Андрій Чайковський - Чорні рядки (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx168 Кб1443
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2272 Кб1663
Крав­чу­ка, бо не відповів мені нічо­го. Прий­няв підне­сені й­ому хліб-сіль і вкло­нив­ся. За нь­ого відповів один зі стар­шин ду­же пал­кою про­мовою і на тім прий­нят­тя скінчи­лося. Я зап­ро­сив усіх стар­шин на ве­черю, бо по­ра до обіду дав­но вже про­мину­ла. Для ко­зац­тва приз­на­чено на квар­ти­ру учи­тель­ський семінар, де бу­ло на­пале­но, нас­те­лено свіжої со­ломи і при­лад­же­но ве­черю. Зібра­ний на­род прям­цю­вав до міста, ко­ли вже горіло по ву­лицях світло.

Я ціка­вий був по­бачи­ти, яке то вій­сько до нас прий­шло, і для то­го по­лишив­ся тро­хи по­заду. І за­раз в пер­шу хви­лину я роз­ча­рував­ся. Й­шли біль­ши­ми і мен­ши­ми гур­тка­ми, а то і один­цем, без стар­шин, от так, як про­чани з Каль­варії. Навіть тим не бу­ли до во­яків подібні, що ма­ли на собі мос­ковські ши­нелі, шап­ки зи­мові і дер­жа­ли кріси, по­зак­ла­дав­ши ру­ки за ру­кави. За їхнім обо­зом я вже й не ди­вив­ся.

Я собі по­думав: яке б то зро­било вра­жен­ня, як­би во­ни ма-ше­рува­ли по-вій­сько­вому, рівним кро­ком, під ко­ман­дою стар­ши­ни, та ще й з піснею!.. А то й­шли, мов зак­ра­дали­ся, до міста, щоб їх ніхто не ба­чив. Я пішов пря­мо на «Бесіду», де був вже від по­луд­ня при­лад­же­ний харч, ну а те­пер - ве­черя для стар­шин.

Са­ля «Бесіди» на­пов­ня­лася. Ста­ли зна­коми­тись. Пол­ковник Крав­чук не був, здаєть­ся, ба­лакун, бо не го­ворив нічо­го. То був чо­ловік мо­лодий, не біль­ше трид­цятки. На на­ше повітан­ня відповів сот­ник Жук мо­вою росій­ською, оп­равду­ючись тим, що він кінчив росій­ську шко­лу, а щой­но те­пер вчить­ся ук­раїнсь­кою. Між стар­ши­нами був один ду­же замітний стар­ши­на - ти­повий за­поро­жець -

Чор­ненко-Чор­ний. Го­ворив чис­тою ук­раїнсь­кою мо­вою і при­гадав нам, що не го­дить­ся по­мину­ти так мов­чки, при нинішній нашій стрічі, та­ких борців сло­ва, як Шев­ченко,

Фран­ко і другі, і закінчив відповідно до то­го свою про­мову, яка усім ду­же спо­доба­лася, чим Чер­ненко з'єднав собі відра­зу сим­патію усіх. Пе­ресиділи ми так пізно в ніч. Як ми вер­та­лися до­дому, й­шов з на­ми і Чер­ненко. Та при однім домі він ка­же:

- Ви­бач­те, що не й­ду далі з ва­ми, та мені слід по­диви­тись до мо­го ко­ня, чи все біля нь­ого в по­ряд­ку. Ка­жу вам: слав­ний ко­заць­кий кінь, усе ро­зуміє, тіль­ки б го­вори­ти.

Чи не ти­повий за­поро­жець-то­вариш? У нь­ого кінь - на­че рідний брат.

Ця підмо­га зро­била доб­ре вра­жен­ня на всіх. Ми наб­ра­ли пев­ності, що ми не такі відру­бані від усь­ого світу і мо­жемо чис­ли­ти на поміч на­ших братів з-над

Дніпра-Сла­вутиці. Тої ночі ми спа­ли цілком без­печно.


 


 

Не­задов­го по тім прий­шов при­каз для на­ших гос­тей. Поділи­ти їх на три гру­пи:

1) й­де на Пе­ремишль і бе­ре й­ого нас­ту­пом, ро­зумієть­ся, в 200 крісів, 2) гру­па, зно­ву 200 крісів, й­де на Гу­саків, і там око­пуєть­ся, 3) гру­па й­де на Кру­кеничі і там око­пуєть­ся. Від Пе­ремиш­ля по­сунув­ся про­тив­ник ли­бонь по наш бік Доб­ро­миля. В

Гу­сакові зор­ганізо­ваний був (я вже за­був, ким) жіно­чий курінь. По­копа­ли стрілецькі ро­ви і з кріса­ми в ру­ках відби­вали нас­ту­пи.

Та­кий при­каз, який мав вий­ти від пол­ковни­ка Гри­ця Кос­са­ка, був на­шим стар­ши­нам не в смак, а го­лов­но че­рез те роз­дроб­лю­ван­ня і так не­велич­ких сил, замість уда­рити ни­ми в од­не місце. Мені по­яс­ню­вали, що це улюб­ле­на так­тична ме­тода пол­ковни­ка Гри­ця Кос­са­ка. Але при­каз був ви­кона­ний. Пер­ша гру­па по­суну­лася геть да­леко і взя­ла аж Ба­кон­чиці, пе­редмістя Пе­ремиш­ля. Такі бу­ли опісля звіти. Та ко­ли ог­ля­нули­ся, то вже далі не бу­ло з чим й­ти, бо ос­та­лося не біль­ше п'яти лаш­тунків на один кріс. Дос­то­ту так, як в пісні співаєть­ся:

Пішли женці жи­то жа­ти

Та й за­були сер­пи взя­ти…

Ко­ли б так їх не розділе­но, й усею си­лою 600 крісів пішли та з відповідною кількістю амуніції, то мог­ли б взя­ти і Пе­ремишль, а хоч бу­ли б та­ки дов­го не всто­яли, то мог­ли ба­гато доб­ра звідтам заб­ра­ти, чо­го нам ду­же бу­ло тре­ба.

Го­вори­ли опісля, що в Пе­ремишлі нас­та­ла ве­лика паніка, бо всі від тої нес­подіван­ки пот­ра­тили го­лови, ніхто там та­кого вій­ська не сподівав­ся.

У той са­ме час ста­лося у нас та­ке, що при однім ма­неврі на­шою пан­циркою вби­то нам топ­ни­ка Білинсь­ко­го. Ми хотіли ус­троїти й­ому гар­ний по­хорон. Станцій­на ко­ман­да обіця­ла прис­ла­ти од­ну по­чет­ну че­ту, так як для вій­сько­вих. Наддніпрянці довіда­лися про те, та й собі прис­ла­ли сот­ню. Та кра­ще, щоб їх не бу­ло. Зно­ву ви­яви­ли се­бе не так, як вій­сько. Й­шли че­редою, у ва­лян­ках (па­пучах), без ла­ду і строю і ро­били ду­же по­гане вра­жен­ня.

Час­ти­на з-під Пе­ремиш­ля вер­ну­ла до Сам­бо­ра. Що з нею бу­ло ро­бити? Во­ни жа­дали, щоб їм да­ти білиз­ну, кот­рої й у нас був брак та­кий, що му­сили аж по до­мах зби­рати. До по­зицій­ної вій­ни во­ни не на­дава­лися. До то­го тре­ба во­яка здис­ципліно­вано­го і тер­пе­ливо­го, особ­ли­во при та­ких страш­них не­домо­гах, на які на­ше вій­сько терпіло. І тре­ба во­яка чи­мось зай­ня­ти, яко­юсь ро­ботою, а то дурій­ка й­ого вче­пить­ся. А що нам бу­ло ро­бити з ти­ми сте­пови­ками, чим їх зай­ня­ти і до чо­го їх вжи­ти? Во­ни зго­дом ста­ли беш­ке­тува­ти. До Сам­бо­ра поп­ри­ходи­ли і з

Гу­сако­ва, і з Кру­кенич, кот­рим та­ке безділлл нав­ку­чилось. Не знаю, як до то­го прий­шло, що на­ше ко­ман­ду­ван­ня поз­бу­лося на­решті тих до­куч­ли­вих гос­тей, і во­ни собі пішли. Ми опісля довіда­лися, що їх по до­розі розз­броєно, бо ста­ли не­щас­тям меш­канців. Лиш де­які стар­ши­ни ос­та­ли у нас, між ни­ми Чор­ненко-Чор­ний як ко­ман­дант в Гу­сакові. Крав­чук пішов враз з ни­ми. До Кру­кенич прис­ла­ли справдішнь­ого пол­ковни­ка росій­сько­го вій­ська Ше­пеля і він завів лад по Крав­чу­ку, кот­рий, як мені го­вори­ли, бен­ке­тував та гу­ляв по-ко­заць­ки на свой­ому відтин­ку.

От та­ке-то бу­ло нам з ти­ми помічни­ками. А мог­ло бу­ти зовсім інак­ше і мож­на бу­ло не од­но при їх бра­вурі осяг­ти, ко­ли б ни­ми кра­ще та ро­зумніше за­поряд­же­но.

Ко­ли наші зв'яз­ки з цен­траль­ним уря­дом тро­хи на­лад­на­лися, прис­ла­ли нам на ок­ружно­го ко­ман­данта сот­ни­ка Мель­ни­ка. Він виз­на­чив­ся в бо­ях під Ль­во­вом і прий­шов до нас ще з не зовсім за­гоєною ра­ною. В самбірськім гарнізоні дис­ципліна не бу­ла світла. Мель­ник завів тро­хи лад і він три­вав, по­ки зно­ву не поп­сувся.

На­ша розвідча служ­ба (УВВ) бу­ла ниж­че уся­кої кри­тики. Завіду­вав нею мо­лодень­кий че­тар X., не­досвідче­ний і лег­ко­душ­ний. Дер­жав у се­бе розвідників різної масті, а між ни­ми дві місцеві поль­ки, котрі від ча­су до ча­су по­силав до Ль­во­ва на шпи­ги.

Я звер­тав й­ому ува­гу, що це оче­вид­ний аб­сурд, що це не­мож­ли­ве, щоб поль­ка своїх зрад­жу­вала. Во­на поїде до Ль­во­ва і там ска­же, що у нас чу­вати. Та мої пред­став­лення на ніщо не зда­лися. X. ска­зав мені, що по­силає за ни­ми кож­но­го ра­зу конт­ррозвідку, кот­ра їх кон­тро­лює. Я не міг збаг­ну­ти. Ко­ли конт­ррозвідка мо­же діста­тися до Ль­во­ва, то хай са­ма розвідає. То бу­ло щось так муд­ро­го, що моїм ро­зумом не міг розібра­ти, як конт­ррозвідка зай­де там, де має діста­тися та­кий шпиг, що має ви­яв­ля­ти із се­бе по­ляка і зрад­жу­вати поль­ську спра­ву. На до­каз мо­го твер­джен­ня, що розвідка бу­ла під уся­кою кри­тикою, на­веду опісля кіль­ка прик­ладів.

Нам ро­бив ве­ликі розвідчі ус­лу­ги по­мер­лий на Ук­раїні о. Ор­ловсь­кий. Годі про нь­ого у цих спо­минах про­мов­ча­ти. Пе­ремись­кий урод­же­нець, те­ологію кінчив у Римі

і там вис­вя­тив­ся целібсом32. Ду­же гар­ний з ви­ду, біля­вий і пос­тавний. Го­ворив гар­но по-поль­ськи, по-ла­тині і по-італій­ськи. Як рим­ля­нин, вмів пра­вити служ­бу

Бо­жу в обох об­ря­дах. Як прий­шов на сот­рудни­ка до Сам­бо­ра, то який­сь по­лоне­ний

італієць уми­рав в самбірській лікарні й за­бажав вис­повіда- ти­ся. Та між поль­ським місце­вим ду­ховенс­твом не бу­ло ніко­го, хто б ро­зумів по-італій­ськи. Тоді до­повіли ко­манді лікарні, що є та­кий свя­щеник між ук­раїнця­ми

і зап­ро­сили Ор­ловсь­ко­го. А ко­ли італієць по­мер, то ко­ман­да вже не да­ла поль­сько­му свя­щени­кові хо­вати, ли­ше зно­ву зап­ро­сила о. Ор­ловсь­ко­го, і він по­хоро­нив й­ого по на­шому об­ря­ду.

Отож цей па­нотець ду­же час­то пе­рехо­див бой­ову лінію до Пе­ремиш­ля, там по­бував між ла­тинсь­ким ду­ховенс­твом, пра­вив в кос­те­лах служ­бу Бо­жу і ба­гато де­чого довіду­вав­ся та при­носив на цей бік. Він ду­же час­то був у не­без­пеці жит­тя, бо й­ого обстрілю­вали то з од­ної, то з дру­гої лінії, по­ки се­бе не ви­легіти­мував. Як ми опісля довіда­лись, він пішов на той бік Збру­ча, де й по­мер як ду­хов­ник на тиф.

Пе­реловім один ви­падок на до­каз то­го, якою індо­лен­тною бу­ла на­ша У.В.В.

В Сам­борі зро­били за­говір на шир­шу ска­лю. Ве­лись при­готу­ван­ня до­сить дов­го, а

У.В.В. нічо­го про це не зна­ло. Аж од­ної ночі кіль­ка за­говірників зай­шли ізза­ду до ок­ружної ко­ман­ди, розз­броїли чер­го­ву стар­ши­ну і шу­кали за ко­мен­дантом

Мель­ни­ком, кот­ро­го як­раз тоді тут не бу­ло. Заб­ра­ли дві ручні гра­нати, що ле­жали на столі, і один ре­воль­вер. Стрілець, що сто­яв на сто­рожі пе­ред бу­дин­ком

Повіто­вої Ра­ди, де місти­лася ок­ружна ко­ман­да, по­чув­ши той підозрілий рух в приміщенні ок­ружної ко­ман­ди, вистрілив на алярм. Пер­ша зорієнту­вала­ся пан­ночка при те­лефоні і за­аляр­му­вала поліцію і ка­сар­ню на дро­гобицькім. Прибіг відділ поліції. Тоді як­раз по­вихо­дили з ок­ружної ко­ман­ди за­говірни­ки і ста­ли втіка­ти.

По­гоня зі стріла­ми по го­родах, на­решті во­ни вспіли втек­ти до од­ної кам'яниці.

Побіч сто­яла дру­га кам'яни­ця, на­че рідна сес­тра, подібна до пер­шої. По­гоня втра­тила орієнтацію і пішла шу­кати до дру­гої подібної. Це їх вря­тува­ло. Але од­но­го з них пізна­ли. То був який­сь, здаєть­ся, За­вадскі, що меш­кав у своєї ма­тері-вдо­ви. Поліція її при-ареш­ту­вала, і во­на виз­на­ла усе і зра­дила цілий за­говір. За­говірни­ки ма­ли опа­нува­ти всі уря­ди, ви­ареш­ту­вати всіх стар­шин і цивіль­них уря­довців, а на підмо­гу ма­ли їм прий­ти се­ляни по­ляки з близь­ко­го се­ла

Пошук на сайті: