно­вига­ють (служ­бу роб­лять) міліціян­ти, хло­пи, мов горіхи, на­годо­вані, обуті, одяг­нені як слід, ну, й оз­броєні. Ме­не це ще біль­ше заціка­вило, бо я та­кого вій­ська дав­но не видів, а особ­ли­во не мог­ли й­ти в порівнян­ня ті фрон­тові во­яки, котрі за­ходи­ли інко­ли до

Сам­бо­ра, або яких при­вози­ли до лікарні. Тут па­ни, а там гірш про­шаків з-під цер­кви. До мо­го пе­реділу присівся ли­бонь в До­лині або в Бо­лехові який­сь міліціянт при повній зброї. Я роз­по­чав з ним роз­мо­ву і ось що довідав­ся. В тім містеч­ку є око­ло 400 міліціянтів. Служ­ба не­важ­ка: на двірці в містеч­ку пиль­ну­вати по­ряд­ку, слідку­вати за де­зер­ти­рами і ви­лов­лю­вати їх, спро­вад­жу­вати ре­зервістів. Харч доб­рий і стар­ши­на не гос­тра. Во­ни до­пов­ню­ють­ся з міста і най­ближ­чих сіл, так, що мож­на час­тень­ко діста­ти відпус­тку до­дому. А во­рога во­ни не бо­ять­ся, бо хирівсь­кий фронт не близь­ко, а ко­ли б во­рог сю­ди зай­шов, то та­кого діста­не про­чуха­на, що й­ому відхо­четь­ся. Про те все довідав­ся я від прав­до­мов­но­го міліціян­та відповідни­ми «так собі» пи­тан­ня­ми.

«Ну» - ду­маю собі - «та­ка Ук­раїна, то по­дай Гос­по­ди, вар­то і при міліції пос­лу­жити».

На­решті я при­тов­кся до Станісла­вова і тут зав­дя­ки знай­омо­му коміса­рові міста дістав теп­лу і ог­рядну квар­ти­ру. А що ще зав­часно бу­ло й­ти спа­ти, я пішов до міста і зай­шов до якоїсь кав'ярні. Кав'яр­ня ве­лика і з ве­ликим ком­фортом.

Дзер­ка­ла блис­тять по стінах, і всь­ого тут до­волі. Пов­но лю­дей, а найбіль­ше ук­раїнсь­ких стар­шин. Гос­по­ди, які па­ничі! Кож­ний гар­но одяг­не­ний і, вид­но, си­тий. Стіль­ки стар­шин ра­зом, в од­но­му місці не ба­чив я ні в австрійців, ні в німців, ні в мос­калів. Су­дячи по числі тих панів і по про­порції до чис­ла стар­шин

(приб­лизно 1:40) ви­ходи­ло б, що на­ша армія стра­шен­но ве­лика, сот­ки ти­сяч. Я за­раз собі на­гадав, як цісар Кар­ло од­но­го ра­зу у Відні ка­зав ок­ру­жити всі ви­ходи в одній кав'ярні і зро­бив об­ла­ву на стар­шин маркітантів21, кот­рих за­раз вис­ла­но на фронт. В нас вправді ціса­ря не бу­ло, але був сек­ре­тар вій­ни, і див­но, чо­му він та­кого не зро­бив у Станісла­вові, де він уря­дував. Не­мож­ли­во, що­би він ць­ого не знав та не ро­зумів, що стіль­ки маркітантів в запіллі, то стра­шен­на де­моралізація для тих, що на фронті кри­вави­лись і від во­шей об­га­няли­ся.

Дру­га ка­тегорія гос­тей кав'ярні - то різні да­ми, кот­рим то­вари­шать стар­ши­ни та

їх уго­ща­ють різни­ми лакітка­ми, ліке­рами, папірос­ка­ми і чо­го ду­ша за­баг­не. Во­ни всі ве­селі. Бо чо­го ж їм жу­рити­ся? Про­паде Ук­раїна, ми­нуть­ся ук­раїнські стар­ши­ни, то прий­дуть поль­ські. То все од­но, лиш щоб мож­на при них по­живи­тися.

А ми під фрон­том кіль­ка но­чей вже про­куня­ли на спа­кова­них ре­чах, сподіва­ючи­ся ви­жида­ного нас­ту­пу во­рога, і за­нят­тя Сам­бо­ра.

Як­би так тут з'явив­ся який Кар­ло і тих фінтиків стар­шин вип­ра­вив на фронт на чолі там­тих го­дова­них міліціянтів, яких я стрічав по до­розі, як би то тоді сто­яла на­ша спра­ва і на фронті і на міжна­родній шахівниці!

Тре­тя ка­тегорія гос­тей кав'ярні - то якісь не­тутешні, з ши­рокою на­турою, та всіля­ко одяг­нені. Во­ни теж ве­село за­бав­ля­ють­ся і роз­ки­да­ють грішми пов­ни­ми при­гор­ща­ми. Вид­но, що гроші ба­гато їх не кош­ту­ють. Довіду­юся, що це наші бра­ти - з-над Дніпра-Сла­вутиці. А що во­ни тут роб­лять? - Місії, де­легації, де­путації, по­соль­ства, комісії і чорт­зна що, а ніхто не си­дить тут без яко­гось дер­жавно­го ти­тулу. Станіславівці наріка­ють, що ці гості підби­ва­ють ціни на все так, що годі з ни­ми ви­дер­жа­ти кон­ку­ренцію в купівлі най­ко­нечніших хар­чо­вих ар­ти­кулів.

Наддніпрянці пла­тять за все по-кня­жому, що наш брат ли­ше очі витріщує.

На дру­гий день і опісля, скіль­ки разів до­вело­ся по­бува­ти в Станісла­вові, зав­ва­жив я од­но­го рос­ло­го і кре­мез­но­го доб­родія на ву­лиці й у кав'ярні, як хо­див та во­див попід ру­ку якусь да­му, а під лівою па­хою ніс до­волі ве­лику ка­сет­ку.

Здаєть­ся, що там бу­ло щось вартніше, як харчі.

На дру­гий день пішов я до дер­жавно­го сек­ре­таріату. Він містив­ся у ве­личавім бу­дин­ку ди­рекції залізниць.22 Кра­щого бу­дин­ку на поміщен­ня вер­ховної дер­жавної вла­ди й не тре­ба. Ко­ли б тіль­ки й­ого нут­ро відповіда­ло зовнішній ве­личі.

Ход­жу по сек­ре­таріатах. Уря­довці ду­же, аж до пе­реса­ди ввічливі. Навіть самі па­ни сек­ре­тарі. Маю вра­жен­ня, що я зай­шов до яко­гось біль­шо­го за­дат­ко­вого то­варис­тва

і го­ворю з ди­рек­то­рами або в кан­це­лярії партій­ної ор­ганізації. За­ход­жу до мо­го без­по­середнь­ого сек­ре­таря внутрішніх справ д-ра Ма­куха. Зас­таю й­ого, як він якій­сь се­лянській парі щось по­яс­нює і дає по­ради.

Я сів і прис­лу­ха­юся. Спра­ва ма­ловаж­на, яку мо­же повіто­вий комісар по­лаго­дити на коліні. Че­каю на мою чер­гу і не знаю, чи сміяти­ся з то­го, як пан сек­ре­тар на­магаєть­ся лю­дям по­яс­ни­ти. На­гадуєть­ся мені, як на однім по­соль­ськім вічі прий­шла ба­ба по­жалу­вати пе­ред па­ном пос­лом та про­хати по­мочі на те, що сусідка ви­кидає Ті че­реп'я на го­род. На­решті вдо­волені інте­ресан­ти вий­шли. Я та­ки не втерпів зро­бити па­ну сек­ре­тареві ува­гу, що шко­да ча­су га­яти на такі дур­ниці, які по­винен по­лаго­дити повіто­вий комісар. Відповідь бу­ла та­ка: «тре­ба бу­ти по­пуляр­ним»…

Я за­раз прис­ту­пив до мо­го діла і при тій на­годі зло­жив уря­дову при­сягу, бо я досі не був зат­вер­дже­ний у мой­ому ви­борі.

Звідсіля й­ду до д-ра Го­лубо­вича. Він стог­не аж під трь­ома пор­тфе­лями: фінан­си, торгівля, про­мисл, ну, і прем'єрство. Є від чо­го зіпріти. Мені й­шло діло про фінан­си і ме­не відісла­но до фінан­со­вого ре­ферен­та, був­шо­го по­дат­ко­вого

інспек­то­ра п. Мри­ца. Я з'ясу­вав й­ому на­ше по­ложен­ня, що на­ше вій­сько не має ніяко­го пос­та­чан­ня із запілля, що повітові стає не­мож­ли­во жи­вити наш фронт, що повіт ни­щить­ся еко­номічно, і нам заг­ро­жу­ють го­лодові роз­ру­хи. Він ме­не слу­хав, та вид­но, що найбіль­ше заціка­вили й­ого го­лодові роз­ру­хи, бо за­раз ска­зав:

- То­го най­мен­ше бо­яти­ся. Як я був повіто­вим коміса­ром, то мав та­кож го­лодові роз­ру­хи, та я їх прис­ми­рив вій­ськом. Ка­жу вам, що найгірше є бо­яти­ся тов­пи…

- Ви­бач­те, доб­родію, але у го­лод­них лю­дей я стріля­ти не бу­ду.

По тій мудрій раді, я ба­чив, що не­ма з ким го­вори­ти, і за­раз вий­шов. За виїмкою сек­ре­таріату здо­ров'я (др. Ку­ровець) і залізниць (інже­нер Ми­рон) всі інші зро­били на мені від'ємне вра­жен­ня. Ті два трак­ту­вали діло­во свої ре­сор­ти і лиш з ти­ми мож­на бу­ло чо­гось до­гово­рити­ся, бо ро­зуміли свою річ, як фахівці.

А сек­ре­тар вій­ни? Не пе­речу, що то слав­ний і щи­рий во­яка, цілою ду­шею відда­ний

Ук­раїні, але та­кому ста­нови­щу, на мою дум­ку, не відповідав.

Я ду­мав, що стріну де д-ра Кос­тя Ле-виць­ко­го, то з ним де­що об­го­ворю, та, на жаль, й­ого вже там не бу­ло в сек­ре­таріаті.

В Станісла­вові аж кипіло, мов у му­раш­ни­ку, від гос­тей з Ве­ликої Ук­раїни. Стрінув я тут і проф. Гру­шевсь­ко­го. Го­вори­ли, що був і Вин­ни­чен­ко, і де­які лю­ди наріка­ли на пра­витель­ство, що не

інте­ресу­вало­ся та­кою ве­ликою і важ­ною осо­бою і да­ло й­ому но­чува­ти на двірці у возі.

Я вер­нувся до Сам­бо­ра в не ду­же ро­жевім нас­трою, а все я мав надію, що во­но зго­дом на­лад­наєть­ся, ко­ли б тіль­ки… інші лю­ди взя­ли кер­му в свої ру­ки…


 

IV 


 

Якось нап­рикінці лис­то­пада 1918, й­ду­чи до уря­ду, стрінув я од­но­го

інтен­дантсь­ко­го стар­ши­ну, кот­рий звістив мені, що то­го дня до нас на підмо­гу при­ходить час­ти­на наддніпрянців - 600 крісів під ору­дою пол­ковни­ка Крав­чу­ка.

Мені за­раз не хотіло­ся віри­ти, та він ме­не за­пев­няв, що це прав­да, що прий­шло авізо із Стрия, щоб для то­го вій­ська при­лади­ти квар­ти­ри і под­ба­ти про їхнє про­хар­чу­ван­ня, і він са­ме за тим й­де.

Вістка та бу­ла для нас всіх ду­же потіша­юча, бо нам ста­вало вже тро­хи га­ряче…

Ро­зумієть­ся, що на­шому гро­мадянс­тву ви­пада­ло лю­бих гос­тей відповідно привіта­ти.

Я розвідав ближ­че, що поїзд приїде приб­лизно біля по­луд­ня. Я за­раз дав зна­ти до жіно­чого гур­тка. Крім то­го я за­поря­див, що­би в тім часі гро­мадянс­тво яви­лося на двірці. Наші пані не да­ли собі двічі го­вори­ти. Вра­дили при­лади­ти обід для стар­шин на «Бесіді», знай­шов­ся гар­но ви­шива­ний руш­ник і в та­кому разі хліб-сіль.

Мені при­пало на до­лю повіта­ти їх про­мовою. Ми пішли в по­луднє на двірець, де зібра­лося до­волі ціка­вого на­роду. Довіда­лися про це по­ляки і жи­ди. Одні і другі на­ляка­лися, бо го­воре­но, що прий­дуть ко­заки, а тих пам'ята­ли лю­ди ще з ча­су росій­ської інвазії. За­чинає па­дати гус­тий сніг. Вже ми­нуло по­луднє, а поїзду ще не­має. На­решті при­ходить авізо, що по­тяг вже в Дро­гобичі. Жде­мо по всіх бю­ро двірця, де хто міг схо­вати­ся пе­ред снігом…

Вже геть з по­луд­ня по­чув­ся свис­ток ма­шини, кот­рої че­рез сніго­вий ту­ман не бу­ло вид­но, і на­решті заїхав до­волі дов­гий поїзд. Всі до­жида­ючі вий­шли на пе­рон.

По­тяг став. Зра­зу ба­чимо лиш дві худі ко­рови, приміщені на відкритій «ль­орі», опісля ви­ходять з возів стар­ши­ни і ста­ють ку­пою. Ко­заки повідчи­няли то­варові во­зи і ви­зира­ють на світ бо­жий. Я ви­таю гос­тей пал­кою про­мовою, а що наш геть­ман

Пет­ро Ко­наше­вич Са­гай­дач­ний по­ходив із Самбірщи­ни і то, як ка­же тра­диція, із поб­лизь­ких Куль­чиць, то я й про нь­ого зга­дав в та­кому смислі, що те­пер нашій

Самбірщині віддя­чу­ють­ся наддніпрянці за зас­лу­ги, по­ложені Са­гай­дач­ним на службі за­порізь­ко­му ко­зац­тву. Та ли­бонь моя про­мова не зро­била ба­жано­го вра­жен­ня на

Пошук на сайті: